Реферат: Зовнішньополітична стратегія держави проблема визначення
Слово стратегія належить до часто вживаних у різних сферах людської діяльності. Проте лише у небагатьох випадках воно використовується для позначення певної суми теоретичного і практичного досвіду. Зокрема, широкого визнання набуло поняття військова стратегія, яке одним з авторитетів у цій галузі Б.Лідделлом Гартом визначається як «мистецтво дистрибуції і застосування військових засобів з метою досягнення політичних цілей»1 . Однак не буде перебільшенням сказати, що водночас із формуванням світового суспільства (одним з його породжень є війна) постає феномен зовнішньополітичної (міжнародної) стратегії його головних акторів — держав. Мистецтво зовнішньополітичної стратегії віддавна мало своїх яскравих творців і дослідників. Проте сьогодні на драматичному етапі світових змін ми знову опиняємось перед потребою осмислення його значення та здобутків.
Зовнішньополітична стратегія держави
Зовнішньополітична (міжнародна) стратегія держави — це система концептуальних підходів, що визначає життєво важливі національні інтереси держави та засоби їх забезпечення шляхом взаємодії з навколишнім світом.
Не можна в основному не погодитись з підходом авторів офіційної американської доповіді «Стратегія національної безпеки у новому столітті» (A National Security Strategy for a New Century. Washington. The White House, 1998, October), в якій національні інтереси поділяються на життєво важливі, важливі й гуманітарні. У доповіді зазначається, що життєво важливі інтереси «мають широке, надзвичайне значення для виживання, безпеки і життєздатності Америки». (Стосовно деяких інших підходів до класифікації та визначення національних інтересів — див. 2 ).
Можна вважати, що зовнішньополітична стратегія — це, радше, абстрактно-теоретичний феномен. Варто, однак, зазначити, що існує також широке розуміння зовнішньополітичної стратегії, як поєднання концептуальних засад і практичних дій держави, спрямованих на забезпечення національних інтересів. Автор даної статті схильний дотримуватись вужчого визначення поняття зовнішньополітичної стратегії, а те, що вкладається в його розширене розуміння, термінологічно кваліфікувати як здійснення стратегії. Нерідко історики та політологи вживають ще й термін гранд-стратегія (grand strategy), маючи на увазі військово-політичну стратегію, яка грунтується передусім на військовій доктрині, зокрема, у мирний час3 . Здійснення зовнішньополітичної стратегії має передбачати процеси її визначення, практичного втілення (реалізації) та оцінки загальної сутності. Розглянемо головним чином перший з трьох згаданих функціональних елементів — визначення або, інакше кажучи, творення — зовнішньополітичної стратегії.
У кожному конкретному випадку зовнішньополітична стратегія як цілісне явище може розглядатись насамперед на найвищому з можливих для відповідної держави просторовому рівні. Так, наприклад, для держав з обмеженими можливостями та скромними амбіціями просторовим лімітом стратегії може бути регіон чи навіть субрегіон. Інші ж сприймають географію своїх національних інтересів ширше. Проте лише обмежене коло держав завжди мало потребу і було спроможне здійснювати зовнішньополітичну стратегію у географічно найширших межах. Спочатку вони охоплювали світи-пакси та суміжні території, а потім розростались за рахунок вторгнення до іншіх паксів. Класичним витвором такої стратегії був Давній Рим, який перетнув кордони Середземномор'я і сягнув статусу суперпотуги Старого світу. А першою державою, міжнародна стратегія якої справді реально претендувала на світовий рівень, вочевидь була Британія другої половини ХІХ ст. У ХХ ст. до Британії додались ще двоє гравців глобального рангу — США та СРСР. Як у ХІХ ст., так і пізніше, низка держав вперто наближалась до глобальних гравців, прагнучи наздогнати їх, але так і не зрівнялась з ними. Після Другої світової війни США та СРСР утвердились в ролі конфронтаційної пари наддержав. Сьогодні фактично лише Сполучені Штати зберегли статус світової держави, а отже, і спроможність реалізовувати власну глобальну міжнародну стратегію.
