Реферат: Війни за княжих часів
В 1243 р. він приготовив перший великий похід на Польщу. Війська йшли чотирма дорогами: Данило сам пішов на Люблин,. Василько через річку Ладу на город Білу, двірський Андрій на Сян, Вишита ж на Підгірря (мабуть, західне Розгочча). Потім усі злучилися разом і повоювали люблінську землю по Вислу та Сян.
Поляки відповіли на те наїздом на Андріїв. Тоді Данило й Василько зібрали нове військо і швидким походом, за один день, з усіма воєнними машинами, з Холму дійшли до Люблина. Почалася облога города. Пращі кидали каміння, і стріли як той дощ ішли на город. Мешканці просили миру і зобов’язалися не помагати своєму князеві проти Данила.
У найближчому часі Данило ще раз ходив походом на Польщу й добився нарешті головної мети: добув Люблін і прилучив люблінську землю до своєї держави. Але про цей важний похід нічого ближчого не знаємо. Польські літописи переказали тільки, що Данило відновив у Любліні замок і поставив тут для оборони кам’яну вежу. Не знати також, коли й серёд яких обставин Люблін відпав від галицько-володимирської держави.
За наслідників Данила війна за пограничні землі раз-у-раз поновлялася. В 1266. р. Болеслав Соромливий наїхав на Холм. Але його похід не вдався, населення заховалося в городі, »їм подали вістку поляки-україняни«, з пограничних осель. Наші князі відповіли на наступ своїм походом. Шварно Данилович подався на Люблин, Володимир Василькович — на Білу. Після того поляки вдарили на Белзчину, а звідти кинулися на Червен й поруйнували всі села. Наші князі здогнали поляків, коли вони вже верталися з походу. До бою прийшло на місці, що звалося Ворота. »Це було місце кріпке, не можна було його нізвідкіль обійти, ти мто і звалися Ворота через тісноту свою«, пояснює літописець. Наші війська були дуже сильні, »були полки на око як ті бори великі«. Але гарячий Шварно не зачекав помочі Володимира Васильковича й необережно ударив на поляків сам; у тісному місці не мав змоги розвинути своїх сил, і поляки його перемогли. У бою упало багато бояр, між ними два сини тисяцького, Лаврентій і Андрій, що боролися дуже хоробро.
Після того українські князі перейшли до наступу. Володимир Василькович 1279 р. пішов походом на Вислу. Лев Данилович, що забажав побільшити землі на Вкраїні, дістав допомогу від татар, по льоду перейшов Вислу під Сандомиром і добув Осік біля Копривниці. Але війська його порозходилися по здобич і під Гослицею поляки його перемогли. Тоді польський князь Лешко Чорний рушив на наше пограничча, 1281 р. здобув і знищив Переворськ, 1282 р. повоював околиці Щекарева, »взяв десять сіл і так ішов з великою гордістю, вдаючи, ніби всю землю взяв«, пише літописець, — потім ще добув Воінь. Інша частина польського війська, 200 людей, руйнувала села над річкою Кроеною, недалеко Берестя. Але проти них вийшов берестейський воєвода Тит, погромив їх так, що на полі бою лягло 80, взяв бранців і відібрав добич.
За ці походи віддячився Володимир Василькович походом на Вислу. Він знищив околиці Любліна, воював коло Вишгорода, за Віслою добув і пограбував подальший город Сохачів. В 1286 р. галицькі й волинські війська ходили з татарським ханом Телебугою на Сандомир, а рівночасно хан Ногай наступав на Краків. В 1288 р. Юрій Львович облягав Люблин, але добути не зміг його, а тільки повоював околиці. Та кілька років пізніше, коло 1290 р., Лев остаточно зайняв Люблін і під владою галицьких князів місто залишилося до 1302 р. Пізніше ще останній галицько-володимирський князь Юрій Болеслав 1337 р. облягав Люблін разом з татарами. Крім того, ще 1300. р. галицькі війська були в поході на сандомнрську землю і знищили Новий Корчин.
