Статья: Творчість Пантелеймона Олександровича Куліша
Пантелеймон Кулиш (1819 -1897 рр.)
Пантелеймон Олександрович Куліш – видатний поет і прозаїк, драматург і перекладач, критик і публіцист, історик і етнограф, мовознавець і культурний діяч. Ця незвичайна людина пройшла складний життєвий шлях. Батьківщина Панька Куліша – козацьке містечко Вороніж Глухівського повіту теперішньої Сумської області. Там і побачив він світ Божий 8 серпня 1819 року. Грамоти його навчила сестра Леся, а від матері, дочки козацького сотника Гладкого, Катерини, він наслухався українських пісень, легенд, переказів, а особливо казок, одна з яких стала поштовхом для написання першого в його житті літературного твору. «Пісня була для неї не забавкою, - писав Панько про матір в автобіографії, - вона думала піснями. А серед бесіди було що не слово, то приказка». Фольклор та книги значною мірою були основою самоосвіти і самовиховання, передовсім – розумового і морального.
Два роки вчився підліток у повітовому училищі в Новгород-Сіверському і п’ять – у гімназії. Дуже рано вияв нахил до словесності, а ще більше – до малювання. Разом із побратимом Семеном вони тижнями не з'являлися в гімназії, змальовуючи акварельними фарбами все навколишнє – краєвиди, птахів, людей. Забиралися навіть на найвищий поверх дзвіниці Успенського собору і звідти малювали над деснянські краєвиди (Новгород-Сіверський розташований над притокою Дніпра – Десною). Власне, через оте надмірне захоплення малюванням хлопець занедбав заняття з математики, одержав незадовільні оцінки, через що так і не закінчив гімназії. А покинувши її, соромлячись цього прикрого факту, до батька більше не повернувся і почав самотужки заробляти на хліб, працюючи в поміщиків домашнім учителем.
Заохочуваний ще в гімназії до літературної праці, юний Куліш читає твори Гулака-Артемовського, Гребінки, Квітки-Основ’яненка, Пушкіна, захоплюється збіркою Максимовича «Українські народні пісні», яку завчає напам'ять.
Незабаром здійснилася і давня Панькова мрія – навчатися в Київському університеті, слухати лекції зі словесності, вивчати іноземні мови. Особливо Пантелеймона приваблювали грецька мова, література пісні. Завдяки цьому вподобанню ми маємо поему «Україна», оповідання «Орися» та інші чудові твори, які Куліш написав, наслідуючи славнозвісні «Іліаду» й «Одіссею» Гомера. І хоча те раювання перервалося через три роки і довелося довершувати навчання самотужки, майбутній письменник та вчений здобув ґрунтову освіту.
Незабаром Куліш успішно виконує обов’язки викладача російської словесності в Луцькій, а згодом у Київській та Рівненській гімназіях. А на вакаціях, мандруючи по Україні, захоплюючись нашими думами, фольклором узагалі, Куліш старанно занотовує почуте з уст кобзарів, старих селян. Писав він і рідною мовою, і російською, як більшість письменників у Наддніпрянській Україні. У ці роки він пише цікаві історичні романи – «Михайло Чарнишенко» та «Чорна рада».
Щоб збагнути громадянський подвиг Пантелеймона Куліша – писати твори з історії України, та ще й українською мовою, - треба пам’ятати, що в той час, за свідченням Олександра Герцена, дух українського народу був прибитий до землі, тільки офіційна підлота могла промовляти на весь голос, а в школах замість науки викладали теорію рабства. Куліш наважився на повен голос заявити, що українці мають свою, до того ж героїчну історію, свою самобутню культуру, якою можна і треба пишатися. Після Шевченка це був другий такий голос правди, голос захисту цієї правди. І хоча на той час уже були опубліковані українознавчі праці Осипа Бодянського, Михайла Максимовича, історична проза Євгена Гребінки тощо, діяльність Куліша була вагомим внеском у скарбницю культури нашого народу.
Неабиякою честю для Куліша було запрошення від ректора Петербурзького університету на посаду старшого вчителя гімназії і лектора з російської мови для іноземних слухачів університету. Честь, звісно, незаперечна, але чужина є чужиною. У листі до Миколи Погодіна Куліш пише: «Але що мені в цьому розумному місті замінить звуки рідної моєї мови і краєвиди моєї батьківщини?» - та доречно цитує Вальтера Скотта: «Я помер би, коли б довго не бачив Шотландії».
А ще через два роки імператорська Академія наук доручає Кулішеві дослідження історії, культури та мистецтва західнослов’янського краю. І він цьому зрадів незмірно, бо що може бути цікавіше, ніж мандрувати і досліджувати народний побут?