Зовнішньополітична стратегія втілюється не тільки всіма засобами зовнішньої політики (дипломатія, економічні зв'язки, розвідка, застосування військової сили, культурні впливи тощо), а й шляхом підтримки її внутрішньонаціональними заходами, що за певних обставин відіграють навіть більшу роль, ніж міжнародна діяльність. Нерідко визначення зовнішньополітичної стратегії та її втілення відіграє також внутрішньополітичну роль, особливо ж, коли вона перебуває в центрі суспільних чи внутрішньогрупових дискусій. Очевидним є, таким чином, тісний зв'язок усіх складників здійснення стратегії з внутрішнім станом держави. Більше того, можна припускати, що здійснення стратегії має значно менший ступінь автономності від внутрішньої політики, ніж дипломатія, і тому це більшою мірою є справою не лише професіоналів-бюрократів, а ширших верств громадськості і влади.
Зовнішньополітичну стратегію можна порівняти з проектом будівництва архітектурно складної споруди. Архітектори й інженери втілюють свої задуми у кресленнях та комп'ютерних ескізах, визначають необхідні фінансові та матеріальні ресурси, складають план ведення робіт. Проте, на відміну від такої будівельної аналогії, міжнародна стратегія є феноменом значно складнішим. Вона не піддається вичерпному опи- сові у вигляді математичних моделей. Натомість система — власна країна в реальному міжнародному середовищі, яку стратегія має осягнути, є вкрай складною і навіть малозбагненною. Коли ж ідеться про здійснення стратегії, то комплексним виглядає процес її визначення, тому що стратегічна творчість найбільшою мірою пов'язана з архетипними ознаками кожної нації, особистісними рисами зовнішньополітичних стратегів і низкою інших чинників.
Головні чинники визначення зовнішньополітичної стратегії
Згадані чинники можна поділити принаймні на три групи: стабільні, нестабільні та змінні.
До стабільних чинників належить комплекс природно-географічних умов, зокрема клімат, географічне розташування тощо. Однак окремі важливі складники цього комплексу можуть ставати нестабільними навіть протягом кількох десятиліть. Так, природні ресурси, зокрема корисні копалини, здатні швидко і безвідновно вичерпуватись, а вплив географічних чинників незручності зменшується завдяки прогресу комунікаційних технологій. Коли ж ідеться про тривалі історичні цикли, то у цьому випадку може зазнавати принципових змін і клімат. Хрестоматійними є приклади давніх процвітаючих цивілізацій, які з плином часу перетворились на забуті окраїни з несприятливим для ведення продуктивного господарства кліматом.
До нестабільних чинників належать історичний досвід та особливості національної свідомості. Їх параметри досить мінливі й гнучкі, хоч і передбачають існування певного стабільного осердя. В сучасних умовах інформаційної відкритості та широких міжнародних контактів цілі країни зі своїми елітами, що доведено теорією навчання в міжнародних відносинах, схильні до швидкого засвоєння нового досвіду (так само, як це роблять менші групи — соціальні, виробничі тощо)4 .
Групу змінних чинників становлять:
— стан і динаміка змін у міжнародній системі;
— природа режиму, а також традиції суспільної дискусії щодо міжнародної стратегії держави;
— економічні можливості та розміри держави;
— технологічний потенціал держави;
— світоглядна основа міжнародної стратегії, тобто комплекс уявлень про міжнародне середовище і перспективи його змін. Оскільки носіями цих уявлень є особи, спроможні завдяки своєму суспільному становищу впливати на політику держави, то саме їхні особисті погляди відіграють істотну роль.
Механізм визначення державної стратегії складний і багатогранний. Його центральним елементом є процес висунення та узгодження стратегічних концепцій. З цього випливає, що він має бути зорієнтований на визначення і конкретне зіставлення контроверзійних поглядів. Зрозуміло, що перевагу в цьому процесі мають, як правило, державні структури та політичні сили, які за ними стоять. Інші претенденти на визначення стратегії беруть участь настільки, наскільки дозволяють конкретні суспільні умови. Їхній вплив на кінцевий продукт переважно обмежений, якщо навіть не відсутній, хоча нерідко позавладна стратегічна творчість є більш плідною й адекватною дійсності. Трапляється (і не тільки у демократіях), що національна стратегія на міжнародній арені є результатом консенсусу. Ця одностайність породжується переважно впливом сталих стратегічних парадигм, а також укоріненої демократично узгодженої стратегічної культури певного суспільства. Можна припускати, однак, що наявність такої культури ще не гарантує бездоганності стратегії. Більше того, стагнація стратегічної думки або її хибність загрожують розвиненим демократіям не менше, ніж найбільш авторитарним режимам.
