Одна з перших писемних пам’яток давньої руської літератури, „Слово о полку Ігоревім” є надзвичайно цінною навіть за належності неперевірених та невірних даних. Вона є зразцем близького до того часу погляду на не такі давні, як за наших часів вони є, події у світському та політичному житті країни.

Опис подій викладається бурхливо, непослідовно, істотно плутаючи необізнану у деталях історії людину. Автор постійно повертається в минуле засуджуючи чи вихваляючи різних правителів на землі руській з різних часових відрізків та територіально не співпадаючих областей події. Яро призиває не забувати історію руських земель та відважну їх боротьбу з різноманітними завойовниками.

Літопис починається зі згадки „бояня”, тобто співця, або літописця котрий зберігає події давнини для нащадків. Не зовсім зрозуміло, але здається він має навазі самого себе промовляючи про себе у третій особі. Згадуються і великі князі руські, сини Володимира Красно Сонечко, Ярослав Мудрий та Мстислав Хоробрий. „Который дотечаше та преди пЂснЂ пояше, старому Ярославу, храброму Мстиславу, иже зарЂза Редедю предъ полкы Косожьскыми, красному Романови Святъславличю.” Це схоже на характерну від початку для східних творів неодмінну та необхідну згадку у всіх історичних чи маючих відносини до історії документів та літописань про найбільш відомих та славетних правителів, що жили кілька поколінь тому.

Літописець досить поблажливо ставиться до пізніх Ольговичів: „... И речь ему буй Туръ Всеволодъ одинъ братъ, один свЂтъ свЂтлый ты Игорю, оба ес†Святъславличя”; Ігор змальвується хоробрим відважним воїном, поборником миру та захісником рідної землі: „Чрълень стягъ, бЂла хорюговь, чръвлена чолка, сребрено стружіе, храброму Святъславличю. Дремлеть въ полЂ Олгово хороброе гнЂздо далече залЂтЂло; не было нъ обидЂ порождено нисоколу, ни кречету, ни тебЂ черный воронъ, поганый Половчине.” Досить часто на підмостки виходить і брат Ігоря, Всеволод Святославич: „Яръ туре Всеволоде! стоиши на борони, прыщеши на вои стрелами, гремлеши о шеломы мечи харалужными. Камо туръ поскочаше, своимъ златымь шеломомъ посвЂчивая, тамо лежать поганыя головы Половецкыя; поскепаны саблями калеными шеломы оварьскыя отъ тебе яръ Туре Всеволоде.” В цих строках явно відчувається ярий поклик до війни, до збереження руських земель адресований здебільшого, напевне, не тільки Всеволоду, а й іншим руським князям.

Проте в подальших рядках він різко відкликається про Олега Святославича, котрий провів пів життя відвойовуючи батьківську спадщину: „Кая раны дорога братіе, забывь чти иживота, и града Чернигова, отня злата стола, и своя милыя хоти красныя ГлЂбовны свычая и обычая? Были вЂчи Трояни, минула лЂта Ярославля; были Полци Олговы, Олга Святъславлича. Той бо Олегъ мечемь крамолу коваше, и стрелы по земли сЂяше. Ступаетъ въ златъ стремень въ градЂ ТмутороканЂ. То же звонъ слыша давный великый Ярославь сынъ Всеволожъ: а Владиміръ по вся утра уши закладаше въ ЧерниговЂ; Бориса же Вячеславлича слава на судъ приведе , и на канину зелену па полому постла, за обиду Олгову храбра и млада Князя.” Літописець взагалі здається не схвалює практики поклику на ¢допомогу¢ чужинців, ким би вони не були- чи то половцями, чи то угорцями, що їх приводив Святополк на противагу половчанам Олега - та в яких би родинних відносинах з княжими родами вони не знаходились.

Невідомий письменник щиро та горісно оспівує смерть Ігоря що повернув на допомогу братові та загинув. „Ту кроваваго вина недоста; ту пиръ докончаша храбріи Русичи: сваты попоиша, а сами полегоша за землю Рускую. Ничить трава жалощами, а древо стугою къ земли преклонилось.” Він засуджує усіх князів скопом за недбалість у захисті рідної землі, за спроби не тільки здобути належне по чину та спадщині, але і відхопити чуже. „Уже бо братіе невеселая година въстала, уже пустыни силу прикрыла; въстала обида въ силахъ Дажь-Божа внука. Вступилъ дЂвою на землю Трояню, въсплескала лебедиными крилы на синемь морЂ у Дону плещучи, убуди жирня времена, усобица княземь на поганыя погыбе. Рекоста бо братъ брату: се мое, а то моеже; и начаша князи про малое, се великое, молвити, а сами на себе крамолу ковати: а поганіи съ всЂхъ странъ прихождаху съ побЂдами на землю Рускую.” Він також висловлює непідробний жаль про загибель одного з останніх захисників землі руської з майже всією дружиною, жаліючи жінок що втратили своїх чоловіків. А згадуючи неприпинну смугу між князівських усобиць, ніби з сумом похитує головою: „О! далеч зайде соколъ, птиць бья къ морю: а Игорева храброго полку некресити. За нимь кликну Карнаижля поскочи по Руской земли смагу людемъ мычючи въ пламянЂ розЂ. Жены рускыя въсплакашась аркучи: уже намь своихъ милыхъ ладъ ни мыслію смыслити, ни думою сдумати; ни о очима съ глядати, а злата и сребра ни мало того потрепати. А въстона бо братіе Кіевъ тугою, а Черниговь напастьми: тоска разліяся по Руской земли; печаль жирна утече средЂ земли Рускыи; а князи сами на себе крамолу коваху; а поганіи сами побЂдами нарищуще на Рускую землю, емляху дань по бЂлЂ отъ двора. Тіи бо два храбрая Святъславличя, Игорь и Всеволодъ уже лжу убуди, которую то бяше успилъ отець ихъ Святъславь гроздный выликый Кіевьскый.”

