Реферат: Владимир Иванович Вернадский

Ми звикли говорити: улюблений поет, композитор, художник, письменник. Вченого ж розуміють інакше: передбачливий, ерудований, визначний, великий, нарешті.

Прийнято вважати, що вчений – це насамперед «генератор ідей», «джерело знань», володар потужного мозку. Коротше, мисляча машина, здатна переробляти та запам’ятовувати різноманітні корисні дані, а також відкривати нові закони природи, здобувати нові знання.

Виходить, що дивно виглядало б зізнання у любові до мозку, хай навіть до потужного, або до машини, хай навіть ідеальної.

Але усе ж таки іноді кортить промовити: мій улюблений вчений. Наукова творчість для такої людини – один з проявів надзвичайної особистості, особливого складу характеру, ставлення до природи, до людей, до життя. Його впізнаєш за стилем мислення, за якимось внутрішнім сяйвом, яке випромінюють усі його наукові праці...

Одним з найулюбленіших вчених не лише для мене особисто, а й для багатьох людей світу, які цінують справжній непідробний гуманізм, є Володимир Іванович Вернадський.

Іноді здається, що ця людина, яка допомогла нам знайти істину у розумінні середовища, що оточує нас, зрозуміти наше особисте місце у природі та правильно сприйняти її закони, була надіслана самою природою задля привнесення у людське повсякденне життя вищого небесного знання, знання доброти, відкритості, щирості, а значить – сили духу та віри у нескінченність життя. Вернадський особисто мені здається не лише вченим всесвітнього масштабу, громадянином Космічного Простору. Він бачиться мені людиною загальноепохальною, яка пов’язує разом століття минулого з нашим часом. А ще, це точно, час майбутній. Праці Вернадського допомагають нам краще зрозуміти життя Землі, її сучасність та майбутнє, яке тісно пов’язане з нашою працею та думками.

Колись Сократ пояснював, що будувати ланцюг послідовних розумових висновків, що ведуть до вірних висновків, йому допомагає таємничий дух, демон, геній. З тієї пори прийнято вважати, нібито наділені талантом особистості натхнені генієм і хранителем домашнього вогнища, добрим духом житла, якого стародавні римляни називали «пенатом», а ми звемо «домовиком» (А.К.). Саме тому ці люди здатні на надзвичайні вчинки. Але чому ж деякі особистості наділені гострим розумом, тонкою інтуїцією, натхненням, спроможним створювати відкриття, які випереджають час? Хіба це особливий дар, успадкований від предків приблизно таким же чином, як успадковуються ніс дідуся та очі прабабусі? Або це наслідок відчайдушної праці та нелюдської впертості? Або просто гра випадку, який піднімає когось вище за інших, подібно хвилі, яка когось поглинає, а когось підкидає вгору? Або усе разом?

Про таланти від народження відомо чимало. П’ятирічні діти здатні чудово грати на музичних інструментах та створювати музику, малювати, вивчати іноземну мову. Щоправда, вундеркінди рідко стають великими людьми. До речі, Енштейн з дитинства був у не дуже гарних стосунках з математичкою.

Так як же бути з тими мислителями, творцями, кого не відрізняли з дитинства особливі таланти та яким доля не створила особливих умов для прояву геніальності? Ким вважати їх? На мою думку, саме їх і слід вважати великими людьми та видатними вченими. Така людина працює наперекір долі. Вона у муках долає вроджені та надбані свої недоліки. Шукає у своїй душі ті чудові промені, які пізніше народять яскраве сяйво. Вона вимагає від себе найвищої напруги сил, розуму, волі. Така людина одночасно творець і шедевр творця, будівельник самого себе. Саме подібною особистістю і є Вернадський, ім’я якого відоме усьому світу й зорює у загальноісторичному небі поряд з іменами найславетніших гуманістів та вчених природодослідників. Вже зараз можна говорити про глобальність новаторських ідей В.І.Вернадського. Хоча ми й не здатні ще осягнути значення багатьох його наукових гіпотез та відкриттів. Осягнуть нащадки, бо ж він, випередивши свій час, стане і їх сучасником. Щось ренесансно-давінчівське є у тому, що Вернадський – єдиний серед академіків! – одночасно працював у трьох відділеннях тоді ще могутньої Академії наук СРСР: геолого-мінералогічному, хімічному та фізико-математичному. І не просто працював у науці, а творив нові науки й нові вчення – був фундатором генетичної мінералогії, геохімії, радіогеології, космохімії, радіохімії, гідрології, гідрохімії, був автором вчення про живу речовину, вчення про неосферу. Мінералог за освітою, він зробив величезний внесок у розвиток кристалографії, генетичного грунтознавства та багатьох інших наук. Власне, серед наук про Землю нема жодної, в якій би цей український вчений не сказав свого слова.

Саме український! Сьогодні навіть вже мало хто пам’ятає, що він, за свідченням академіка Б.Соколова, часто називав себе «впертим хохлом». Забулося й те, що єдиний свій вірш Вернадський присвятив Україні, а читаючи листи вченого з Москви до своєї родини у Києві, бачиш, що написані вони українською мовою. Як і записи в особистому щоденнику. Навчив рідної мови Володимир Іванович і доньку Ніну... При цьому вчений поважав, цінував, любив інші народи, називаючи усіх, хто живе на Землі, «громадянами планети».