Особа зовнішньополітичного стратега
Особливе місце в системі суспільних зусиль, спрямованих на визначення національної зовнішньополітичної стратегії, відіграє особа міжнародного стратега. Історія знає чимало прикладів як перебільшення, так і цілковитого заперечення вирішальної ролі окремої особи у визначенні міжнародної стратегії держави. Однак ніколи не ставиться під сумнів те, що саме на особистісному рівні народжується або принаймні започатковується концептуалізація стратегії.
Якими є критерії стратегічності світогляду та аналітичної діяльності окремої особи? Чим стратег відрізняється, скажімо, від пересічного теоретика чи практика зовнішньої політики? Можна виділити принаймні три ознаки стратегічного характеру мислення у сфері міжнародної політики.
Перша. Стратегічний зовнішньополітичний світогляд передбачає максимально повне осягнення та осмислення всієї системи «країна — світ». Результатом такої повноти осмислення є спроможність формалізовано відобразити сприйняту дійсність у власних моделях міжнародної політики (нерідко ці моделі мають характер публічно не сформульованих персональних образів). Згадані моделі не обов'язково мають бути оригінальними або ж непідвладними змінам. Вони радше є продуктом використання наявного досвіду і предметом регулярного переосмислення. З огляду на мінливість міжнародної ситуації, така робота є обов'язковою.
Друга. Стратег має мислити, враховуючи весь комплекс національних інтересів. Цілком зрозуміло, що застосування цього принципу в повному обсязі ускладнюється класичною проблемою визначення національних інтересів. В усякому разі наявність суб'єктивно визначених, але глибоко усвідомлених національних інтересів у світоглядному ядрі стратегії вже є достатнім для відповідності такому критерію. Інша річ, що претензія на правильність і ефективність певної стратегії вважається виправданою лише за умови кваліфікованого і неупередженого підходу до національних інтересів країни. Проте справа ускладнюється тим, що нерідко цілі нації демонструють помилкове або викривлене розуміння своїх інтересів. Це вимагає відвертого нонконформізму з боку стратега, який здатний оприлюднити свої погляди, що суперечать поглядам більшості.
Третя. Стратег у своєму мисленні має оперувати широкими категоріями часу і простору. Лише той, хто спроможний передбачити реалії буття хоча б однієї-двох майбутніх генерацій, може сьогодні стояти на грунті стратегічного передбачення. Проте стратег — це не стільки футуролог, скільки філософ, що готовий піднятись над прагматикою сьогодення. Внутрішня настанова на довготерміновість є реальною запорукою уникнення спокус політичної кон'юнктури та не виваженого тлумачення національних інтересів. Традиційно ознакою стратегічної масштабності аналізу була також спроможність оперувати геостратегічними (геополітичними) уявленнями. Класична геостратегічна (геополітична) думка завжди розглядала як головні одиниці міжнародної політики кілька великих країн, а також геостратегічні (геополітичні) регіони та субрегіони. Цей підхід вважається дієвим і сьогодні.
Таким чином, стратегічне мислення та концептуалізацію в царині міжнародної політики можна окреслити як окрему ділянку в мистецтві державного управління. Проте особа, що реалізує міжнародну стратегію, може мати різний суспільний статус і сповідувати різні теоретичні підходи. За цими критеріями спробуємо визначити основні типи стратегів.
За статусним критерієм, як нам уявляється, можна виділити принаймні чотири основні типи стратегів:
1. Національний лідер.
2. Урядовець (зокрема дипломат).
3. Аналітик.
4. Публічний політик.
За критерієм теоретичних підходів до міжнародного життя доцільніше говорити про три основні типи:
1. Реаліст (різні варіанти).
2. Транснаціоналіст (мондіаліст).
3. Редукціоніст (ідеологічний, релігійний, економічний тощо).
Ця формалізована класифікація, звичайно, не може охопити абсолютно всі історичні та сучасні реалії. Однак вона дає змогу досить чітко ідентифікувати кожну досліджувану особу, характеризуючи її за комплексом показників, що свідчить про об'єктивні можливості впливу на державну стратегію та світоглядні засади стратега. Натомість не слід забувати й про те, що за сучасних умов і зовнішньополітична стратегія великою мірою є продуктом колективної творчості, а у громадянських суспільствах в опрацюванні стратегічних ідей і концепцій особливо помітну роль відіграють недержавні структури.
