Зовнішня діяльність папи зводилася до відсторонення мирської влади від інвеститури. Оскільки єпископи мали свої землі папа зобов'язав їх не підкорятися королям і герцогам, а присвятити свою нерухомість ап. Петру.

Зрозуміло, світська влада не могла із цим погодитися, адже 2\3 земель Європи переходило в залежність Риму. Загострилася боротьба у Франції, Німеччині, Британії, Іспанії, Богемії, Польщі й навіть у Західній Русі.

Між тим, у 1065 р. Генріх ІV став самостійним королем. Це булла людина, не позбавлена ані розуму, ані освіти, властивий і самолюбивий.

Обстановка в Німеччині була складною. Повстали феодали саксонії. Це повстання було пов`язане з давнім сепаратизмом саксонською знаті, невдоволеною занадто сильною та диспотичною політикою Генріха VII і тим, що короля оточують швабські міністеріали. Повстали і саксонські селяни проти повищення барщини на королівських землях, і розмах цього руху змусив частину знаті піти на згоду з королем.

Лише в 1075 р. Генріх IV зміг впоратися з саксонцями. Цей рік і став початком суперечок про інвеституру. Папа Григорій VII видав декрет про інвеституру, заборонивши духовенству під страхом позбавлення сану приймати інвеституру від світських осіб та заборонивши останнім під загрозою відлучення від церкви жалувати інвеституру духовенству. У відповідь на це німецький король власною владою демонстративно призначив ряд німецьких єпископів.

Погрози папи король ігнорував і на початку 1076 р. зібрав у Вормсі церковний собор з підтримуваших Генріха духовних князів Німеччини і Італії. Король не зміг оцінити реальне співвідношення сил. Собор у Вормсі підтримав короля, котрий направив папі знаменитее послання. «Ми, Генріх, божею милостю, а не силою, король … Гільдебранду, що іменується папою, а на ділі лжемонаху…», - було початком зухвалого листа. Закінчував король ще більш різко: «Ми, Генріх … зі всіма єпископами нашими … кажемо тобі: «Забирайся геть! Забирайся геть!».

Король гнав папу з престола. Григорій VII прийняв виклик. Він негайно зізвав у Римі церковний собор, об`явив короля позбавленим трону і, звільнивши його вассалів від присяги на вірність королю, зрештою відлучив Генріха від церкви.

Саксонські феодали скористувалися цим, щоб поновити заколот. Це затруднювало положення Генріха, і йому нічого не залишалось, як шукати примирення з папою. У 1077 р. король прибув до Каносси, де знаходився на цей час папа. Переживши немале приниження, Генріх був все ж прийнятий папою, і знього зняли відлучення. Знаменита легенда про покаяння короля, немов би то він стояв босим з посипаною попелом головою, в рубищі, три дні і три ночі на снігу під стінами Каносського замку, перед тим, як ворота розімкнулися і папа прийняв його, є неправдоподібною. Легенду видумав Григорій VII, щоб підняти і возвеличити перемогу папства. Насправді ж король зупинився в будинку поблизу замка і переговори вели його уповноважені.

Пішовши на болісне приниження самолюбства (недарма Каносса стала синонімом приниження), король, по суті, одержав дипломатичну перемогу, добившись хоча б тимчасового миру з найгрізнішим зі своїх ворогів.

Генріх зміг повернутися до Німеччини, де довго не міг впоратись з заколотом. Феодали обрали антикороля – Рудольфа Швабського, боротьба з яким потребувала від Генріха важких втрат.

Підтримка рейнських міст дозволила Генріху вийти переможцем, а антикороль загинув. Король Генріхі не думав підкорятися папі і невдовзі знов був відлучений від церкви в анафемі. Проте тепер він міг відповісти на відлучення війною і повів німецьких феодалів, що були йому вірні, на Рим. У 1084 р. Генріх зайняв Рим (папа Григорій укрився в римській цитаделі); німці привезли в обозі німецького священника, котрого король об`явив антипапою (Клімент ІІІ).

Антипапа вінчав короля імператорською короною. На поміч своєму союзникові – папі прийшли італійські норманни, з князем Робертом Гвіскаром на чолі. Німці швидко відступили з Риму.

Норманни, звільнивши Григорія VII з блокади, приступили до грабежу Риму з таким розмахом, що викликали повстання жителів, які винали непроханих визволителів. Німці знову увійшли в Рим, папа утік до норманнів та через кілька місяців помер.

Німцям довелося невдовзі повернутися на батьківщину разом з антипапою Кліментом. Боротьба за інвеституру продовжувалася.

3. Вормський конкордат

Приємники Григорія VII піднімали в Німеччині заколоти, озброюючи навіть синів Генріха проти батька, вели жорстоку літературну полеміку, апелюючи до феодальної суспільної думки всієї Європи.

