Реферат: Українці на Заході

У Франції українці та їхні нащадки, яких налічується близько 20 тис. чоловік. не проживають компактно.

Зокрема в Парижі і центральних районах країни мешкає близько 6 тис. українців, у північних (Лілль, Рубе, Ам'єн і т. д.) - майже 4 тис., у північно-західних (Руан, Еврі, Кан, Мон-девіль) - 1,5 тис., у східних (Нансі, Страсбург, Верден, Тіонвіль і т. д.) - 6,5 тис., у південно-східних (Ліон, Сент-Етьєн, Клермон-Ферран, Гренобль, Діжон) - до 6 тис., у південно-західних (Бордо, Тулуза, Лімож і т. д.) - понад 2 тис. Невеликі поселен­ня українців розташовані також у західних та південних райо­нах Франції.

Українська громада не відноситься до заможних, більшість і представників – робітники, шахтарі, фермери. Четверта частина – дипломовані спеціалісти і студенти. Причому частка останніх постійно зростає. На початок 90-х років у Франції було лише 2 підприємців, що належали українцям.

Щоб уникнути цілковитої асиміляції, українська етнічна група під орудою. Українського центрального громадського комітету у Франції створила мережу шкіл для вивчення рідної мови. У Сорбонському університеті Парижа створено факультет, д готують фахівців з української мови. У Франції діють наукові осередки української громади. Найвідоміші з них – європейське відділення Наукового товариства ім.. Т.Швченка, розташоване у паризькому передмісті Саралі. Тут видається “Енциклопедія українознавства”. У Франції діє ряд відомих українських культурних закладів – бібліотека ім.. Симона Петлюри, Архів української еміграції, відділення Українського вільного університету. Користуються популярністю українські аматорські хорові й танцювальні ансамблі.

За релігійною приналежністю більшість української громади – греко-католики. Серед політичних об’єднань найпомітнішим є Провід українських націоналістів – мельниківців.

Українці в Німеччині після приходу до влади Гітлера і аж до весни 1945р. гро­мадське життя українців в Німеччині суворо контролювалося нацистським режимом. Воно концентрувалося передусім: навколо цілком лояльних до німецьких властей організа­цій - Українського національного об'єднання (УНО) та про-гетьманської Української громади.

Невеликі числом українські колонії знаходились у між­воєнний період й на території ряду інших держав Західної Європи, де також виникли відповідні організаційні структу­ри й налагодилося громадське життя поселенців. Так, ук­раїнські студенти в Женеві (Швейцарія) об'єднувались у то­варистві України, Римі (Італія) - у товаристві Зарево, Льєжі й Лювені (Бельгія) - у Національному союзі українських сту­дентів16. Значну інформаційно-пропагандистську і політич­ну діяльність розгорнули в Італії - Є. Онацький, в Бельгії -Д. Андрієвський, в Англії - В. Кисілевський, В. Коростовець і Є. Ляхович і т. д. Однак урядові кола західноєвропейських країн, за винятком Німеччини й, частково, Італії, мало ці­кавились українськими справами, зокрема, політичними, планами українських емігрантів. Зрештою, останнім так і не вдалося привернути до себе серйозну увагу з боку полі­тичної еліти Заходу.

Важким випробуванням для української еміграції в Євро­пі стала друга світова війна. "Націонал-соціалістичний режим у Німеччині і в окупованих німцями частинах Східної Євро­пи, - констатувалося в одному з повоєнних емігрантських видань, - викликав поруч з воєнними подіями - побільшен­ня (і раптові зміни в соціальній структурі). Велика кількість українців потрапила до Німеччини, як "переміщені" особи (Verschleppte Personen, Displaced Persons, "ді-пі"), або як примусово виве­зені на працю, або як примусово евакуйовані родини.

Так, по-різному, відбувався вихід українців на нову скитальщину, що після капітуляції Німеччини формально поча­лася 8 травня 1945 року".

Точних даних про кількість українців, яких кінець другої світової війни застав на території Німеччини, немає. За дея­кими даними, тільки стосовно західнонімецького терену можна вести мову про цифру в майже 1 млн 19. Більш-менш достовірна статистика щодо українців у Німеччині почала

вестися після того, як у листопаді 1945 р: на першому з'їзді української еміграції Західної Німеччини в Ашафенбурзі створено її Центральне представництво (ЦПУЕ).

У будь-якому випадку вже у перші повоєнні місяці основ­на маса українців повернулась на батьківщину. Разом з тим певна їх частина, насамперед з політичних міркувань, а точні­ше, бажаючи уникнути репресій з Тюку сталінського режиму, залишилась у західних окупаційних, зонах Німеччини. Вони перебували головним чином у таборах для біженців та переміщених осіб. За даними НПУЕ, наприкінці 1946р. на території Західної Німеччини знаходилось 177 тис. україн­ців, у тому числі в американській зоні - 104 тис., в англійській -54 тис., у французькій - 19 тис. У трьох західних окупацій­них зонах Австрії їх проживало 29 тис.20 Близько 15 тис. ук­раїнців, переважно колишніх солдатів дивізії СС "Галичина", інтернованих наприкінці війни англійцями, було розміще­но у таборах в Італії.

