Реферат: В. Винниченко – письменник і громадський діяч

В лютому 1925 р. Володимир Кирилович і Розалія Яківна переїхали до Парижа. Винниченка все більше захоплюють проекти влаштування життя на началах гармонії. Він пише трактати "Щастя" і "Листи до юнака", в яких обґрунтовує принципи простоти й природності людського життя.

Зрештою, Винниченко знаходить на березі Середземного моря, за тисячу кілометрів від Парижа, напівзруйновану ферму, купує її і в жовтні 1934 року переїздить з Розалією Яківною на нове місце.

17 років у Мужені, в "Закутку"' (так письменник назвав свою садибу), – особлива доба в його долі. Все болючіше відчувається ізольованість і покинутість. Настає рішуча переоцінка суспільних, моральних і політичних цінностей. Винниченко зневіряється в можливості хірургічним способом змінити суспільні стосунки і наблизити людей до щастя. Революції залишають в історії людства кривавий слід. Протистояння ж між капіталістичним Заходом і комуністичним Сходом набуває таких форм, що це починає загрожувати знищенням самої цивілізації. Як вийти з цього глухого кута? Це головне питання, над яким роздумував муженський самітник і дивак Володимир Винниченко. Шукаючи відповіді, він вибудовував свої проекти майбутнього гармонійного життя. "Найкращою дитиною своєю" називав Винниченко велику, в двох томах, філософсько-етичну працю "Конкордизм" (конкорд – по-французьки означає "злагода", "примирення").

Ідеї конкордизму пронизують твори, написані в Мужені: щоб примирити дві ворогуючі системи, Винниченко висуває принцип колектократії, тобто кооперування, при якому всі працюючі на тому чи іншому підприємстві є одночасно співвласниками його.

Коли почалася друга світова війна, ідеолог III рейху Альфред Розенберг пропонував Винниченку утворити на Україні маріонетковий уряд на зразок уряду Квіслінга в Норвегії. Винниченко відмовився. Відмова коштувала кількох тижнів концтабору.

Втіхою для Винниченка стало малярство. Він освоював досвід європейського модернізму, захоплювався Пікассо, який довгий час мешкав тут же, у Мужені, Браком і Матісом. Час від часу до "Закутка" навідувалися художники Микола Глущенко з дружиною, Олександр Архипенко, Михайло Жук, Сергій Мако. Малярська спадщина Винниченка загалом складає близько сотні робіт. Палітри і пензля він не покидав до самої смерті.

6 березня 1951 року Володимира Кириловича Винниченка не стало. Величезний його архів невдовзі було перевезено з Мужена до США, де він і зберігається досі в Колумбійському університеті. Зусиллями професора Григорія Костюка за кордоном здійснено кілька важливих посмертних видань В. Винниченка (два томи унікальних "Щоденників", роман "Слово за тобою, Сталіне!", повість "На той бік"). Але значна частина творів вигнанця з України ще й досі невідома читачам (більша частина щоденників, романи "Вічний імператив", "Лепрозорій".

Володимир Винниченко дебютував у літературі зовсім молодим. Перші його твори, які збереглися, – поема "Повія" та оповідання "Народний діяч". Проте заявив про себе письменник оповіданням "Сила і краса"; з нього, власне, й починається літературна біографія В. Винниченка (згодом воно прибирає нову назву "Краса і сила").

Рання проза Володимира Винниченка докладно розглянута в статтях І. Франка та Лесі Українки. Тут же варто наголосити на тих рисах, які привертали до оповідань і повістей молодого письменника посилену увагу тодішнього читача.

По-перше, надзвичайно широкий і точний соціологічний "зріз" українського суспільства, показаний спостережливим автором з акцентами на різких соціальних контрастах. (В одному з видань 20-х років оповідання В. Винниченка так і групували: "Діти", "Наймити-заробітчани", "Солдатчина", "1905 рік", "Тернистим шляхом", "Національне питання").

По-друге, В. Винниченко, маючи перед очима досвід покоління "Молодої України", перейнятої ідеєю європеїзму, свідомо відштовхувався від старосвітської манери письма. І кажучи словами М. Зерова, ранні "соковиті побутові повісті" самого Винниченка теж написані "трохи на старий лад", все ж вони містили в собі запас новизни, – може, не стільки ще в арсеналі художніх засобів,скільки в самому підході до зображення села, підході, вільному від досить поширеної тоді розчуленості й етнографізму.