Як засвідчує як історичний досвід, так і практика наших днів, нерідко зовнішньополітичний стратег як особистість з об'єктивних чи суб'єктивних причин опиняється поза суспільною увагою. Країни іноді «переживають» «паузи» в історії національної стратегічної творчості. Проте навіть за відсутності радикальних поворотів в історичних долях окремих народів і світу в цілому (на зразок краху міжнародних систем чи революцій) завжди існує можливість для висунення та втілення нових стратегічних моделей. В останній третині ХХ ст. хист до сформулювання стратегічного бачення національної зовнішньої політики у «стабільному» міжнародному середовищі набуває особливого значення. З огляду на це особливий інтерес становлять постаті двох непересічних міжнародних стратегів — наших сучасників американців Г.Кіссінджера і З.Бжезинського. Вони випробували себе в різних ролях і мали суттєвий вплив на визначення глобальної зовнішньополітичної стратегії США. Цей приклад цікавий, зокрема, ще й тим, що за подібних обставин трансформації «холодної війни» через розрядку, вони пропонували рішення, які спирались на різні стратегічні моделі.
Г.Кіссінджер і З.Бжезинський:
два підходи до визначення зовнішньополітичної стратегії
Г.Кіссінджер (радник з питань національної безпеки, а пізніше держсекретар США) на момент приходу в адміністрацію Р.Ніксона (1969 р.) був, за його власним визнанням, радше істориком, аніж практиком великої міжнародної політики. Проте у нього було чітке усвідомлення того, що Америка і світ вступили у нову стратегічну добу — істотно відмінну від періоду «холодної війни» з його виразною біполярністю. Г.Кіссінджер, як засвідчують його аналітичні праці 60-х років та написані значно пізніше мемуари, виходив з трьох принципових положень.
По-перше , світ є біполярним з військового і багатополярним з політичного погляду5 . При цьому, на думку Г.Кіссінджера, «світ більшої кількості центрів прийняття рішень цілком відповідав американським інтересам та ідеалам»6 .
По-друге , у цьому новому світі істотно «трансформувалась природа могутності». Велетенські військові деструктивні можливості наддержав великою мірою стали фікцією через неможливість застосування озброєнь у повному обсязі7 .
По-третє , баланс сил у міжнародному масштабі тривалий час зводився до жорсткої рівноваги між двома наддержавами. Тепер завдання полягало в тому, щоб віднайти новий глобальний баланс, який би враховував уроки «лицарів міжнародної рівноваги дев'ятнадцятого століття», що здатні регулювати її відповідно до змін у «структурі силових можливостей»8 .
Інакше кажучи, майбутній провідник зовнішньої політики країни стояв на ґрунті стратегічної концепції, що сягала своїм корінням класичних часів Меттерніха, Каслрі, Бісмарка та інших фундаторів «реальної політики». Він гадав, що Америка, подолавши у своїй міжнародній політиці поточну кризу, мусила б припинити власну циклічну традицію повернення до ізоляціонізму і розпочати формування нового еквілібріуму відповідно до своїх національних інтересів та вартісних ідеалів. «Таким чином, — пише Г.Кіссінджер у мемуарах, — нова адміністрація зіткнулась зі світом турбулентності і комплексності, який вимагав від нас якостей, що не мали прецедентів в історичному досвіді Америки. Ми мали одночасно покласти край війні, керувати глобальним суперництвом з Радянським Союзом, на яке накладали свій драматичний відбиток ядерні озброєння, вдихнути нове життя у наш союз з індустріальними демократіями та інтегрувати нові країни до нової світової рівноваги, яка стала б тривкою лише за умови відповідності прагненням усіх народів»9 .
Коли до нової адміністрації Дж.Картера на посаду радника президента з питань національної безпеки було призначено З.Бжезинського (1977 р.), то його стратегічний світогляд був не менш опрацьований. Йому, однак, була притаманна менша виразність стратегічної моделі. Це зумовлювалось, зокрема, тим, що, на відміну від свого попередника, З.Бжезинський не був схильний знаходити обґрунтування для власної стратегічної моделі в історичному досвіді, хоч і надавав великого значення «відчуттю історії» при здійсненні зовнішньої політики. Його аргументація була радше модерністською і філософською. Викладаючи свої погляди у програмній передвиборній статті, він писав про «філософську ізоляцію, що не мала прецедентів в американській історії», і до якої, на його думку, привели країну Р.Ніксон та Г.Кіссінджер. Критикуючи «макіавеллізм» своїх попередників, новий шеф Ради національної безпеки наголошував, що зовнішня політика республіканців «була в полоні вельми статичних поглядів на світ, що ґрунтувались на традиційному балансі сил, які спрямовувалися на пошук примирення між провідними державами на ґрунті розподілу сфер впливу і загалом були зорієнтовані на збереження статус-кво у міжнародній політиці, а не на його зміну»10 .
