Реферат: Війско княжих часів. Слов’яни та варяги

До бою слов’яни йшли спершу невпорядкованою громадою. «Вони не знають бойового ладу, ні не вміють вести боротьби впорядкованими лавами«, оповідає грек Маврикій у VII. в. Пізніше, мабуть, за прикладом краще зорганізованих сусідів, слов’янські племена припили кращий устрій. Може бути, що слов’яни знали вже десятковий поділ на сотні й тисячі: в Києві вже в дуже давніх часах стрічаємо округи з назвою тисячі, під проводом тисяцького.

Чужосторонні письменники змальовують слов’ян як військо слабо озброєне. «Виступаючи в бій, вони йдуть на ворогів, здебільше, піші, в руках їх невеликі щити та списи, панцирів вони не надягають. Деякі не мають ні сорочки, ні плаща, а тільки в коротких штанях ідуть битися з ворогами», переказує Прокопій. Сам він був полководець, знав добре воєнну справу й його голос має тут велику вагу.

Інші письменники потверджують і де в чому доповнюють цей опис. Згаданий вище Маврикій каже, що слов’яни мали по два списи, луки з отруйними стрілами її дуже тяжкі щити. Михайло Сирський оповідає, що слов’яни несли до бою по два-три списи, іншої зброї не вживали. Павло Дякон згадує, що слов’яни боролись списами та сокирами та що рукою кидали каміння. Арабський географ Ібн-Росте й перський письменник Кардезі описують, що слов’яни мали коня, списи та щити. Ще один араб ізгадує сокири.

Як з цих описів видко, слов’яни вживали до нападу найбільше списів, кожний воїн мав їх по два або по три. Це була зброя, яку найлегше було виробити, — всі примітивні народи йшли у бій зі списами. В давній словенській мові були аж три різні назви на спис — коп’я, сулиця, оскеп, видко існували різні роди списів. Сокира це теж стародавня зброя. Пізніше її поліпшили, й так повстав топір (назва іранського походження). Лук був відомий слов’янам здавна, але не розвинувся як бойовий снаряд так усебічно, як розвинувся він у степових народів. Пізніше луки приходили до нас від печенігів та половців. До кидання каміння слов’яни вживали пращі.

Замітна річ, що у слов’ян у давніх часах не був іще відомий м е ч. До боротьби зблизька служив тільки короткий н і ж. Мечі слов’яни перейняли, мабуть, від Германських готів. До охорони тіла вживали щита, — старої зброї індоєвропейських народів.

Не можемо подати докладнішого опису зброї давніх слов’ян. - З тих часів не дійшло до нас ніяких картин, що зображували б озброєння слов'янина. З археологічних розкопів знаємо різні роди зброї, але дуже важко сказати, чи ця або та зброя слов’янського походження, чи належить до інших племен. Вже в тих часах був живий обмін зброєю і, що появилося в одного народу, те незабаром переймали інші. Так зброя слов’ян не була все однакова, а змінялася й уліпшувалась.

Слов’яни не дорівнювали своєю організацією сильнішим сусідам. Не могли вони й мірятися з Візантією, що мала найкраще військо в тодішньому світі, славну кінноту й недоступні твердині. І у стрічах з германами виявлялися значно слабшими. В IV. віці підбили їх Готи. Грізним противником слов’ян були теж монголи. Дикі гуни своєму поході через Європу розгромили слов’янські племена, отім слов’яни підлягали аварам. Але й у боротьбі зі сильнішими народами слов’яни виявлялися добрим військовим матеріалом. Знавець східної Європи, арабський письменник Ібрагім Ібн-Якуб кинув такі слова: «Слов’яни люди сміливі, здатні до боротьби, коли б не незгоди серед їх численних і порозкиданих племен, то з їх силами не міг би зрівнятися ні один народ світу«. Треба було тільки сильної руки, що з'єднала б слов’ян та дала їм сильну політичну й військову організацію.

Городи

Коли слов’яни не дорівнювали іншим народам зброєю й організацією, то перевищали їх способом будови городів. Північні землі й досі вкриті великим числом городищ, валів та окопів, що залишилися по давніх городах. На Київщині є. їх до 450, в Чернігівщині 150, на Волині 350, на Поділлі 250, в Галичині понад 100. Коли дочислити ще інші землі, то Україна має до півтора тисячі городищ. Недаремне скандинавці називали Україну "землею городів". Частина цих городищ походить із доісторичних часів, але переважливе число — з V.-VIII. століття, з часів, коли розвивалася воєнна організація слов’ян. Слов’янські племена не мали сили перемогти ворогів у чистому полі, то й боронилися так, що ставили скрізь укріплені городи. І в цій справі дійшли вони до великого мистецтва.

