Реферат: Значення творчості Остапа Вишні

I от одного разу я приношу зайця. Факт! Цiла трагедiя. Як? Дiд убив зайця? Не може бути! I пiшло! Дружина з кимось говорить по телефону: "А ви знаєте- у нас заєць!" - "Ну?" - "Факт: Павло Михайлович принiс. (Принiс!) I от я мучусь уже тиждень: хто вбив того зайця?"

Ще запис (1952 р.): "Їздили полювати. Це - не вперше i не востаннє. Нiчого! I як радiсно, що я нiчого не вбив! I як радiсно буде, що я нiчого не вб'ю. Одне тiльки: Павлуша, онук, чекає вiд дiда зайця. А дiд - без зайця та й без зайця. Перед онуком незручно".

Остап Вишня надзвичайно любив природу, лiси, поля, рiчки, чарiвнi краєвиди українського лiсостепу. З батькiвською турботою ставився до звiрiв i птахiв. Тому так подобалося йому ходити на полювання, де вiдпочивав душею, заспокоювався вiд мiської метушнi. Особливо часто полював разом iз Максимом Рильським, особливо в останнi роки життя.

Остап Вишня постiйно писав усмiшки про мисливцiв i рибалок. 1958 року вийшло найповнiше видання цього циклу пiд назвою "Мисливськi усмiшки". Схоже, що це була одна з його найулюбленiших тем. Не тiльки тому, що сам був мисливцем i рибалкою. У таких усмiшках не було необхiдностi кривити душею: показувати прогресивний поступ нового життя чи передавати всенародне пiднесення вiд соцiалiстичного будiвництва.

"Мисливськi усмiшки" - явище в українськiй лiтературi майже унiкальне. Цей синтез народного анекдоту i пейзажної лiрики i сьогоднi збирає чимале коло читачiв.

3.Естетичне та трагічне начало в щоденникових записах О.Вишні (лагерний період)

«Література спогадів, листів, роздумів веде пряму розмову про людину. Хронікальна й інтелектуальна, мемуарна й філософська, вона подібна до поезії відкритою і настійливою присутністю автора. Гостра її діалектика - у свободі вираження і несвободі вигадки, обмеженої дійсно минулим»- таким висновком закінчує свої роздуми про документальну літературу Лідія Гінзбург. З цими словами напевне погодилися би усі нечисленні дослідники літератури документальної у її теоретичному вимірі.

Зрозуміло, що "несвобода вигадки" в документальній літературі дуже відносна, за нею стоїть і відбір інформації, і оцінка, і точка зору. Тому дослідниця передбачливо називає таку фактичну точність, істинність "гострою діалектикою". Щодо "свободи вираження" - то тут навіть межі "гострої діалектики" тріскають по швах, не витримуючи натиску усіх цих "я не вільна і не пишу все, що думаю", "не все висловив, що хотів", що лунають до нас зі щоденників.

Стосовно образу автора в художньому творі немає випадковостей: все продумано, навіть випадковості. У щоденнику зупинилося життя з усіма таємницями, які інколи так і залишаються незрозумілими. Не розшифровані контекстом, вони можуть не перетворитися у знаки якихось смислів. Та в щоденнику ми приймаємо це як належне, як одну з умов існування жанру, якщо, звичайно, не беремося за щоденник з конкретною метою з'ясувати усі ці "недомовки".

Інша річ, коли невисловлене, "недопояснене", приховане викликає здивування навіть у пересічного читача. Це тягне за собою підозру, породжену невиправданими очікуваннями читача щодо конкретної інформації. Перефразувавши Поля Рікера, можна сказати, що не тільки свідчення, але і його відсутність має свою протилежність - підозру.

Не вдаючись до подальших теоретизувань, перейдімо до конкретики.

Перший запис у табірному щоденнику Остапа Вишні "Чиб'ю. 1934" з'явився 30 липня 1934 року, за вісім місяців після арешту, а останнім був перелік сорока одного населеного пункту, які довелося пройти етапом від Чиб'ю до рудника "Єджид-Кирта". Записи обриваються в лютому 1935 року.

«Щоденник Остапа Вишні є чи не єдиним документом, що творився в той трагічний період, коли серед тундри і тайги, в численних ухтпечлагах, бамлагах і ще багатьох їм подібних «лагах», разом із карними злочинцями проходили "перековку" і комуністи та безпартійні, люди найрізноманітніших професій - учителі, письменники, народні комісари».