У боротьбі за землі між Бугом та Вислою можна зазначити дві стадії: першу, коли більшу силу проявляє Польща і другу, коли до переваги доходить галицько-володимирська держава. У давніших часах поляки виявляють більше енергії й кілька разів осягають свою головну мету, опановують на довший час червенські городи (перед 981, 1018-30, біля 1069, 1215-19 р.). І пізніше Польські князі не покидають тих самих задумів, але на те, щоб Забужжя опанувати, в них уже сил немає. Вони тільки нападають на різні городи, стараються їх добути, деколи й добувають, але ж раз-у-раз мусять уступати; з землі під напором із українського боку. Галицько-володимирські князі спершу тільки боронили Забужжя, старалися його утримати й укріпити. Та пізніш ініціатива переходить у їх руки, вони переносять війну на територію Польщі. У цілому ряді походів займають берег Вісли, — від Сандомира до Вишгорода, — деколи переходять і на лівий беріг Висли й воюють тамошні городи. Надвіслянщина так само часто підлягала війнам і знищенням, як і Побужжя. Головний натиск ішов на Люблін, і двічі, хоч і недовгий час (1240 рр. і 1290-1302) галицько-володимирська держава мала люблінську землю під своєю владою.
В союзі з Польщею
Війна не виповнювала всіх відносин між Україною та Польщею. Бували часи, коли князі з одного і другого боку входили в союз і собі помагали. Тоді військо одної, чи другої сторони в характері союзника заходило далеко в землі сусіда. Так похід Болеслава Хороброго на Київ 1018 р. був можливий тільки тому, що польський князь підтримував Святополка Володимировича. Так само Болеслав Сміливий приходив до Києва 1069. р. як союзник Ізяслава Ярославича. Як приятель Романовичів переходив Галичину і Волинь Лешко Білий. Коли ж польський князь одного разу як союзник увійшов до Володимира, а його, військо пограбувало місто, володимирці казали: коли б не був з ними їх свояк Олександер (бєлзький князь), то вони не перейшли би були і Буга.
Українські війська ходили не раз на поміч далеко в Польщу. Так 1041. і 1047. р. Ярослав Мудрий відбув похід на Мазовша як союзник Казимира Обновника, переміг воєводу-бунтаря Мойслава й допоміг князеві відбудувати розбиту польську державу. Роман Мстиславич 1095. р. помагав польським князям Казимировичам у бою над Мозгавою (приплив Ніди) і втратив там багато дружини.
Докладніше знаємо про один похід Данила. В 1229 р. на заклик Конрада мазовецького Данило й Василько ходили з військом аж у Великопольщу, під Каліш. Город був сильно укріплений, забезпечений довкола водою. Польські війська не хотіли добувати такої твердині і до наступу пішли тільки галицькі війська. Конрад був захоплений відвагою галичан, »полюбив руський бій«, каже літописець. Важко було дійти до мурів через воду, до того ж скрізь густо росли верби та лози, й полководці не могли зорієнтуватися в місці й порозумітися між собою.
Городяни завзято боронились, але погодились на переговори. Конрад не вірив своїм воєводам і прохав Данила, щоб він убрався в польський шолом і пішов послухати, що казатимуть калішани. А вони почали дорікати Конрадові: Чи ми чужинці, не твої люди, не ваші брати, чого ви нас не пошкодуєте? Коли Русь нас добуде, то яку славу матиме Конрад? Коли руська корогва замає на заборолах, то кому буде честь, не Романовичам? Не дай слави Русі, не погуби цього города! Тоді Конрадів воєвода Пакослав сказав: Конрад радо виявив би вам свою ласку, але Данило дуже лютий, не схоче відійти звідси, поки не добуде города. І, сміючись, додав: А ось і він тут сам, говоріть із ним. Тоді міщани закричали: Май милосердя над нами, молимо тебе, погодися на мир«. Данило розсміявся, зняв шолом, приязно говорив із обложенцями і зараз таки прийшло до миру. Галицькі передові полки ходили й під сусідні городи Старгород і Міліч, а навіть зайняли були кілька сіл під Вроцлавом.
На західні польські землі ходив і Данилів син, Лев. У 1273 р. з братом Мстиславом подався він на Ш л е з ь к проти вроцлавських князів. Пізнавши як-слід польські відносини, Лев думав навіть добути для себе краківське князівство, але його кандидатура не знайшла була згоди між польськими вельможами.