Отже, у діяльності адміністрації Дж.Картера головною метою зовнішньої політики країни для З.Бжезинського була «зміна статус-кво». Йдеться про такий стан речей, за якого Америка толерувала поведінку Москви і виявляла готовність посідати у міжнародних відносинах місце, що не відповідало її винятковому статусу головного інноватора і підприємця у світі. Детальніше обриси свого стратегічного світогляду на той момент З.Бжезинський виклав у аналітичних меморандумах президентові, написаних невдовзі після обрання главою держави Дж.Картера. Так, 30 квітня 1977 р. президентові було подано доповідь на сорока трьох сторінках, у якій відображались погляди команди З.Бжезинського на «стратегічні пріоритети» країни та шляхи їх досягнення. Згідно з документом передбачалось, що зовнішню політику адміністрації слід визначити як таку, що має на меті передусім «конструктивні глобальні зобов'язання» США11 . Програма виконання цих зобов'язань передбачала насамперед втілення «тристоронньої стратегії» — системи особливо тісних і довірливих взаємин Америки з Японією та Західною Європою. Відносинам з СРСР і Китаєм, що були пріоритетними для Г.Кіссінджера, відводилось місце десь у середині згаданої програми.
На думку З.Бжезинського, важливим було «дати відсіч радянській навалі» як шляхом підтримки друзів Америки, так і втамовуванням джерел конфліктів, експлуатованих Москвою. Натомість взаємини з Китаєм розглядались як «наріжний камінь» у зусиллях, спрямованих на підтримання миру, та як «центральний стабілізуючий елемент» американської глобальної політики12 . Передбачалось, що напрямом зовнішньополітичної стратегії, який розглядався як особливо характерний для нової адміністрації та її керівників, мала стати боротьба за права людини в усьому світі.
З.Бжезинський був сповнений рішучості очолити процес визначення зовнішньополітичних пріоритетів країни. Напередодні вступу на високу посаду він зробив у щоденнику такий запис: «Стає дедалі очевиднішим, що координація зовнішньої політики і злиття її з власне стратегічним змістом мають здійснюватися у цьому кабінеті (Білому домі — Авт.). Структура виконавчої гілки влади, і, зокрема, кадрове забезпечення держдепартаменту, вказує, здається, на те, що оперативні рішення, переговори тощо можуть ефективно контролюватись держдепартаментом, міністерством оборони та іншими відомствами. Але в уряді немає єдиного осередка стратегічного мислення і формулювання нових ідей» (окрім, звичайно, Білого дому — Авт.)13 .
Таким чином, цілком очевидно, що між Г.Кіссінджером і З.Бжезинським як зовнішньополітичними стратегами існували суттєві розбіжності в поглядах. Перший був класичним реалістом, його базова геостратегічна модель виходила з кількаполюсності світової політики, а Сполученим Штатам відводилась роль керівника організації нової міжнародної рівноваги. Другий же поставав як носій комбінованих реалістично-транснаціональних поглядів. Його базова геостратегічна модель виглядала складнішою: трикутник США — Західна Європа — Японія (союзники) перебуває у нестабільному середовищі, яке формують економічний Південь (партнери) та СРСР, Китай і їхні сателіти (суперники). Відповідно роль Америки полягала у зміцненні трикутника, залученні партнерів і стримуванні суперників.
Спільним для Г.Кіссінджера та З.Бжезинського було те, що обидва вони дбали про безпеку і процвітання Сполучених Штатів, хоч і по-різному бачили запоруки їх гарантування. Якщо Г.Кіссінджер вважав за можливе визнавати СРСР легітимним партнером у великій геостратегічній грі, то З.Бжезинський права на таку легітимність за ідеологічно несумісним державним утворенням ніколи не визнавав і вочевидь вірив у те, що лише розпад СРСР чи його трансформація розв'яжуть безкомпромісний американо-радянський конфлікт.