Щоденник Остапа Вишні справді творився в страшний період, але документом страшного періоду таки не став: "Гжицький розповідав про Дмитлаг: там Дацків, Бобинський, Авдієнко і багато ще, багато інших. Українців там 40 тисяч, чи що"; "Про долю Досвітнього, Пилипенка, Ялового й інших Гжицький нічого не чув... Де ж вони? Чи сидять іще в спецкорпусі, чи вже пороз'їздилися по лагерях?" "розповідав Йосип Йосипович, що Курбас і Ірчан на Сечежі (Біломорсько-Балтійський канал). Три місяці вони працювали ніби на загальних роботах (рубали дрова), а тепер Курбас десь працює в канцелярії пункту в УРО, чи що, там десь і Мирослав! От як використовуються культурні сили" "Да... Тепер по тайгах і по тундрах можна зустріти знаменитих людей" "А ми тут сидітимемо, як "бесследно исчезнувшие" - ото, практично, і все про той страшний період і про ті місця, що стали цвинтарем для тисяч невинних, про табори, що стали кінцем цілої епохи в історії української літератури. Ці свідчення Остапа Вишні, розкидані поміж записами про погоду, врожай ягід, професійні проблеми(працював в редакції газети "Северный горняк"), табірний побут просто вражають своєю емоційною стерильністю. У результаті є проблема поганого табору, але немає проблеми табору як такого.

У 1934 році Остапа Вишню — політичного «зека» Павла Губенка — залучили до написання книги до 5-річчя Ухтпечлага, де йому було доручено написати нариси про 24 ударників праці (табірної, звичайно). Їх було написано 21.

Книгу було надіслано до Москви, в управління ГУЛАГу, але дозволу на друкування тиражу там не дали. Про причину відмови можна тільки здогадуватись, ознайомившись із її змістом, де Остап Вишня з властивим йому гумором розкрив секрети державної машини нищення безневинних людей. З літа 1934 по лютий 1935 року письменник мав змогу творити власну «захалявну книжку» — табірний щоденник «Чиб’ю — 1934», який М.Євтушенко передала у відділ рукописів Інституту літератури ім. Шевченка. «Чиб’ю» вперше у 1989 році опублікував журнал «Київ». Серед 200 інших безцінних експонатів виставки «Раритет» є і щоденник Остапа Вишні. Виставка автографів, рукописів, мемуарів класиків української літератури XVII—XX століть влаштована в Національному музеї Тараса Шевченка з нагоди 75-річчя Інституту літератури.

З печорських архівів ми можемо багато дізнатися про табірне життя Остапа Вишні, зокрема про 1000-кілометровий етап у лютому 1935 року з «перспективою» замерзнути в тундрі, померти з голоду, бути розтерзаним дикими звірами або людоїдами, про що є свідчення у тих архівах. Там же, в архівах, можна дізнатися що через табори «Ухтпечлагу» пройшло, страшно уявити, — 20 мільйонів зеків! А ще ж були Сибір і Казахстан, Колима й Магадан...

Щоденникові записи О. Вишня вів майже усе життя. Іноді навіть важко розрізнити, де звичайні записи, а де вже літературний твір. Він занотовував усе: кумедні і прикрі моменти життя, почуті від інших історії та випадки, замальовки, на кшталт етюдів з натури, природи.

В цьому розділі ми торкнулися складного періоду життя великого народного гумориста.

Висновки

Щоденникові записи видатних людей – це безцінний матеріал для майбутніх поколінь. Завдяки їм ми не тільки пізнаємо факти з життя митця, його думки, почуття, ми охоплюємо цілий світ іншої людини, знаходимо ключі до розуміння його життя та творчості.

Саме завдяки багаточисленним щоденниковим записам побачили світ «Моя автобіографія», збірка щоденникових записів “Думи мої, думи мої….” ( в ньому О. Вишня розкриває свої погляди на призначення письменника, його думки про місце сатири та гумору в літературі)та ін.

Разом з щоденником він боровся за життя у північних лагерях і вів їх до останніх днів життя.

Комізм Вишні не був комізмом ситуацій чи масок, а комізмом більш тонким — комізмом слова, гри слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру. Він умів схоплювати анекдотичні контрасти, якими кишить країна будованого і “збудованого” соціалізму. Найбільше користався нехитрим прийомом “зниження” і допік режимові нещадним “зниженням” високих і галасливих загальників, обіцянок, гасел, програм, планів, проектів до голої дійсности, до діла, до сущого.

Одночасно Вишня володів мистецтвом “блискавичного” короткого гострого діалогу та — зовсім щось протилежне! — найтоншого ліричного нюансу. Він був проникливий психолог, умів скупими засобами вловити химерну гру в людині таких комплексів, як страх, заздрість, задавакуватість, брехливість, наївність, цікавість, жорстокість, любов... Все то будувалось у прозовій мініатюрі, творило новий, чисто Вишневий тип фейлетону — своєрідного коментаря сміхом.

Поза створеним ним своєрідним жанром “усмішки” і фейлетону Вишня почав творити з успіхом власний тип гумористичного нарису, оповідання і навіть новели (“Мисливські усмішки”, “Кримські усмішки”). У «мисливському оповіданні» він дав зразок новели, несподіваний гумористичний кінець якої «знімає» весь попередній витончено-ліричний сюжет. У «Ярмарку», що не поступається відповідним описам Гоголя, Вишня засобами мовно-звукової і кольорової палітри дає поєднання килима з симфонією: барвисто-співуче море українського ярмарку.

З кількох тисяч «усмішок» і фейлетонів Вишні останеться жити в літературі, може, яких два-три томи вибраного. Не легкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. «Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити», — пише він у щоденнику...

Література

1. Друзь І. Остап Вишня. – К.: Київ, 1986. – 137с.