Слов’янські городи мали різнорідне положення. Найчастіше вони стояли на високих, стрімких горбах, серед недоступних лісів, — це були потайні захисти, де населення ховалося тоді, коли не мала надії встояти перед ворогом. Інші городи були при людних шляхах, над берегами великих рік; вони служили для охорони торгівлі Ті забезпеки комунікаційних доріг. Ще інші стояли на недоступних островах серед рік та озер, або на підвищених місцях між болотами й багнами. Тут сама природа боронила людину, доступ до такого місця йшов тільки потайними переходами, по кладках та мостах, що їх посторонньому ніяк було відшукати. Деколи навіть город ставили серед боліт, на палях, повбиваних у землю.

Розмір городищ бував різний, залежно від терену та призначення города. Деякі городища такі невеликі, що могли помістити ледве одну господарську садибу з будинками. Інші були дуже широкі, займали простір цілого морга, а то й більше. Городи на рівній площині мали звичайно форму кола або еліпси — таке укріплення було найзручніше до оборони. Городища, положені на горбах, мають вид не такий правильний, їх план залежав від положення й укладу узгір’я.

Укріплення городів складалися головно з валів і ровів. Вал: бував кілька метрів заввишки. Там, де доступ був легший, сипали вали вищі й сильніші. У більших городах вали йшли двома і трьома рядами. Вал будували з землі, яка була на місці, найрідше з глини, бо її можна було добре втовкти. По надвірній стороні города залишали рів і, як була недалеко річка, пускали до фоси воду. Вал скріпляли часом дерев’яними палями, частоколом. Вхід до городі вів через оборонні ворота. Як виглядав слов’янський город усередині, чи були в ньому ще які укріплення, який вигляд мали внутрішні будови — про те не знаємо нічого певного. В пізніших часах городи часто перебудовували і зміняли так, що найдавніші укріплення попропадали без сліду.

Городи давали слов’янам безпечний захист від ворога. В тих часах мало хто міг зважитися добувати недоступний город. Не було ніяких машин до облоги й укріплення можна було добути тільки приступом. Положення оборонців було легше, ніж дозувальників. Оборонці ховалися за вали й частоколи, з безпечного місця кидали на ворога каміння, стріляли з луків, метали списами. — до них доступити було важко. Коли укріплення були сильні, й залога мала доволі харчів та води, город міг боронитися довго.

Городи це найсильніша сторона воєнної організації слов’ян; вони забезпечили наші племена перед знищенням і поневоленням та дозволили їм творити своє незалежне життя.

Варяги

На розвиток нашого війська в найдавніших часах особливий вплив мали варяги. Були це збройні ватаги скандинавові,, що приплили до нас від Балтійського моря. Назва варяги означала заприсяжену дружину. На заході називали їх іще й норманами, тобто людьми півночі, або вікінґами — войовниками. Зо своєї холодної, мало родючої батьківщини вони пускалися в море й здобули собі славу одчайдушних мандрівників та добичників. Вони нападали раз-у-раз на побережжя сусідніх країн, поем лилися у Франції, в Англії, дібралися до Ісландії та Ґренландії добилися на Середземне море, заснували державу на Сициліі — пливали аж до Азії й Африки. Збройні ватаги цих скандинавських добичників перепливали зчаста й Балтійське море й річними шляхами входили в країни Східноі Європи. Мета їх походів була — добич. Нападали на слабші племена, грабували все, що тільки мало яку вартість, добуте майно вивозили та перепродували в інших країнах. У слов’янських землях вони спершу спинялися тільки короткий час, для грабежі й торгівлі. Але пізніше позакладали свої оселі серед слов’ян, попідбивали різні племена й почали жити з данин, що платили їм переможені.

Варяги відіграли велику роль при заснуванні найдавнішої нашої держави. Літописець оповідає, що варяги опанували спершу північні землі, потім два добичники, Аскольд і Дир., приїхали човнами до Києва, зайняли тутешній город і почали княжити над плем’ям полян. Пізніше з Новгорода прийшов із військом Олег, воєвода князя Рюрика, й зайняв Київ в імені малого Рюрикового сина Ігоря — так на Україні почала княжити норманська династія. Чи літописець правдиво змалював початки київської держави, це справа не цілком ясна, різні історики різно це пояснюють, — але що варяги мали велике значіння для організації нашого війська, це річ безсумнівна.