Звичайно, і Г.Кіссінджеру, і З.Бжезинському властиво було корегувати з плином часу свої підходи, хоч, як свідчать їхні пізніші аналітичні праці, це аж ніяк не міняло розроблених ними теоретичних засад міжнародної політики. З.Бжезинський за час, що минув після закінчення його урядової кар'єри, опублікував низку праць. Вони закріпили за ним репутацію першорядного міжнародного стратега, який має обдарування і сміливість до осмислення геостратегічних реалій14 .
Після Г.Кіссінджера та З.Бжезинського процес визначення американської зовнішньополітичної стратегії на державному рівні набув менш персоніфікованого характеру, що можна вважати сталою тенденцією. Пояснюється це скоріше за все змінами у взаємовідносинах американського суспільства з навколишнім світом. Сучасна Америка настільки переймається міжнародними проблемами та охоплюється інформаційними потоками, що суб'єктивно відчуває меншу потребу у послугах міжнародних авторитетів в галузі стратегії, зокрема в президентському оточенні. Ця ситуація, однак, може змінитись найближчим часом і Вашингтону знову знадобляться високі урядовці, обдаровані яскравим даром зовнішньополітичних стратегів.
Зовнішньополітична стратегія для України
Україна має сьогодні стратегічні дороговкази для своїх відносин з міжнародним співтовариством, і це вже є чималим досягненням для держави, в якій традиційно виникають складнощі при прийнятті рішень з конституційних та кардинальних політико-економічних питань. Проте, як нам уявляється, говорити про наявність у Києва справді великої міжнародної стратегії ще зарано. Низка обставин — від невизначеності у соціальній свідомості до невизначеності перспектив при входженні у міжнародне співтовариство — унеможливили усвідомлення і формулювання українським суспільством та владними структурами довготермінових національних інтересів і шляхів їх забезпечення. Істотним є і те, що наявні стратегічні орієнтири не відзначаються чіткістю, а нерідко навіть є суперечливими. Наприклад, Україна є позаблоковою державою, але виявляє схильність до зближення як з Північноатлантичним, так і з так званим Ташкентським блоком. Вона має щонайменше двох-трьох «стратегічних партнерів», але синхронний і збалансований розвиток тісних зв'язків з усіма ними одночасно ще й на тривалу перспективу виглядає проблематичним. Україна цілком слушно бачить своє майбутнє в лоні європейської цивілізації, але часто її економічні (а отже, і політичні) інтереси продовжують перебувати в межах пострадянського простору.
Йдеться, однак, не про слушність чи хибність таких підходів у конкретній ситуації, або їх сприйняття зарубіжною громадською думкою. Цілком очевидно, що створення і держави за таких обставин диктує потребу обдумувати насамперед тактику та відповіді на виклики саме сьогоднішнього дня. Зрештою, зовсім недавно схожим шляхом ішли й інші. Віддаючи належне першому керівникові Ізраїлю Бен-Гуріону, Голда Меїр писала, що «він мислив у категоріях суверенності, безпеки, згуртування та реального прогресу і, порівняно з цим, світова чи навіть громадська думка видавались йому неістотними». Проте першим запитанням, яке, за її словами, він ставив своїм колегам, було таке: «А чи це добре для держави?» Що означало: «Чи слугуватиме це в подальшому інтересам держави?»15 . Таким чином, будівничі Ізраїлю прагнули поєднати й узгодити поточні потреби з національними довготерміновими інтересами. Саме такого поєднання потребує сьогодні й Україна. Однак досягти цього практично владі вдається не завжди.
Натомість, якщо одного дня з'ясується, що Україна втратила свій історичний шанс чи не сприйняла нових міжнародних реалій, то пошуки винних серед представників владних структур мало зарадять справі. Врешті-решт, новітня Україна схильна до уникнення персоналізації зовнішньополітичної стратегії, хоч їй і не бракує особистісного лідерства в цій ділянці державного управління. Отже, на порозі ХХІ ст. українське суспільство мусить більш свідомо поставитись до своєї частки відповідальності у визначенні міжнародного курсу.