В 1289 р. він ходив іще раз під Краків у допомогу князеві Болеславові Земовитовичеві. »1 рад був йому душею Болеслав і Конрад і Локотко, як своєму батькові, бо й був Лев князь розумний, хоробрий і витривалий у боях, немало завзяття виявив у багатьох війнах«. Лев оглянув Краків із усіх боків, але добувати город було важко, бо мури були кам’яні й на них сильні коловоротні самостріли. Він вислав спершу військо під сусідній Тинець, побив горожан і мало не добув города. Потім почав готовитися до облоги Кракова, військо дістало наказ лізти на заборола — почався бій. Та польські воєводи з хитрощів розпустили чутки, що проти Льва йде вроцлавський князь. Лев перервав облогу й вислав війська на Шлезьк, аж під Вроцлав. Тоді, за почином чеського короля, почалися переговори й Лев поїхав до Чехії «а мировий з’їзд. Додому вернувся з великою здобиччю.
Ці далекі походи, крім добичі не приносили нашим князям ніякої більшої користі. Але князі охоче йшли в далекі сторони чи то з обов’язків для союзників, чи ще більше — для воєнної слави.
Походи на Чехію й Австрію. У своїх походах на захід українські князі доходили аж до Чехії й наддунайських країн. З давніших часів знаємо один такий похід: у 1076 р. Володимир Мономах і Олег Святославич, разом із польськими князями, ходили на чехів і дійшли поза Глогів аж до Чеського лісу (тобто, до Судетів). Але ближчих подробиць про цей похід літописи не подають.
Широкі плани щодо наддунайських земель мав Данило. Він увійшов у союз із угорським королем Белею, задумуючи при його допомозі добути для себе австрійський престол. Сина Романа одружив він із княжною Ґертрудою, останньою з роду Бабенберґів, що княжили в Австрії, й намагався запевнити йому владу в наддунайській столиці.
У цій справі Данило виправлявся 1248. р. разом із Белею аж під Братиславу. Про походу літописець не оповідає нічого, але описує, як тамошні німці дивувалися галицькому війську: »Коні були в личинах і покривалах шкіряних, а люди у бронях, і била від його полків ясність велика, від блискучої зброї. Сам він їхав поруч із королем за звичаєм руським: був кінь під ним напрочуд гарний і сідло із золота, стріли та шабля золотом прикрашеніі іншим майстерством, що треба було всім дивом дивуватися; кожух із олозира грецького, обшитий золотим, плоским мереживом, чоботи з зеленої шкіри, золотом шиті. Німці дивувалися й чудувалися, а король сказав йому: »Дав би я за це охоче й тисячу срібла, що ти прийшов до мене обичаєм руським«.
Але проти кандидатури Романа виступив чеський король Промислав Оттокар II і напав на Австрію. Щоб спинити його похід, Данило 1253 р. подався на Шлезьк. У передовому полку йшов Лев Данилович, він зайшов далеко в лісові гори і придбав велику добич. Сам Данило намагався добути Опаву. Але город був дуже сильний і, хоч війська його добули перші й другі ворота, до внутрішнього города дістатися не могли. До того ж Данито занедужав на очі й не міг сам доглядати облоги. Галицькі війська здобули тоді інший город. Насиллля, визволили звідтіль багато бранців, пограбували околиці Глубичич, а город Герборт »прислав Данилові меч і покірність свою. З великою славою і честю вернувся Данило до Холму: не було перше в землі руській нікого, що воював би землю чеську, — ні Святослав Хоробрий, ні Володимир Святий«, зазначає літописець.
Але ж Роман Данилович недовго утримався на австрійському престолі. Угорський король Беля, що заохочував Данила до подружжя сина з Ґертрудою й мав цей план підпомагати, почав хитрити й не дав Романові обіцяної підмоги проти чехів. Роман замкнувся з жінкою в замку Гімберґ (тепер на території — міста Відня) і витримав там важку облогу. Голод був такий, що вже й починали було їсти коні, якась баба прокрадалась тайкома до Відня й купувала там харчі для княжої пари. Нарешті Ґертруда: порадила Романові поїхати до батька й шукати в нього допомоги. Тяжко було добутися з обложеного міста, та якийсь угрин, що з князем товаришував на війні, прийшов зі своїм відділом і вивів Романа з города. На цьому скінчився цей австрійський епізод. — Роман до Австрії вже не вернувся.