За перших князів варяги творили найвартіснішу частину княжого війська, особливо ж увесь провід був у їх руках. Це видко із договорів князів із греками; в них згадується самі скандинавські прізвища. 907. р. Олег під Царгородом вислав до грецького царя послів Карла, Фарла, Вельмуда, Рулава, Стемида. 912. р. в посольстві виступають ті самі висланники, та, поруч них, Інегелд, Карн, Фрелав, Руал, Труан і ін. В, умові Ігоря з 945. р. Згадані знов імена: Вуєфаст, Акун, Істр, Шибрид, Алдан, Адулб, Ігелд, Турберн і багато інших. Головним воєводою Ігоря був Свенельд. За Святослава воєводами були — Ікмор і Сфенкел.

Пізніше до війська почало допливати що раз більше місцевого населення. Але ж як треба було* доброго й певного війська, князі спроваджували варягів. Так князь Володимир Великий 980. р. їздив »за море«, тобто до Швеції, та привів собі варягів; — вони допомогли йому добути Київ. Ярослав Мудрий аж тричі покликував собі варягів: уперше 1015. р., коли хотів забезпечити для себе Новгород, удруге 1017. р. проти польського князя Болеслава, утретє 1024. р. проти брата Мстислава. У вирішних боях раз-у-раз виступали сили варягів.

Яке велике було варязьке військо на Україні, про те не маємо докладних відомостей; літописці рідко коли подають докладні числа. Арабський письменник Ібн-Фадлан к. 922. р. писав таке: »У руського короля є звичай, що з ним на дворі його живе чотириста відважних товаришів і вірних людей, які разом із ним умирають і дають себе на смерть за нього. Цих чотириста людей сидить під його престолом, а престол його - великий, дорогим камінням оздоблений«. Це, ймовірно, тільки прибічна сторожа князя, не ціле військо. Сто років пізніше, 1015. р. наш літописець оповідає, що Ярослав Мудрий до походу на Святослава зібрав був у Новгороді тисячу варягів. Та це було саме після того, коли новгородці значну частину варягів вирізали за їх насильства, — перше було варязького війська більше. У Візантії згадується найбільший відділ варягів — шість тисяч, імовірно, й на Україні варязькі війська не мали більш, ніж кілька або кільканацять тисяч людей.

Варязьке військо

Варязькі частини складалися з професіональних вояків, що воєнне діло вважали за своє постійне заняття, з війни добували прожиток і майно. Старшина над військом звався князь (по-скандинавському «конунг»). Спершу це не був титул володаря, а тільки назва ватажка. Князь сам організував свої частини. Ядром війська була дружина. До неї належав рід князя й його близькі товариші, та інші певні й вибрані люди. Це була прибічна Гвардія князя, підпора його влади й основа сили. Члени дружини складали князеві присягу на вірність і між собою вважалися за побратимів. Дружина йшла з князем у похід і при його боці і зустрічала ворога. Дружинники творили княжу раду, без них він нічого не рішав. Дружина користувалася частиною прибутків князя, що йшли з данин підбитих племен, з торгівлі, воєнної добичі й ін. З-поміж визначних членів дружини князь назначав старшин для різних частин війська, посадників для городів і волостей та всяких своїх урядовців. Нижчу частину дружини творили вояки різного роду й походження, що повнили службу як рядовики.

Крім власної дружини, князь користувався дружинами інших ватажків, що наймалися до нього на службу. Такий ватажок складав із князем умову щодо часу служби та плати. Коли реченець кінчався, він мав право князя залишити й шукати собі місця де-інше. Плата найманим ватагам звалася — скот (із скандинавського »скат«. — гроші, скарб). Один норвезький переказ оповідає, що конунг Еймунд діставав від нашого князя Ярослава по унції срібла на рядового вояка на рік та по півтора унції для старшого на човні; пізніше жадав по унції золота для рядовиків та по пів гривні для керманича. (Гривня — це фунт срібла, унція — 1/6 гривні). Військо діставало плату й хутрами або шкірками дорогих звірів чи іншими вартісними речами. Ватажки й вояки, що довший час служили князеві, ставали членами його власної дружини й користувалися всіма її правами.

На які частини поділялося варязьке військо, про те докладних відомостей нема. Найменшою військовою одиницею була, мабуть, залога човна, 40-60 людей. Варяги відбували раз-у-раз походи морем та ріками, тим то люди, що належали до одного човна, жили між собою близько й спільно стрічали всякі небезпеки. В Скандинавії такі «корабельні дружини« були широко відомі. Так само було воно й серед варягів на Україні. У першій умові Олега з греками воєнну контрибуцію означували по І2 гривень на »ключ«, тобто керму корабля. Керманич човна у війську Еймунда брав більшу плату, ніж всі інші вояки, отже вважався старшим над залогою човна. У бою військо поділялося на якісь більші частини, що ставали на »чолі« та по крилах, але ми не знаємо, які великі були ці відділи та як вони звалися. Не знаємо теж назв та ранг старшини. В походах Святослава на Болгарію згадується полки під проводом визначних старшин, як Ікмор, »що після Святослава мав перше місце«, і Сфенкел, »що вважався третім по Святославів.

