Реферат: Выборы как форма непосредственной демократии

У сучасній науковій юридичній літературі немає єд­ності щодо розуміння безпосередньої демократії . Най­більш загальновідомим у попередні часи було визначен­ня, що дав В. Ф. Коток, який під безпосередньою демо­кратією розумів ініціативу й самодіяльність народних мас в управлінні державою, їхнє пряме волевиявлення при розробці і прийнятті державних рішень, а також пряму участь у реалізації цих рішень, здійсненні народ­ного контролю[4].

На думку М. П. Фарберова, "пряме народовладдя означає пряме волевиявлення народних мас при розроб­ці й прийнятті державних рішень, а також їх пряма участь у впровадженні цих рішень в життя, здійсненні народного контролю"[5].

Г. X. Шахназаров розуміє під безпосередньою демо­кратією порядок, при якому рішення приймаються на основі прямого і конкретного волевиявлення всіх грома­дян [6]. Досить часто в науці конституційного права вжи­ваються загальні визначення безпосередньої демократії, такі як пряма участь народних мас у вирішенні справ держави і суспільства.

М. Ф. Чудаков визначав, що "безпосередня демокра­тія — це суспільні відносини, в межах яких здійснюється широкий комплекс засобів участі громадян в управлін­ні справами держави і суспільства, в результаті чого воля громадянина (колективу) безпосередньо, тобто без обо­в'язкової допомоги обраних (призначених) в державні органи представників впливає на формування державної політики і її здійснення, а також створює представниць­ку систему і вирішальне впливає на її функціонування"[7].

З точки зору сучасних російських учених Ю. А. Дмитрієва, В. В. Комарової, "безпосередня демократія стано­вить собою суспільні відносини, що виникають у про­цесі розв'язання певних питань державного та суспільного життя суб'єктами державної влади, право­мочними виражати їх суверенітет шляхом безпосеред­нього владного волевиявлення, яке підлягає у загаль­ному виконанні (в масштабах питання, що вирішується) і не потребує будь-якого затвердження"[8].

В.Ф.Погорілко вважає що найбільш адекватним сучасному розвиткові суспіль­них відносин могло б виступати наступне визначення безпосередньої демократії. “Пряме народовладдя — це система форм безпосереднього вільного волевиявлення народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні шляхом прямої його участі у встановленні пред­ставницьких органів державної влади та органів місце­вого самоврядування і безпосередньому прийнятті влад­них рішень з передбачених Конституцією та законами України питань”[9].

Наукою конституційного права питання форм реалізації безпосередньої демократії розробляється досить давно, проте єдності в тому, що все ж таки вва­жати формами безпосередньої демократії, поки що не­має. Залежно від власного розуміння прямої демократії сучасні вчені включають до її системи ті чи інші форми. Зокрема, Г. X. Шахназаров визнає тільки вищі форми безпосередньої демократії — голосування і референдум[10]. В.Ф.Коток зараховував до форм безпосередньої демо­кратії революції, з'їзди, наради трудящих, вибори у представницькі органи влади, імперативний мандат (на­кази виборців, звітність депутатів перед виборцями, пра­во відкликання депутатів), референдум[11]. М. П. Фарберов вказує (поряд з іншими) на наступні форми народовлад­дя: наради трудящих з питань державного управління, звітність депутатів та інших посадових осіб перед наро­дом, робітничий контроль над виборами, сільські сходи, народні зібрання, всенародні обговорення найважли­віших законопроектів і обговорення проектів рішень місцевих рад[12]. За радянських часів іноді відкремлювали як особливий вид демократії здійснення влади народу через громадські організації.

Мабуть найбільш слушним є підхід, запропонований вченими Ю.А. Дмитрієвим і В.В.Комаровою, який полягає в тому, що формами прямої демократії вважаються тільки ті її прояви, які інституюють безпосереднє власне волевиявлення госпо­даря повноти державної влади — народу. Ні листи, ні звернення громадян, ні громадські організації не вира­жають суверенітету народу, не інституюють його безпо­середнє державно-владне волевиявлення.