Як відомо, народився Вернадський у Санкт-Петербурзі у родині професора Івана Васильовича Вернадського 12 березня 1863 року. В «Головних біографічних датах» Ганни Дмитрівни Шаховської читаємо: «В.І. Вернадський народився від другого шлюбу. Мати його – Ганна Петрівна, до заміжжя Константинович, була кузиною першої дружини Івана Васильовича. По бабусі з батькового боку В.І. був у родичанських зв’язках із письменником В.Г.Короленком. Бабуся Катерина Яківна – у дівоцтві Короленко – рідна сестра діда письменника Володимира Галактіоновича Короленка – Опанаса Яковича... Дід з батькового боку, Василь Іванович Вернадський, був військовим лікарем і здійснив усі походи з Суворовим і Кутузовим. Батько матері – бойовий генерал П.Х. Константинович». Справді цікаво? Не менш цікавим видається, на мій погляд, і те, про що у своїх спогадах повідомив сам Вернадський: «Рідний дядько моєї матері М.І.Гулак був членом і одним з вождів таємного українського товариства Кирило-Мефодіївського братства, на чолі якого стояли Костомаров, Шевченко та інші...» Відомо, що родина батька вченого мала козацьке коріння: прадід В.В. Вернадського, І.Н. Вернадський, бувши шляхтичем за часів Катерини II, мав маєток у Чернігівському намісництві. Хоча папери, які документально засвідчували даний факт, за моїми свідоцтвами, згоріли на початку XIX ст. під час пожежі у маєтку...

Ще один, не останній, цікавий факт з біографії Володимира Вернадського. Випускник Петербурзького університету, відряджений до Парижа, знайомиться з Михайлом Драгомановим, розпочавши дружбу з останнім. Хоча різниця у віці була величезною, але зближенню двох видатних українців сприяла любов до літератури та історії. Саме спілкування з Михайлом Драгомановим створило можливість активної участі Вернадського у процесі відродження української культури в останній чверті XIX ст. під час перебування Володимира Івановича Вернадського членом товариства Т.Г.Шевченка у Львові – своєрідної української академії. Як свідчив у щоденниках сам вчений, він прийшов до серйозного українознавства через вивчення власного родоводу. Перу академіка належить чимало історичних есе, статей та нарисів, у тому числі і досі неопублікована стаття-звіт про роботу археологічної експедиції В.Докучаєва (у ній брав участь і В.В. Вернадський – А.К.) «Про палеонтологічну стоянку в Гонцях». Молодий Володимир Вернадський склав також геологічну карту Кременчуцького повіту, на якій, окрім ландшафту, звідки бралися зразки, позначив ще й усі кургани, стародавні кам’яні баби скитів, деякі інші археологічні об’єкти навколо нашого міста.

Саме в Україні влітку 1890 року в нього зародилися ідеї, які лягли в основу концепції про роль живих організмів у походженні й розвитку верхнього шару грунтів. Вернадський ніколи не розривав своїх зв’язків з рідною землею власних предків. Він співпрацював з Полтавським природничо-історичним музеєм, брав участь у наукових експедиціях (Волинь, Придніпров’я), а згодом, звівши будинок над Пслом, приїздив сюди на літо. Ранньої весни 1917 року з’явилася ще одна причина для переїзду в Україну: діагноз лікарів – сухоти. А через кілька місяців Вернадський полишив Шишаки – прийняв пропозицію стати товаришем (заступником) міністра у Тимчасовому уряді...

У травні ж 1918 року вчений став одним з перших будівельників Української Академії наук у Києві.

Політиком Вернадський себе не вважав. Він писав: «Я не був політиком. Перше місце в моєму житті посідали і посідають науковий пошук, наукова робота, вільна наукова думка і творче шукання правди особистістю». Але як багато, виявляється, можна зробити для рідного народу й людства, присвятивши своє життя пошукам наукової істини та суспільної правди! Думки та особистість нашого великого співвітчизника являються надійними орієнтирами для сучасних поколінь дослідників та перетворювачів біосфери. На планеті Земля розум повинен підкорити стихійні руйнівні сили й найпотужнішу з них – техногенез.

Багато хто з тих, хто жив до нас, піклувався про нащадків. Саме цим вони близькі нам по духу. Таких людей називають безсмертними. До них належить Володимир Іванович Вернадський.

В.І.Вернадський – академік, філософ, мислитель, людина 12 березня 2001 — видатному вченому, академіку В.І.Вернадському виповнилося 138 років. «Людиною XX століття» визнано в Україні постать академіка В.І.Вернадського, котрий визначив освіту основою розбудови демократичного суспільства. І хоч Володимир Іванович народився у Петербурзі, але корені вченого – на Полтавщині, та і сам Володимир Іванович вважав себе українцем.

З Кременчуком його пов’язує теж багато. У 1890 році, разом зі своїм вчителем В.Докучаєвим, В.Вернадський вивчав грунти Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Споруда готелю, де він проживав, залишилася і досі. Це будинок №10 на вул. К.Маркса. 21 квітня 2001 року, щоб увічнити пам’ять академіка В.І.Вернадського, на фасаді цього будинку було відкрито меморіальну дошку.

Інститут економіки та нових технологій ініціював проведення у Кременчуці 19-21 квітня міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої використанню ідей В.І.Вернадського в освіті, про що ми розповідали у минулому числі. Цього разу ми пропонуємо читачам прочитати, ким же насправді був Володимир Іванович і що він зробив для України і для світової науки.

Список литературы

Інформбюлетень, 2001

№26 09.02.2002 «День»