Наступним канонічним папою став Урбан II (1088-1099). З його ім'ям зв'язане оголошення I Хрестового походу на Клермонському соборі в 1095 р. За національністю француз — Урбан перший, хто зробив ставку на союз із французькою монархією, тим більше, що король Пилип I сам відмовився від інвеститури. Папа Пасхалій II (1099-1118) в 1102 р. на Латеранському соборі відновив заборону на світську інвеституру, а торжествуючого Генріха він відлучив від Церкви. Його поразку він прискорив настроївши проти нього синів.

Останній акт боротьби за інвеституру виник за правління Генріха V. В 1111 р. папа був схоплений і після двомісячного затримання поступився королю правом інвеститури, за що його проклинали свої ж єпископи.

Не залишався в боргу і імператор. Успіхом Генріха була підтримка, політична і воєнна, що булла йому надана Чехією (князь якої за допомогу у римському поході отримав від імператора титул короля), Угорщиною і Польщею (з 1025 р. королівством, абсолютно незалежним від Німеччини).

У 1106 р. Генріх IV помер у Кельні, у розпал війни проти повсталого сина, який діяв як агент папи. Королем став Генріх V, що також виступив проти папи. Лише через 16 років намітилися основи для компромісного миру, який було заключено у 1122 р. у Вормі (так званий Вормський конкордат).

Наступним канонічним папою став Урбан II (1088-1099). З його ім'ям зв'язане оголошення I Хрестового походу на Клермонському соборі в 1095 р. За національністю француз — Урбан перший, хто зробив ставку на союз із французькою монархією, тим більше, що король Пилип I сам відмовився від інвеститури. Папа Пасхалій II (1099-1118) в 1102 р. на Латеранському соборі відновив заборону на світську інвеституру, а торжествуючого Генріха він відлучив від Церкви. Його поразку він прискорив настроївши проти нього синів.

Останній акт боротьби за інвеституру виник за правління Генріха V. В 1111 р. папа був схоплений і після двомісячного затримання поступився королю правом інвеститури, за що його проклинали свої ж єпископи.

Папа Каллікст ІІ та імператор Генріх V погодились з тим, що духовна інвеститура, тобто затвердження в сані єпископа (архієпископа), проводиться папою (символічним обрядом вручення посоха та перстня), після цього імператор жалує світську інвеституру, що перетворювало князя церкви на вассала імператора.

Світська інвеститура проводилася вручанням скіпетра – емблеми світської влади. Таким чином останнє слово було за імператором, який міг відмовити неугідному кандидату. Цей подвійний порядок інвеститури діяв в Німеччині, щодо Італії – там імператор не міг втручатися у вибори духовних осіб. Конкордат 1122 р. залишався в силі до нового часу. Порушення конкордату були все ж нерідкі, що давало привід для нових конфліктів. Конкордатом завершився перший етап боротьби за інвеституру. Перемогли не папи і не імператори.

Справжніми переможцями стали міста північної Італії, які використали цю боротьбу задля укріплення своєї міці і завоювання фактичної незалежності. Боротьба забрала сили Німеччини і сприяла росту могутності німецких князів. Боротьба забрала сили папства, яке ставило перед собою утопічну ідею створення світової держави.

В кінці кінців, боротьба за інвеституру вплинула на укріплення незалежності Угорщини, Чехії, Польщі. Особливо важливі наслідки боротьба мала для Чехії, яка входила (з кінця Х ст.) в склад Священної Римської імперії; чеські князі в обмін на підтримку імператора завоювали незалежне становище і звели до простої формальності свої стосунки з імперією.

Вся історія цих взаємин це історія протиборства й конфліктів. Вище духівництво постійно втручається в життя феодалів. Що б затвердити своє чільне місце церква виступала як противага державі. Вона змушувала її йти на компроміси. Завдяки церкві в суспільстві створювалася обстановка діалогу політичного життя. Вона сприяла формуванню особливого європейського типу державної влади.

У релігійному житті Європи XI століття ознаменоване перемогою папства над світською владою. Рим стає володарем світу. Прагнення до світської влади й участь у політичній боротьбі не було справою окремих пап, воно випливало із всієї папської системи. Папа Пій IX оголосив обов'язковим для віруючого католика визнання за римським єпископом світської влади. По помаху папи цілі народи, взявши меч і хрест, ідуть боротися проти кожного, кого папа назве своїм ворогом. В XIII ст. папа не тільки роздає королівські корони, вирішує суперечки князів, але одним своїм словом починає або зупиняє війни, призначає або скидає королів і імператорів, позбавляє їх підданих від присяги й т.д.

У своїй боротьбі за владу папи не вгамовувалися, але користувалися будь-яким випадком, щоб нагадати про свою "першість" і "непогрішність." Так, папа Боніфацій VIII в 1302 р. пише у своїй буллі: "Ми повідомляємо також, що св. апостольський престол і римський первосвященик мають верховенство над усім світом і що цей римський первосвященик є спадкоємець ап. Петра, князь апостолів, намісник Христа на землі, глава всієї Церкви й батько й учитель всіх християн."

Починаючи з XI століття Православна Церква змушена була давати відсіч честолюбним домаганням римських єпископів, оберігаючи принцип канонічної самостійності помісних церков, установлений апостолами.