Боротьба з Литвою
Литовські племена не були спершу об’єднані в одну державу, вони не мали вищої культури, але ж визначалися войовничістю й часто нападали на сусідів. Вже 983 р. Володимир Великий ходив походом на завзятіше з цих племен, на ятвягів і взяв їх землю. В 1038 і 1040 рр. Ярослав Мудрий теж воював із ятвягами та Литвою. Року 1112 Ярослав Святополчич переміг ятвягів. 1132 р. Мстислав, син Володимира Мономаха з іншими князями здійснив великий похід на Литву й »попалив їх«. Але литовці погромили тих киян, що не йшли з князем, а тягнулися за ним окремо. Пів століття після того Литва проявляла менше активності й аж у 50-тих рр. почалися нові війни. Тут найбільше визначався Роман Мстиславич, що в обороні своєї Волині глибоко ходив у литовські землі й підбив пограничні околиці. По смерті Романа литовці знову почали напади, і біда була володимирській землі від воювання литовського і ятвязького, пише літописець. Коло 1210 р. литовці загналися аж під Червен на Холмщині — і в бою з ними полягли бояри Матій, зять Любів і Доброгость, що виїхали були на стежу.
Коли Данило дійшов до влади, старався довести до миру з Литвою і 1219 р. йому поталанило наладнати приязні відносини з найвизначнішими литовськими князями. Литовці не нападали вже на Волинь, Данило спрямував їх походи на Польщу, з якою був тоді у війні. В 1230 рр. великий князь Міндовг злучив литовські племена в одну державу, відтоді взаємини розвивалися ще краще, доки на кінець не прийшло до тривкого союзу між Данилом і Міндовгом. Тільки ще дикі й войовничі ятвяги не хотіли переходити до унормованого життя і своїми грабіжницькими нападами далі нищили пограниччя. Особливо сильно від них терпіли Берестейщина й Пинщина. Так 1228. р. ятвяги воювали коло Берестя й загналися були аж під Володимир. Данило з військом вийшов проти них і в бою власною рукою вбив ятвязького ватажка Шутра. 1243 р. ятвяги підійшли аж під Пересопницю. Обидва Романовичі зустріли їх під Пінськом: »коли литовці йшли пінським полком, князі на них: вийшли з города, а проте погани мали гордощі в серці своєму, та. вони погнали за ними, й ті не втерпіли, почали втікати й як утікали, падали з коней; Василько ж привів перший сайгат (здобич) до брата свого«. В 1245 р. ятвяги воювали Підляшшя й Холмщину. Коли билися під воротами дорогичинськими, на них прийшов Василько, вони виїхали проти нього і не витримали Василькового обличчя, Бог допоміг, і впекли лихі погани, і була на них січ люта, і гнали їх багато поприщ (верств), убито сорок князів, і інших багато убито, і не встояли вони...
Щоб. забезпечити пограничні землі від нападів і руїни, Данило почав систематичну боротьбу з ятвягами. Стали йому до помочі мазовецькі князі, що теж багато терпіли від ятвягів. Перший похід відбувся 1249 р. Війська вийшли з Дорогичина, перейшли болота і ввійшли в ятвязьку, землю. Поляки необережно підпалили перше село й тим самі дали знак ворогові: в ранці зібралися всі ятвяги, піші й верхівці, дуже багато, що ліси сповнилися ними. Бій був незвичайно завзятий, мало не поліг старий полководець Андрій двірський, але »в ятвягів дух упав, коли побачили силу, руську й лядську«. Вони раз-у-раз випадали наново з лісів, але Данилові війська йшли вперед, перейшли Визну й Нарву і з славою повернулися. В 1253 р. був другий, похід на ятвягів. У ньому визначився молодий Лев Данилович, що вбив ятвязького князя Стекинта. Ятвяги покорилися і згодилися, щоб Данило повибудовував у їх землі свої городи та брав з них данину. Частину данини Данило послав у дар полякам: на знак влади, щоб знала лядська земля, що ятвяги платили данину королеві Данилові.
Ці походи скріпили становище галицько-володимирської держави та й супроти Міндовга. Умовою з 1254 р. литовський великий князь відступив Романові, старшому синові Данила, Новгородом Слоним, Волковиськ, так, що границі Данилової держави посунулися значно на північ. Пізніше ціла Литва дісталася під українські впливи, бо другий Данилів син, Шварно, 1267 р. став литовським великим князем, як зять Міндовга.
Але незабаром владу на Литві перебрав Тройден і він рішуче виступив проти переваги Галича. Почав пограничну війну, а 1275 р. здобув Дорогичин і вирізав усіх мешканців. За те Лев покликав на допомогу татар й наїхав на Новгородок. Тоді почалася наново боротьба з ятвягами.
В 1320 рр. Литва зорганізувалася ще сильніше під Ґедиміном і захопила берестейську землю. Але про хід тієї боротьби літописи не переказали певних відомостей.
Так закінчились війни княжих часів.