Не дивно, що Лесі Українці так сподобалася повість "Голота": вона побачила в цьому творі підтвердження своїх думок про новоромантизм з його ідеєю самоцінності кожної людської особистості. Приблизно з 1907 року у творчості В. Винниченка настає другий, якісно новий, період. На зміну "соковито побутовим (точніше було б сказати – соціально-психологічним) повістям" приходить, як писав Микола Зеров, "імпресіоністична новела та роман з психологічним завданням, запальна драма з претензією покладати основи соціалістичної моралі". Причому цей новий шлях був "ширший принадніший", як видавалося самому письменникові, – небезпечний та непевний, як видавалося тогочасній критиці". Поштовх дискусіям про "нового" Винниченка дали такі його твори, як оповідання "Момент" та п'єси "Дисгармонія" і "Щаблі життя".

Як і багато інтелігентів початку століття, В. Винниченко активно включався в дискусії про "нову мораль", яка має прийти на зміну старій, "буржуазній". У суперечках його героїв неважко помітити початки тих масштабних полемік, які кипітимуть пізніше, вже за часів "соціалістичного будівництва". Скажімо – про шлюб, кохання, загалом стосунки чоловіка й жінки.

Крім того, творчість В. Винниченка періоду "ганебного десятиліття" важко уявити поза його "діалогом" з ідеями Фрідріха Ніцше – філософа, чий вплив на уявлення й настрої європейської (в тому числі української, російської) інтелігенції був надзвичайно сильним. Трактат про Заратустру Винниченко перекладав – в архіві збереглися три товсті зошити з його тлумачною версією "Так промовляв Заратустра". Парафрази з Ніцше є в романі "Хочу". Очевидно, Винниченкові виявився близьким пафос заперечення філістерської моралі і переоцінки, цінностей, що його він знайшов у німецького філософа, а також ідея духовного аристократизму, схиляння Ніцше перед сильною, вільною від умовностей, особистістю.

Винниченка-художника якраз і цікавили психологічні таємниці людини; своїх героїв він часто ставив у ситуацію морального експерименту, аналізуючи підсвідомі першопричини їхньої поведінки, гру інстинктів, химерні поєднання соціальних і біологічних чинників. З цього погляду новаторське звучання мала в українській літературі драматургія Володимира Винниченка – вільна від побутово-етнографічних надмірностей, зосереджена на мало-дослідженому попередниками типажі, оригінальна своїми психологічними колізіями й етичними парадоксами. Не дивно, що такі п'єси Винниченка, як "Брехня" і "Чорна Пантера та Білий Ведмідь" мали, без перебільшень, європейський успіх.

Завершенням другого періоду творчості письменника стали його п'єси "Закон", "Між двох сил", повість "На той бік". Два останні твори споріднює і те, що написані вони на матеріалі драматичних подій української революції; в обох – надзвичайно цікаві жіночі образи.

Нарешті, третій період у творчій біографії Винниченка ознаменований появою "Сонячної машини", зміною тем і "методів письма": "Тема – переупорядкування суспільства за допомогою винаходу; засоби її опрацювання – то засоби популярного в сучасній літературіі невластивого Винниченкові раніше, трохи авантюрного, соціально-фантастичного роману, де замість обридливого психологізму подається "цікава інтрига, актуальні проблеми". "Сонячну машину" дослідники порівнювали з фантастичними творами К. Чапека та Г. Уеллса. Твір цей, написаний у Німеччині, після видання його в Україні мав величезний успіх. У 1928 – 1929 рр. він викликав унікальну за своїм масштабом полеміку, що, по суті, влилася в русло відомої літературної дискусії 1925 – 1928 років.

А загалом, з творів, написаних В. Винниченком в еміграції, нам відомі й доступні нині кілька. За останні роки прийшли до українського читача його новелістичний цикл "Намисто", романи "Сонячна машина", "Поклади золота" та "Слово за тобою, Сталіне!", п'єса "Пророк". Решта спадщини письменника й досі чекає на своїх видавців. Можна здогадуватися, що останні твори Володимира Винниченка увібрали його філософсько-етичні ідеї конкордизму: вони теж сповнені роздумів про шляхи переупорядкування людства, якому так важко дається те, про що здавна мріяв Володимир Винниченко, – гармонія.

Література

1. В.Винниченко “Дисгармонія”, “Брехня”, “Гріх”.

2. Григорій Костюк. Світ Винниченкових образів та ідей. .К., 1994.

3. Історія української літератури ХХ століття. Кн.1. К., 1993.

4. Історія української літератури ХХ століття. Кн.1. К., 1998.