Статья: Методологічні підходи до означення суті, змісту та основних напрямів полікульткрної освіти

– виховання студентів у дусі культури світу, терпимості, міжнаціонального гуманізму;

– створення умов, сприятливих для інтеграції особистостей студентів в культури народів світу;

– розвиток умінь та навичок продуктивної взаємодії з носіями різних культур.

Реалізація мети полікультурної освіти щодо формування духовно багатої особистості, як основної освітньої цінності, у свою чергу передбачає:

– глибоке і всестороннє оволодіння студентами рідною культурою, що є неодмінною умовою і складником процесу інтеграції особистості в інші культури;

– формування у слухачів вищих навчальних закладів уявлень про різноманіття культур у своїй країні та у світі загалом;

– виховання позитивного відношення до культурних відмінностей, що забезпечують прогрес людства та умови для самореалізації особистості [4].

У здійсненні полікультурної освіти особливе значення має формування її змісту. В.Єршов пропонує будувати його згідно загальнодидактичної теорії чотирискладової загальної освіти (В.Краєвський, І.Лернер, М.Скаткін). При такому підході структура змісту полікультурної освіти матиме такий вигляд:

– розвиток соціокультурної ідентифікації студентів як умови розуміння і входження в полікультурне середовище;

– володіння основними поняттями, що визначають розмаїття світу;

– виховання позитивного емоційного ставлення до розмаїття культур;

– формування вмінь, складових поведінкової культури світу.

Ми погоджуємось з думкою В.Єршова, що при формуванні змісту полікультурної освіти важливо враховувати: соціокультурне оточення студентів (етнічний і конфесійний склад, настанови та упередження, що панують в оточенні; індивідуальні погляди студентів на проблеми полікультурного суспільства чи окремих соціокультурних груп); етнічні й соціально-економічні особливості регіону (причини компактного проживання етносів, провідні форми їхньої господарської діяльності; соціокультурне становище в регіоні, країні, світі (процеси зближення країн, етнічних і конфесійних груп, розвиток конфліктів та їхні причини, культурну експансію й формування націоналізму та ін); методологічні, методичні й особистісні можливості як окремого педагога, так і всього педагогічного колективу освітньої установи [2].

На думку Л.Колобової у сучасних освітніх системах зміст полікультурної освіти повинен відповідати таким критеріям:

– віддзеркалення в навчальному матеріалі гуманістичних переконань, ідей свободи і ненасильства;

– характеристика унікальних етнічних, національних самобутніх ознак в культурах народів світу;

– розкриття в культурах народів світу загальних елементів традицій, що дозволяють жити в мирі, злагоді, терпимості, гармонії;

– прилучення студентів до проблем світової культури, розкриття процесів глобалізації, взаємозалежності країн і народів в сучасних умовах;

– гуманізм, який виражає безумовну віру в добрі начала, закладені в природу людини;

– демократизм, що базується на визнанні рівних прав та обов’язків дорослих і дітей, наданні останнім свободи життєдіяльності в сім’ї, школі, в соціальному середовищі;

– толерантність, терпимість до інших поглядів, звичок та особливостей різних народів, націй, релігій;

– компетентність, тобто необхідність формування особливих здібностей вчителя і тих, що навчаються до оволодіння знаннями, виховання інтелектуальної особистості, здатної вирішувати завдання творчого характеру в полікультурному суспільстві;

– базові основи змісту полікультурної освіти, в якості якого виступає гуманістичний ціннісно-культурологічний підхід [4].

Отже, аналіз історичних та соціокультурних чинників, що сприяли зародженню і розвитку полікультурної освіти, її цілей, завдань та суті, свідчать про складність та багатогранність проблеми, потребу її подальшого теоретичного та прикладного вивчення, розроблення програм практичної реалізації з урахуванням регіональних соціокультурних умов.