1847 рік у житті Пантелеймона Куліша особливий: це рік великого щастя і водночас це рік величезної в його долі драми. Він одружується з красунею, поетесою Олександрою Білозерською, відомою під псевдонімом Ганна Барвінок. Боярином на цьому весіллі був Тарас Шевченко. У спогадах нареченого про ці дні читаємо: «Як же почули Шевченкове співання, ущухли всі так, наче зостався він один під вечірнім небом, викликаючи дівчиноньку свою вірную. Порвалися разом усі розмови й між старими, й між молодими. Посходились із усіх світлиць гості до зали, мов до якої церкви. Пісню за піснею співав наш соловей, справді, мов у темному лузі, серед червоної калини…»
Весілля закінчилося – і молодята вирушили у весільну мандрівку, але з Варшави додому молода дружина змушена була повертатися сама, бо Пантелеймона заарештували за участь у Кирило-Мефодіївському братстві й доставили під конвоєм у Петербург. Нестерпні допити тривали три місяці. Вирок царя Миколи I був лаконічним, нагадуючи вирок Шевченкові: «Запретить писать и сослать на службу в Вологду». Звинувачений Пантелеймон Куліш був головним чином не за участь у таємному товаристві – його покарали за те, що він «виношував надзвичайні думки про вигадану важливість України», і за його твори, «які могли вселяти в малоросів думки про право на окреме існування від імперії».
Вологду через певний час замінили на Тулу, в якій молоде подружжя в злиднях провело понад три роки. Тут Куліш написав російськомовні романи «Алексей Однорог», «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми», автобіографічний віршований роман «Евгений Онегин нашего времени». Все це було писання «до шухляди», тому що друкуватися права він і далі не мав. А для митця, який прагне висловити людям те, що йому болить, про що він мріє, така заборона – мука. До того ж Пантелеймон Куліш був людиною всебічно обдарованою і дуже працьовитою. Досконало володіючи рідною мовою, а також старослов’янською та російською, він глибоко вивчив польську, французьку, італійську, латину, німецьку, шведську, а щоб перекладати Біблію з оригіналу, уже на схилі віку заходився вивчати давньоєврейську. Завдяки його таланту і дивовижній працездатності українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури.
Плідні письменницькій праці сприяв честолюбний характер Куліша. Іван Франко писав про горду й неподатливу вдачу Панька, його вічне прагнення бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.
Довголітні клопотання перед урядом дали врешті-решт результат: Кулішеві дозволено повернутися до Петербурга, де він працює редактором статистичних видань одного міністерства, а в некрасовському «Современнике» друкує свої російські повісті, готує багатомовне видання творів Миколи Гоголя, а головне – публікує двотомну фольклорно-історично-етнографічну збірку «Записки о Южной Руси», яка викликала загальне захоплення. Ще б пак! Нові тексти дум, історичних пісень, поема Шевченка «Наймичка», історія Коліївщини… Недаремно Великий Кобзар у щоденнику писав: «Цю книгу скоро напам'ять буду читати. Вона мені так чарівно живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я немов з живими бесідую з її сліпими лірниками і кобзарями. Пречудова і вельми благородна праця! Брильянт в сучасній історичній літературі». То була сенсація: народна творчість українського народу, його мова – осміяна, зневажена російськими шовіністами як наріччя,- нараз постали перед усім цивілізованим світом як вершини духовності, чудові зразки мистецтва художнього слова. «Це пам’ятки народного духу, яким немає ціни», - писав відомий російський письменник і видавець Сергій Аксаков.
У слід за романом «Чорна рада» та згаданою збіркою в 1857 році виходять два підручники для школярів – читанка «Граматика» та український буквар. «Записки о Южной Руси» і підручники були написані придуманим Пантелеймоном Олександровичем правописом – «кулішівкою». Запроваджений відтоді перший український фонетичний правопис в основі своїй зберігся й донині.
Куліш відкриває власну друкарню, через рік з дружиною здійснює омріяну, колись перервану, мандрівку по Європі. У Німеччині, Бельгії, Швейцарії, Італії він вивчає культуру народів цих країн, їхні побут, звичаї, обряди. Життя в індустріальних центрах не захоплює його, ідеал його життя – тихий, співучий хутір.
Складними були взаємини Куліша з Шевченком. Їхні особисті стосунки – щирі, сердечні, а ставлення до «Кобзаря», на жаль, не в усьому правильне, бо Пантелеймона Олександровича жахали революційні, анти царські спалахи Кобзаревої ліри. Та загалом Куліш високо оцінював творчість Тараса Шевченка, називаючи його художнє слово «животворящим, ядром нової сили». Заявляючи як побратим, що «почали ми з тобою велике діло», Куліш називав Шевченка «великим поетом, найбільшим на всю Слов’янщину». Літературі російській, переважно аристократичній, він протиставляв літературу українську, наскрізь демократичну, народну, найвищим виявом якої, на його думку, була творчість його побратима Тараса.
