Статья: Проблема визнання УНР Францією та Великою Британією в грудні 1917 - січні 1918 років
В.Коваль відзначає, що Великобританія та Франції були згодні визнати самостійність УНР за умови продовження війни з Четверним союзом, хоч це було абсолютно неможливо [24].
Н.Городня аналізує спільний англо-французький меморандум від 22 грудня 1917 р. про політику союзників у Росії, який, на її думку, багато в чому пояснює їх подальший інтерес до України, по-перше, як до хлібного регіону, по-друге, як до учасниці у боротьбі проти центральних держав. У документі нічого не йшлося про визнання України як держави, проте йшлося про допомогу їй - як фінансами, так і шляхом призначення відповідальних офіцерів. Отже, вважає дослідниця, призначення Ж.Табуї і П.Багге повноважними представниками в Україні було виконанням плану, визначеного в меморандумі. Надзвичайна напруженість на фронтах спричинила обіцянки представників Антанти визнати Україну. Однак вони невідступно дотримувалися принципу збереження територіальної цілісності Росії. Звідси невизначеність їх позиції щодо України [20].
Л.Радченко [25] вважає, що заяви Ж.Табуї та П.Багге про визнання України де-факто не варто перебільшувати, адже в цей час у Парижі та Лондоні ще жевріла надія на участь України в боротьбі на Східному фронті.
На думку М.Держалюка [26], щодо визнання Францією та Англією УНР тут бажане видається за дійсне. Антанта вимушено направила своїх офіційних представників до України, бо Росія й Україна розпочали активні переговори в Бресті з центральними державами. Активні дії Росії та Німеччини задля досягнення перемир'я настільки занепокоїли Антанту, що вона змушено вдалася до визнання України як вагомого фактора боротьби і проти більшовизму в Росії, і проти гегемонізму та експансіонізму Німеччини. Представники Антанти мали за мету відлучити Україну від переговорів у Бресті, не допустити підписання мирного договору з центральними державами. Обидва представники Антанти прагнули докорінно змінити зовнішню політику УНР, хоча не мали вірчих грамот від своїх країн, бо їхні уряди розглядали Україну як регіон Росії, а не окреме державне утворення. Антанта добивалася від України виконання її умов без жодних зобов'язань щодо УНР. Центральна Рада, незважаючи на своє безвихідне зовнішньополітичне становище, не прийняла грошової допомоги від Франції ні в грудні 1917 р., ні в січні 1918 р., бо це означало продовження війни проти центральних держав, у той час як треба було шукати оборони і підтримки на Сході проти інтервенції більшовицької Росії.
За визначенням Я.Грицака [27], ніякого визнання УНР з боку Франції та Великої Британії не відбулося: обидва уповноважені не мали при собі вірчих листів, підписаних головами своїх урядів чи міністрами закордонних справ. Політика Антанти наприкінці 1917 р. відзначалася особливою обережністю, оскільки вона залишалася вірною своїм союзницьким зобов'язанням перед Росією, а існування української держави суперечило російським інтересам. Англійським і французьким урядам йшлося лише про те, щоб туманними обіцянками утримати УНР від зближення з центральними державами.
На думку В.Верстюка [28], напівофіційні стосунки з Антантою так і не стали офіційними. Ця лінія могла б принести Україні користь у перспективі, але ситуація вимагала негайних рішень. Ледь стримуючи наступ більшовиків, ЦР не могла б самостійно вести воєнні дії на Південно-Західному і Румунському фронтах. З іншого боку, більшовицький уряд скористався тимчасовим зближенням УНР з Антантою для звинувачень київського уряду в "буржуазності" і запроданстві національних інтересів. Підписання перемир'я між більшовиками і Четверним союзом дезорганізувало фронт. У цій ситуації УЦР не залишалося нічого іншого, як, відклавши вбік свої симпатії до західноєвропейських демократій, піти на нелюбий союз з Німеччиною й Австро-Угорщиною.