Отже, беручи за системотворчий критерій право народного суверенітету, до системи прямого народо­владдя треба включити референдуми і вибори, як ос­новні форми, а також народні обговорення, плебісцити, відкликання депутатів, загальні збори населення. Ви­ділення цих форм прямого народовладдя має досить об'єктивний характер, вони можуть застосовуватись у різних правових системах, різних сферах суспільного життя.[13]

Вибори як най­давніша форма прямого народовладдя, що передбача­лась, зокрема, в Європі вже у перших конституціях як спосіб обрання структур парламентського типу, застосо­вуються і зараз у більшості країн світу, то інші форми безпосередньої демократії використовуються вибірково і не всюди.

1.2.Історичний розвиток інституту виборів в Україні

Виборність на території сучасної України існувала ще до виникнення держави. Елементи виборності спо­стерігаються, зокрема, у слов'янських племен. Провід у цих племенах належав кращим людям, які обиралися. Це були переважно представники визнаних родів, що здобули пошану своєю діяльністю. Вони збиралися на "віче" — ради, де вирішували важливі питання життя племені, війни та миру.

З утворенням і зміцненням Київської держави прин­ципи виборності набули загального характеру, хоча пуб­лічна влада в Київській Русі ще не мала парламентських форм.

Подальший розвиток інституту виборності в Україні пов'язується з існуванням Гетьманської держави, Запо­різької Січі і Слобідської України. Їм притаманна одна й та сама форма державного управління — демократична республіка. Носієм суверенної влади в цих республіках виступає весь народ. Всі державні інс­титуції без винятків формувались тільки шляхом виборів. Акт, що має назву "Правовий Уклад та Конституції відносно прав і вільностей війська Запорожського", на­званий Конституцією України 1710р. гетьмана Пилипа Орлика, можна вважати першим нормативним актом писаного виборчого права України, оскільки він вперше фіксував принципи діяльності органів державної влади, порядок, терміни й періодичність скликання вищого представницького органу тих часів — Генеральної Ради.

Особливе місце в історії становлення інституту ви­борності за умов відновлення української державності посідають вибори до Установчих зборів Української На­родної Республіки. Норми Конституції Української На­родної Республіки, що формували засади виборчого пра­ва України на той час, разом із Законом про вибори до Українських Установчих Зборів становлять значну віху в історії відродження демократичних основ виборів до ви­щих представницьких органів.

Особливий період розвитку виборчого права України становить радянське виборче право. Концептуальним моментом щодо його розвитку виступає теза Леніна про неприйнятність парламентаризму як моделі організації політичної влади. Радянська виборча система, звичайно, не була сталою. У її розвитку простежуються такі періоди: перший — з 1917 до 1936—1937 рр., другий — з 1936 до 1985 рр., третій — із 1985 до 1990 рр.

Основними ознаками першого періоду становлення "пролетарської" виборчої системи були: запровадження виборів на принципах не загального, непрямого, нерівного виборчого права при відкритому голосуванні; існування в законо­давстві відкритого переліку політичних, соціальних, еко­номічних, релігійних цензів щодо виборчих прав; відсутність встановленої законом системи про­ведення виборів і підрахунків голосів; вибори проводи­лись аналогічно з виборами до партійних органів; відсутність систематизованого законодавства; заснування спе­цифічних форм контролю за проведенням виборів, непередбачених законодавством, з боку партійних і ре­пресивних державних органів та інше.

Започаткування другого періоду розвитку радянської виборчої системи пов'язане з Конституцією СРСР 1936 р. Виборчій системі цього періоду властиві наступні ознаки: 1) вибори проводились на принципах загально­го, рівного і прямого виборчого права при таємному го­лосуванні; 2) підрахунок результатів виборів здійснював­ся фактично за мажоритарною виборчою системою аб­солютної більшості; 3) законом встановлювались умови дійсності виборів; 4) ліквідовувалися виборчі цензи, що існували раніше, окрім передбачених в законі; 5) встано­влювалось коло суб'єктів висунення депутатів тощо.

Останній третій період радянської виборчої системи почав­ся у 1985 р. з реформування всього масиву виборчого за­конодавства на території СРСР, в тому числі в УРСР. Виборчі кампанії 1988—1990 рр. можна назвати перши­ми демократичними, або , напівдемократичними виборами в СРСР.