Повернувшись із мандрів по Європі, Панько Куліш домагається видання українського часопису, а коли це не вдається, бо офіційні особи ставляться до нього і далі як до неблагонадійного, готує і видає альманах «Хата». У «Передньому слові до громади», яким відкривався альманах, його упорядник і видавець вбачав висоти українського художнього слова в Шевченка, Марка Вовчка та Квітки–Основ’яненка. «Розпочав нам Шевченко довгу і широку, справді вже рідну пісню – пішла луна по всій Україні. Тільки народна поезія для всіх нас стоїть за віковічний взір», - читаємо в цій передмові.
Разом з братом дружини Василем Білозерським Куліш заснував україномовний журнал «Основа», в якому побачили світ його нариси з історії України – «Хмельниччина» і «Виговщина». Там же Куліш публікує свою лірику й поеми, але це було вже після мандрівки по Європі з другим побратимом, Миколою Костомаровим.
Роль часопису «Основа» в історії української літератури величезна. Хоча він проіснував усього два неповні роки, але і за цей короткий час зумів об’єднати навколо себе чимало світлих талантів України, опублікувати їхні високохудожні твори і цим заявити всій імперії, Європі: українська література, незважаючи на дикі заборони, живе, бореться, дух українства незнищенний.
Ще до ганебного валуєвського циркуляру 1863 р. Кулішеві вдалося видати збірку поезій «Досвітки. Думи і поеми» та дешеві книжечки з серії «Сільська бібліотека». З цією ж метою він згодом переклав українською мовою Біблію.
Чотири роки Куліш працює у Варшаві на посаді директора Департаменту духовних справ, простіше кажучи – високопоставленого русифікатора поляків. Далі знову Петербург, праця над тритомником «История воссоединения Руси», в якому Куліш прагне довести, що народно-визвольні рухи в Україні були для неї згубними («не в козаччині наш ідеал національний»), а діяльність польської шляхти, російського царизму й українського панства відіграли позитивну роль. Передова українська громадськість зустріла цю глибоко помилкову москвофільську Кулішеві працю з обуренням. Він сам це згодом зрозумів, коли в 1876 р. шовіністичним Емським указом було заборонено друкувати українською мовою книжки і періодичні видання, ставити спектаклі, викладати в школах.
У 1877 р. Куліш назавжди залишає державну службу. Останній період свого життя він ровів на хуторі Мотронівка, що на Чернігівщині. Господарювання чергується з творчістю. Тут, серед мальовничої природи, зі своїх російськомовних статей і україномовних художніх творів видатний письменник укладає збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», основна ідея якої – право українського народу на самобутній культурний розвиток, зокрема на свою літературну мову. То чи ж дивно, що збірка цензурою була заборонена і вилучена з продажу! Тут, у Мотронівці, його відвідують славетні українські кобзарі Андрій Шут і Архип Кононенко, з уст якого він записав «Думи про козака Голоту».
Крім згаданої збірки, на хуторі з-під пера Куліша вийшли поема «Магомет і Хадиза», віршована драма «Байда, князь Вишневецький», ще одна драма – «Цар Наливай», збірки поезій «Дзвін» (1899), «Позичена кобза» (1897), яка складалася з перекладів та переспівів творів чужомовних поетів, тритомна історична праця «Отпадение Малороссии от Польши». В останні роки свого життя Куліш перекладає з англійської – твори Байрона, Шекспіра, з німецької – Гете, з французької – Шатобріана.
Помер Пантелеймон Куліш 14 лютого 1897 року в Мотронівці, де його й поховано.
При всіх суперечностях світогляду, при всіх проросійських і пропольських аристократичних симпатіях Куліш сповідував ідею державності України, а вибороти ту державність, на його думку, можна було, лише спираючись на сусідні імперії. Він прагнув об’єднати українське громадянство навколо ідеї національно-культурного відродження, формування української літературної мови і згуртування національної інтелігенції.
Кулішеві належить пріоритет у багатьох галузях духовного життя українців: він перший переклав Біблію українською мовою, створив перший в Україні фонетичний правопис, написав перший український історичний роман. Він – один з перших будителів національної самосвідомості українців. Треба «будити сонних» - заявляв Куліш не раз. Цей заклик звучить актуально і нині. А ось підсумок життєдіяльності Куліша, зроблений геніальним Франком: «Це був великий, хоч недужий дух. Йому не дано було гармонії, але він пристрасно шукав те, чого не міг осягнути».