У зв'язку з цим першорядного значення набуває створення традицій та організаційних засад суспільного обговорення зовнішньополітичної стратегії. Інакше кажучи, існує потреба у розвиткові потенціалу гнучкого і змагального визначення пріоритетів України у взаємодії з міжнародною спільнотою. З огляду на український досвід щонайменше останнього десятиліття, вважаємо, що корисно відокремлювати таку аналітичну діяльність від діяльності окремих політичних партій та рухів, не заперечуючи, звичайно, їхнього права брати участь у дискусіях. Лише за такої умови громадянське суспільство, що народжується, матиме аналітичні ресурси впливу на владу, а влада, у свою чергу, забезпечуватиметься додатковими аналітичними ресурсами для зваженого коригування державної зовнішньополітичної стратегії.
Чому такого коригування конче потребує Україна?
По-перше , українське суспільство тривалий час перебуватиме в стані драматичних трансформацій, а отже, зазнаватимуть змін громадська думка та сприйняття України міжнародним співтовариством.
По-друге , змінюватимуться зовнішньоекономічні орієнтири й інтереси українських підприємців, які шукатимуть виходу на світові ринки.
По-третє , зазнаватиме важливих змін міжнародне оточення країни, зокрема через вихід на міжнародну арену нових акторів міжнародної політики та зміну ролі попередніх.
По-четверте , Україна розташована у складному, але критично важливому геополітичному просторі в Євразії; фундаментальними характеристиками є її проміжний статус та сусідство з кількома геополітичними утвореннями, яким притаманна висока конфліктогенність.
По-п'яте , над свідомістю українців і надалі тяжітиме травматичний історичний досвід нації, в якому бездержавне існування і короткі миті творення державності супроводжувались демографічними катастрофами та цивілізаційною маргінальністю. Не буде перебільшенням сказати: щоразу, як засвідчує історія, українці втрачали державу не в останню чергу через хибність чи навіть відсутність чіткої зовнішньополітичної стратегії своєї влади.
Цілком очевидно, що ці чинники спонукатимуть не просто до корекції зовнішньополітичної стратегії держави, а в окремих пунктах можуть вимагати навіть її радикального уточнення. Єдиним обмежувачем такої корекції мусить бути Конституція України, зокрема ті її статті, що фіксують як вищу вартість буття українського народу суверенітет і незалежність його держави.
Якими могли б бути деякі практичні кроки у справі створення інфраструктури плюралістичного процесу визначення зовнішньополітичної стратегії України? На наш погляд, потрібно починати з таких заходів:
— надати більшої публічності звітам влади про її зовнішньополітичну діяльність та програму дій, зокрема посилити інформаційне забезпечення кроків вищих державних чиновників на міжнародній арені. Вкрай важливим у цьому зв'язку є започаткування видання справді інформативної загальнодоступної офіційної зовнішньополітичної періодики, яку мають багато країн. Зокрема, було б корисним регулярно видавати збірник (вісник), який би публікував поточні документи з питань української зовнішньої політики (промови, заяви, інтерв'ю державних керівників);
— з метою укорінення і розвитку в українському суспільстві традиції дослідження та обговорення мегатенденцій міжнародного розвитку і оптимальних відповідей України на принципові виклики міжнародної політики слід, врешті-решт, створити неурядові аналітичні установи відповідного профілю. Очевидно, це вимагатиме адекватного матеріального забезпечення їх діяльності і, зокрема, підтримки видавничих проектів. Істотну проблему початково становитиме і кадрове забезпечення цих інституцій. Проте за умови наявності організаційної волі ці проблеми долатимуться паралельно зі самовизначенням цивілізованих національних груп інтересів, спроможних відкрито спонсорувати як прибуткові, так і неприбуткові організації;
— в Україні дедалі гострішою ставатиме потреба в інституціях, які могли б поєднувати функції громадських форумів і «мозкових трестів». У багатьох країнах таку роль виконують організації на зразок рад із зовнішньої політики чи товариств зовнішньої політики із загальнонаціональним чи регіональним статусом. Створення принаймні однієї такої ради з штаб-квартирою у Києві слід було б розглядати завданням найближчого часу.
На завершення образно скажемо, що українці як нація мусять усвідомити і відчути себе єдиною спільнотою в бурхливому океані світової політики, де для безпечного руху необхідні глибокі знання про зорі над головою, морські глибини і потужні вітри, які можуть як шматувати вітрила, так і напинати їх могутньою силою, що спрямовує до омріяної мети. Поряд з високим професіоналізмом стернових, дисциплінованістю команди і керманичів, запорукою успіху такого плавання є чіткість уявлень стернових про те, що чекає корабель за горизонтом і як слід підготуватись до можливих випробувань.