Озброєння варягів дуже відрізнялося від слов’янської зброї. Варязький вояк мав на тілі панцир, що в нас звався броня, на голові шолом, на лівій руці держав довгий щит. До нападу служив йому меч, топір і коп'я. У порівнянні зі слов’янами варяги були озброєні куди краще — панцирі й шоломи забезпечували тіло від ударів ворога, меч давав перевагу в боротьбі зблизька. Завдяки своїй сильнішій зброї варяги легко перемагали ватаги слов’ян.

Значіння варягів для України

Варяги мали в цілій Європі славу першорядного війська. Самою своєю появою вони викликали захоплення й страх. Араб ібн-Фалдан оповідає: «Я бачив русів (варязькі полки) — не видав я людей більших тілом, як вони — мов ті дерева пальмові. Вони руді, не одягають каптанів, ні свит а чоловік одягає плащ, і окутує ним один бік і одну руку виставляє з-під нього. Всяк має завжди при собі меч, ніж і сокиру. Мечі в них широкі, хвилясті, франконського виробу». Візантійський письменник Псел 1057. р. описує відділ варягів у грецькій службі; вони, мовляв, »страшні на вигляд і поставою«, мають ясно-блакитні очі, не голять бороди, на вдачу повільні, не поспішають, та не шкодують своєї крови й не звертають уваги на рани. Озброєні вони довгими коп’ями й топорами, з одного боку загостреними. Грек Лев Діякон, що описав докладно похід Святослава • на Болгарію, з признанням висловлюється про українські полки, що йдуть до бою рівною лавою, мов та стіна, озброєні коп’ями і щитами. Він описує різні хвилини бою, славить завзяття й хоробрість войовників півночі та їх погорду до смерті. «Про тавроскигів (так він зве військо Святослава) розказують таке, що вони, хоч і переможені, не віддаються в руки ворогів. Коли не мають уже надії вирятуватися, устромлюють собі в груди мечі й так себе вбивають. А роблять це тому, що мають таку віру: кажуть, що вбиті ворогами в війні, після смерті, як душа вийде з тіла, служить на тому світі своїм убийникам. Тавроскити бояться такої неволі, й самі себе вбивають, щоб не служити своїм переможцям».

Варяги служили в українському війську до половини XI. віку. Головну роль відігравали вони в походах Олега й Ігоря на Чорне море, в далеких боях на Каспію й Закавказзі, в славній болгарській кампанії Святослава, також у війнах Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Варяги дали нашому війську дуже багато. Вони поширили в нас свою зброю так, що змінився спосіб воювання. Під впливом варяг прийнялася нова військова тактика. Військо йшло в бій упорядковане, одною лавою, не так безладно, як це було в давніх слов’ян. Вони привчили військо до ладу, послуху й дисципліни, давали зразок солідарності, єдності й товариського життя. їх завзяття, рухливість, відчайдушність, витривалість — ці дорогоцінні прикмети доброго вояка — ввійшли в кров нашого народу. Варяги вивели наші воєнні сили з далеких пущ і кинули їх на широкі степові простори, на далекі моря й у чужі країни. Що в давнього нашого війська розвинувся дух ініціативи, саможертви, лицарства — це у значній мірі заслуга цих скандинавських завойовників.

Але пізніше наша держава й армія знайшла опору у власного населення й почала формуватися на власних основах. Тоді варяги вже не мали що робити на Україні. Це було дороге військо, мало великі вимоги й не раз дошкулювало місцевому населенню. Так 980. р. коли варяги добули Київ для Володимира, зажадали для себе викупу: «Це город наш, ми його добули, хочемо взяти викуп — по дві гривні від чоловіка». Володимир не хотів нищити мешканців і наказав варягам чекати, аж зберуть гроші. Варяги чекали місяць, але побачили, що князь їх перехитрив, і що вони нічого від нього не дістануть. Тоді почали проситися, щоб пустив їх до Візантії. Володимир згодився на це, вибрав з-поміж них людей «добрих, розумних і хоробрих», роздав їм городи, а решту пустив зі служби. Та до грецького царя він подав вістку: «Це йдуть до тебе варяги, не тримай їх у городі, бо нароблять тобі лиха так, як і тут накоїли, але порозводь їх у різні місця, та назад не пускай ні одного». — Так само 1015. р. в Новгороді Ярославові варяги «насилля творили новгородцям і жінкам їх — новгородці повстали на них і їх винищили.»