Що стосується політики США щодо України в означений період, то вона на сьогодні знайшла найбільше висвітлення в роботах радянського періоду Р.Симоненка [29], вченого діаспори К.Варваріва [30], в докторській дисертації Є.Камінського [31], монографіях Є.Камінського, А.Дашкевича, О.Павлюка [32], в яких критично проаналізовано політику США в українському питанні, загострено увагу на суперечностях між задекларованими цілями і реальними діями.
Як відзначається, активність США у відносинах з Україною була значно меншою, ніж Франції та Англії. В роки Першої світової війни США не мали безпосередніх територіальних інтересів у Центрально-Східній Європі, в тому числі й на Україні, де американський капітал тільки облаштовував свої позиції, а отже, не міг істотно впливати на формування українського вектора зовнішньої політики США.
Таким чином, питання про визнання УНР державами Антанти в грудні 1917 - січні 1918 р. до цього часу залишається дискусійним. На противагу працям діячів Центральної Ради, переважної більшості вчених у еміграції та радянських істориків, сучасні українські дослідники намагаються більш критично підійти до вивчення цього питання. Їх праці не дають однозначної відповіді на поставлене питання. З огляду на цей факт важливим є залучення нових матеріалів шляхом опрацювання закордонних, передусім французьких та англійських архівів, ще донедавна недоступних вченим України.
Подібна робота дозволить подивитися на події очима наших закордонних "опонентів" і, таким чином, дозволить позбутися кількох зашореностей та ідеологем, в силу об'єктивних причин притаманних майже всім вітчизняним дослідникам (різноманітних напрямків), і зробити більш повне наукове дослідження.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. - Київ-Відень, 1920; Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр. - Т. 1: Доба Центральної Ради. - Ужгород, 1932; Шульгін О. Політика. - К., 1918; Марголин А. Украина и политика Антанты. - Берлин, 1934.
2. Шульгін О. Політика. - К., 1918. - С. 92.
3. Ковалевський М. При джерелах боротьби. - Інсбрук, 1960. - С. 466.
4. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. - Львів, 1992. - С. 78.
5. Історія українського війська. - Львів, 1936. - Ч. ІІІ - С. 396; Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. - К., 1993. - С. 340.
6. Kamenetsky I. Hrushevsky and Central Rada: Internal Politics and Foreign Intervention // The Ukraine, 1917-1921. A Study in Revolution. - Cambridge, 1977. - P. 47.
7. Pidhainy O.S. Establishment of Relations between the Ukrainian Republic and the Central Powers // The New Review. - 1965. - Vol. V. - № 4. - P. 15-25.
8. Косик В. Політика Франції щодо України (1917-1918) // Український історик. - 1979. - №1-4. - С. 50.
9. Reshetar G. The Ukrainian Revolution, 1917-1920. A Story of Nationalism. - New York, 1972. - P. 101.
10. ГалайчукБ. Організаціяукраїнськоїдипломатичноїслужби // Альманах "ЧервоноїКалини". - Львів, 1938. - С. 35.
11. Субтельний О. Україна. Історія. - 2-е вид. - К., 1992. - С. 307.
12. Супруненко М. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. - К., 1957. - С. 69.
13. Симоненко Р. Імперіалістична політика США щодо України, 1917-1918 рр. - К., 1957., Хміль І.С. З прапором миру крізь полум'я війни. Дипломатична діяльність Української РСР (1917 -1920). - К., 1962.
14. Нарис історії України ХХ ст.: Навч. посібник / За ред. В.Смолія. - К., 2002. - С.25.
15. Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1918 рр. (історико-генетичний аналіз). - К., 1995. - С. 75.
16. Овсій О. Зовнішня політика України: від давніх часів до 1944 р. - К., 1999. - С. 157.
17. Pidhainy O.S. The Formation of Ukrainian Republic. - Toronto, New York, 1966. - Р. 609; Радченко Л.О. Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні 1917-1920 рр. - Харків, 1996. - С. 60.
18. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. - К., 1993. - С. 340.