„Ты буй Рюриче и Давыде , не ваю ли злачеными шеломы по крови плаваша? Не ваю ли храбрая дружина рыкають аки тури, ранены саблями калеными, на полЂ незнаемЂ? Вступи та гн̃а въ злата стремень за обиду сего времени, зане землю Рускую, за раны Игоревы буего Святъславлича! Галичкы Осмомысле Ярославе ! высоко сЂдиши на своемъ златокованнемъ столЂ. Подперъ горы Угорьскыи своими желЂзными полки, заступивъ Королеви путь, затворивъ Дунаю ворота, меча времены чрезъ облакы, суды рядя до Дуная...” Тут автор майже гнівно призиває решту князів закрити кордони держави від чужоземців, спільно та міцно стати на їх обороні, щоб запобігти все новим грабункам руської землі, яким вона підвергалась кожного разу як ті ступали на її території. „А ты буй Романе и Мстиславе! Храбрая мысль носить васъ умь на дЂло, высоко плаваеши на дЂло въ буести, яко соколъ на вЂтрЂхъ ширяяся, хотя птицю въ буйст†одолЂти.” Він наче висловлює докір сильним та мужнім князям, що, зав’язнувши у боротьбі за престоли, зовсім забули про майже беззахисну без їх опіки рідну землю. Вихваляючи Святославичів посталих на оборону батьківщини, досить єхидно проходиться по нащадках Мстислава Великого „Донъ ти княже кличеть, и зоветъ князи напобЂду. Олговичи храбрыи князи доспЂли на брань. Ингварь и Всеволодъ, и вси три Мстиславличи, не худа̀ гнЂзда шестокрильци, не побЂдными жребіи собЂ власти расхытисте, кое ваши златыи шеломы и сулицы ляцкыи и щиты. Загородите полю ворота своими острыми стрелами за землю Рускую, за раны Игоревы буего Святъславлича.” Здається, що такими їдкими словами автор намагається змусити їх замислитися, зупинити ворожнечу, припинити ділити ¢шмат пирога¢ у вигляді Руської держави-бо ж поки розподілять той може і ¢зіпсуватися¢.

Недобре він озивається і про полоцьких князів: „Изяславъ сынъ Васильковь позвони своими острыми мечи о шеломы Литовьскыя; притрепа славу дЂду своему Всеславу, а самъ подъ чрълеными щиты накрова†тра†притрепанъ Литовскыми мечи. И схоти ю на кровать, ирекъ: Дружину твою Княже птиць крилы пріодЂ, а звери кровь полизаша. Небы ту брата Брячаслава, ни другаго Всеволода; Единъ же изрони жемчужну душу изъ храбра тЂла, чрезъ злато ожереліе. Уныли голоси, пониче веселіе. Трубы трубятъ Городеньскіи: Ярославе, и вси внуце Всеславли! уже понизить стязи свои, вонзить свои мечи вережени; Уже бо выскочисте изъ дЂдней славЂ: вы бо своими крамолами начасте наводити поганыя на землю Рускую, на жизнь Всеславлю. Которое бо бЂше насиліе отъ земли Половецкыи наседмомъ вЂцЂ Зояни.”

Висновок

На основі тексту „Слова...” я б виказала думку, що даний твір, схоже, міг бути написаний на замовлення нащадків Святославичів, або прихильними, союзними до них представників тогочасної еліти. Проте із таким же успіхом це могла бути й просто небайдужа до долі своєї країни освічена людина. Одне є точно виключеним: авторство не може належати жодному з представників руського духовенства, бо в творі постійно проминають мимохідь вживані імена давніх язичницьких богів, часто люди, а зокрема князі найменуються то „Дажь-божими внуками”, то ще як у подібному ж дусі, що є зовсім нехарактерним для церковних текстів.

Наскільки мені відомо, автор „Слова о полку Ігоре— ще й досі невідомий і напевне залишиться таким ще довго.

Джерела та література

1. Катерининська копія кінця XVIII століття. Слово о полку Игоре†Игоря сына Святославля Внука Ольгова. (Електронний варіант).

2. Іван Франко. Слово про похід Ігоря. // Друкується за збірником «Слово о плъку Игоре※, стор. 148 — 167; переклад звірено з автографом. Автограф зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, фонд 3 (архів Івана Франка), № 401. // Вперше переклад опубліковано в кн.: «Іван Франко. Статті і матеріали. Збірник третій», Львівський державний університет ім. Івана Франка, Харків, 1952, стор. 5 — 24. (Електронний варіант).