Саме ця маса осіб українського походження, яка після війни залишилася в Німеччині, Австрії та Італії, послужила резервуаром як для поповнення українських колоній в інших країнах Західної Європи, США, Канаді і країнах Пів­денної Америки, так і для формування нової української діаспори в Австралії. Переселення-зумовлювалося важки­ми умовами проживання в таборах, невизначеністю правово­го статусу їх мешканців, а відтак - і подальшої долі, господар­ською розрухою перших повоєнних років, що породжувала масове безробіття й робила перспективи на майбутнє при­марними.

Тоді виїхало близько 25 тис. чоловік, насамперед в Англію, Бельгію, Францію22. Незнач­на кількість українців віком до 40 років емігрувала до Брази­лії, Венесуели, Австралії, Канади. В наступні два роки спосте­рігається активізація" виїзду українців із Західної Німеччини, свідчить про те, що з лютого 1947р. по сі­чень 1949р. в Англію виїхало понад 13 тис. осіб, у Канаду - майже 10 тис., у Бельгію - 9 тис., в Австралію - 4 тис., у США -2 тис. і т. д. Загальна цифра українських переселенців в 1945 -1950рр. досягла майже 150 тис. чоловік2. Через деякий час кількість етнічних українців, що залишилися на території Західної Німеччини, стабілізувалась й становила на кінець 50-х pp. 17 тис.

У 80-ті роки загальна кількість українців та їх нащадків уФедеративній Республіці Німеччини подавалася зарубіжни­ми авторами в межах 20 тис. Із них майже 9 тис. (44 %) прожи­ває у Баварії, 3,5 тис. (18 %) - у землі Баден-Вюртемберг, 3,3 тис. (16 %) - в землі Гессен, 1,5 тис. (7 %) - у землі Північний Рейн-Вестфалія, стільки ж - у Нижній Саксонії, по кілька сот - в землях Гамбург, Бремен та ін. Переважна більшість (80 %) працює в промисловості й будівництві й лише 5 % займається сільським господарством.

Протягом першого повоєнного п'ятиріччя завершився в основному і процес переселення українців з Австрії. Якщо у 1948 р. їх тут мешкало ще 12 тис., то в 1950р. вже тільки 4 тис. Нині в Австрії проживає близько 5 тис. осіб українського походження - одна тисяча у Відні й кількісно менші гpyпи - в Зальцбургу, Інсбруку, Граці, Клагенфурті тощо.

Українське населення в Німеччині становить близько 20 тис. чоловік переважно зайнятих у промисловості та будівництві. Українська громада намагається зберегти національну мову і культуру. У країні діє Український вільний університет Український технічно-господарський інститут. Однак останнім часом мовна і культурна асиміляція українців посилилася. Для того, щоб уберегти від неї молоде покоління, українцями створено товариство “Рідна школа”.

Незважаючи на труднощі, українське культурне життя в ФРН є досить активним. Крім українських вузів, діють відділення Наукового товариства ім.. Т.Г. Шевченка, літературні і мистецькі об’єднання, українські видавництва. Суспільно активна частина української групи об’єднана у Центральне представництво українців у Німеччині.

До переломових дат в культурному житті української громади ФРН належить травень 1963 p., коли було створено Товариство Допо­моги Українській Науці (Arbeits- und Förderungsgemeinschaft der Ukraini­schen Wissenschaften, e. V.), яке з дотацій німецьких урядів в Бонні і Мюнхені запевнює фінансову базу діяльности трьох інституцій — УВУ, УТП і НТШ. Заходами цього Товариства в 1963 році створене) у Мюн­хені Дім Української Науки, в якому помістились названі три інституції. Таким чином, поруч традиційного вже громадського осередку україн­ського життя в Мюнхені на Дахауерштрассе 9, українська громада отримала новий центр. На чолі Дому стояла Кураторія Товариства, очолена міністеріяльним референтом баварського соціяльного мініс­терства, Йоганнес Маурером. Наукову діяльність всіх трьох інституцій координує Наукова Рада з кожночасним її головою.

Створення духового центру українського життя в ФРН розгорну­ло нові можливості для діяльности названих трьох інституцій та пожва­вило наше культурне життя взагалі. Наукова Рада заплянувала низку видань, серед них — історія української літератури, філософічний словник, німецького-український словникової праці молодших наукових сил шляхом уділювання стипендій. Так в 1964 р. признано три цілорічні стипендії і дві чвертьрічні; в 1965 р. — п'ять цілорічних й одну піврічну. Одначе, цей стипендійний фонд через недостатню ефективність роботи скоро вичерпався.

Більшість віруючих українців – греко-католики. Серед політичних організацій найактивнішими є осередок Організації українських націоналістів, Братство колишніх вояків. Українські політичні активісти брали активну участь у керівних органах Антибільшовицького блоку народів – об’єднання різних організацій антикомуністичного спрямування.

У Німеччині друкуються українські періодичні видання, найвідомішими з яких є газета “Шлях перемоги” та “Християнський голос”.