Після здобуття Україною незалежності і створення власної державності виборче законодавство зазнало змін. На сучасний момент систему чинного виборчого законодавства складають 4 групи законодавчих актів:

1) Конституція України; 2) система спеціальних законів України про вибори: Закон "Про вибори народних депу­татів України"; Закон "Про вибори Президента Украї­ни"; Закон "Про вибори депутатів місцевих рад та сіль­ських, селищних, міських голів"; Закон "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим"; Закон "Про Центральну виборчу комісію"; За­кон "Про особливості участі громадян України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим"; 3) нормативно-правові акти конституційного законодавства: Закон "Про грома­дянство України"; Закон "Про об'єднання громадян"; Закон "Про мови" та ін.; 4) положення нормативних актів суміжних галузей, що регулюють виборчий процес.

Отже, становлення інституту виборів в Україні прой­шло складний шлях. Історичний аналіз свідчить, що ук­раїнська нація здійснила свій внесок до скарбниці за­гальнолюдських надбань, таких як безпосередня демок­ратія, свобода тощо.[14]

1.3.Поняття та основні принципи виборів

Найбільш поширеною формою прямого народовлад­дя є вибори, які на відміну від інших його форм — ре­ферендумів, плебісцитів, постійно і періодично застосо­вуються у більшості країн світу. Шляхом виборів фор­муються різні органи публічної влади, як державні інституції — парламенти, посади глав держав, іноді уряди, судові органи, так і представницькі органи місцевого самоврядування.

У вітчизняній та зарубіжній науці конституційного права існує розмаїття точок зору з приводу визначення виборів. З дослідженнями суспільних відносин останніх років пов'язане визначення професора М. Ї. Корнієнка, який слушно визначає вибори як акт самоврядування народу[15]. В.В.Маклаков визначає вибори як процедуру формування державного органу або надання повнова­жень посадовій особі, що здійснюється шляхом голосу­вання уповноважених осіб при умові, що на кожний от­риманий таким чином мандат можуть претендувати в установленому порядку два чи більше кандидати[16]. Фран­цузький державознавець М. Прело визначав вибори як "змагання кваліфікованих юридичних свобод задля цілі провести призначення"[17]. В.В.Кравченко дає таке визначення виборів – “це спосіб формування органів державної влади, органу місцевого самоврядування або наділення повноваженнями їх посадової особи шляхом голосування уповноважених на те осіб і визначення результатів такого голосування встановленою більшістю голосів цих голосів за умов коли на здобуття кожного мандату, мають право балотуватися два і більше кандидатів”[18]. В.Ф.Погорілко вказує що у загальному вигляді вибори можна визначити як волевиявлення народу з метою формування органів дер­жавної влади або місцевого самоврядування шляхом го­лосування[19].

За умов демократичного суспільства вибори за своєю суттю — це прояв реальної волі народу, процес вияв­лення і здійснення такої волі. Суспільство як асоціація вільних та рівноправних людей для підтримки свого оп­тимального функціонування й постійного відтворення мусить певним чином самоорганізовуватися і структуруватися. Таким чином, за умов саме демократичного суспільства існує постійний і самостійний напрям у його діяльності — періодичне формування власних владних структур, які б задовольняли інтереси й прагнення кожного члена суспільства, а також раціональне існування всього суспільства загалом. Волевиявленням народу за­дається насамперед суспільний (або публічний) і полі­тичний характер інституту виборів.

Зміст виборів як політичного суспільно-правового інституту полягає в тому, що саме волею народу здійс­нюється конституювання та відтворення органів дер­жавної влади і органів місцевого самоврядування. Це дає підстави характеризувати вибори як державотворчу функцію народовладдя . [19]

За формою здійснення вибори можна розглядати як специфічну, врегульовану законом діяльність уповнова­жених органів і громадян, спрямовану на формування органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання. Здійснення виборів з юридичної точки зору треба розглядати як процес, найважливішою стадією якого є голосування.

Отже, вибори в Україні — це передбачена Консти­туцією та законами України форма прямого народовлад­дя, яка є волевиявленням народу шляхом таємного го­лосування щодо формування конституційного якісного і кількісного складу представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Соціальне призначення виборів :

1. Вибори є вихідним принципом організації державного механізму та системи місцевого самоврядування.