Дипломная работа: Адвентивна флора Чернігівської області: історія формування та сучасний стан
О.С. Рогович відзначав ці рослини як звичайні для України. Очевидно, вони проникли на Україну ще в кінці ХVII - на початку ХVIII ст., тому що встигли вже досить широко розселитися. В даний час ці рослини поширені по всій території України, за винятком енотери дворічної, яка поширена лише в Поліссі і на півночі Лісостепу, на заході і півдні Лісостепу трапляється рідше.
Особливо великий наплив адвентивних рослин спостерігався в XIX ст. в зв’язку з розширенням торгівлі через південноукраїнські порти, швидким розвитком економіки країни, створенням парків і садів.
За даними Д.К. Ларіонова в 1830p. з насінням васильків справжніх з Італії на Україну було завезено дуже небезпечний бур’ян - повитицю південну. Цей вид поширився по Україні переважно з насіннєвим матеріалом і в даний час спорадично трапляється майже в усіх областях України.
У 1840p., за даними Т.Г. Юнкера, з Америки в Європу було завезено повитицю запашну. Батьківщиною цього виду вважають Чілі. В Європі повитиця запашна поширилася в Італії, Австрії, Угорщині, Німеччині та в інших країнах і згодом через Галичину була завезена з насінням люцерни й конюшини в колишню Чернігівську губернію.
У кінці ХVIII ст. в Європу було занесено південноамериканську рослину - галінсогу дрібноквіткову. Пізніше вона поширювалася ботанічними садами і з різними вантажами, особливо з насінням. На Україні галінсога дрібноквіткова вперше виявлена О.С.Роговичем у 1855 р. як дуже рідка рослина в парках Білої Церкви.В 30-х роках галінсога дрібноквіткова була вже досить поширеним бур’яном. В даний час галінсога дрібноквіткова поширена спорадично по всій Україні, за винятком найпівденніших районів[23].
У середині XIX ст. в Європі з’явилася ромашка запашна, батьківщиною якої є Західна Америка і Східна Азія. На Україні ромашка запашна з’явилася, очевидно, в самому кінці XIX ст. Вперше її. наводить І.Ф. Шмальгаузен. Вже на початку XX ст. цей бур’ян дуже поширився по Україні, особливо по залізницях.
З 1842 р. на Україні з’явилася нова адвентивна рослина - чорнощир звичайний. Батьківщина її - степи Північної Америки. В Європі чорнощир звичайний відомий давно. В минулому його культивували в багатьох ботанічних садах, звідки він, здичавівши, поширювався по рудеральних місцезростаннях.
На Україні чорнощир звичайний поширився з Київського ботанічного саду, де його в той час культивували. В розселенні цього бур'яну важливу роль відіграли залізниці, вздовж яких ця рослина а київського осередку швидко просунулася в інші райони, в тому числі і на Чернігівщину. На початку XX ст. і особливо в роки жовтневої революції та громадянської війни чорношир звичайний вже досить значно поширився на Україні.
Незважаючи на таке швидке поширення, ареал цього виду до війни був порівняно невеликий.
Під час другої світової війни ареал чорнощиру звичайного надзвичайно збільшився. За ці роки і в післявоєнний час він розселився по всій Україні, переважно по залізницях і рудеральних місцях.
В середині XIX ст. на Україні знайдено ще цілий ряд адвентивних рослин. Кілька нових видів зазначав О.С. Рогович. Переважно це здичавілі рослини або рослини, занесені з посівним матеріалом.
Квасеницю прямостоячу вперше було знайдено в парку "Олександрія" коло Білої Церкви Київської області, де вона росла між деревами t на засмічених місцях. Батьківщина її - Північна Америка. У 20-х роках XX ст. квасениця прямостояча була відома в Чернігівській області.
В кількох місцях Чернігівської області виявлено герань сибірську. Тепер вона вже відома також з Чернівців, Києва та Білої Церкви. Батьківщина її - Сибір. В 1928 p. M.I. Котов вказує, що цей бур’ян дуже поширився по Україні і вже з’явився в Середній та Північній Росії. В 30-х роках хрінниця крупковидна була поширена майже по всій Україні, за винятком Чернігівської області.
Зараз хрінниця крупковидна дуже поширена в північних районах України, де є злісним бур’яном, часто зустрічається на південному сході Лісостепу і трохи рідше в інших районах.
В 1882 р. Е.Е. Ліндесманом зазначено появу північноамериканської рослини - щириці білої. Цю рослину, очевидно, було занесено в Одесу з пароплавним баластом. Але в ті роки щириця біла звичайно траплялася біля шляхів, часто створюючи суцільні зарості, і дуже рідко заходила в посіви.
В даний час щириця біла в одним з найбільш поширених бур'янів у степовій частині України. Дуже поширена вона і в лісостеповій частині України (крім західних районів). У західних областях щириця біла трапляється досить рідко. Вперше для західних областей вона наводиться М.І. Котовим у 1946 р. Тепер щириця біла відома ще в Хмельницькій області. В лісових районах її знайдено в Закарпатській (Ужгород), Івано-Франківській, Київській та Чернігівській областях.
В середині ХVIII ст. на Україні почали розводити гречку татарську. Ця рослинапоходить з Азії. Історія впровадження в культуру гречки татарської і поширення її по країні подано в праці А.Д. Кузьменка. За його даними, на Україні цей вид вперше почали культивувати в с.Кручик Богодухівського району на Харківщині. Існує також припущення, що насіння гречки татарської занесено з посівним матеріалом.
Але вже в другій половині XIX ст., за літературними даними ця рослина на Україні траплялася в здичавілому стані. Проте, за свідченням інших авторів Горницький, її ще де-не-де продовжували культивувати. Пізніше культура гречки татарської була остаточно забута. Тепер це бур’ян, що найчастіше засмічує посіви культурної гречки[23].
Як бур’ян гречка татарська вперше на Україні була знайдена В.В. Монтрезором у 1882 р.В 1886p. цей бур’ян був відомий вже в Чернігівській губернії. В 1937 р. у праці "Бур’яни УРСР, заходи боротьби з ними і ілюстрований їх визначник" гречка татарська наводиться для північно-західної частини тодішньої території України.
В наш час гречка татарська досить часто трапляється в Західному та Правобережному Лісостепу, а також у Житомирській, Чернігівській та Харківській областях, в Дніпропетровську та Миколаєві..
В 1894p. на Україні в південній частині колишнього Одеського повіту в ставку на Великому фонтані було виявлено північноамериканську рослину - елодею канадську. Й.К.Пачоський помилково припускав, що цю рослину вперше було знайдено в 1898p. Д. Дементьєвим на околицях Запоріжжя. Виявляється, що перше місцезнаходження було ним пропущено, на що звернув увагу П. Шестериков (І902). У наступному повідомленні в 1904 р. Й.К. Пачоський вказує ще кілька місць, де він знаходив елодею.
На початку Великої Вітчизняної війни поширення елодеї канадської на Україні, мабуть, обмежувалося системою Дніпра. В 1946 р. А. Уясловський знайшов елодею в системі Сіверського Дінця в районі Змієва Харківської області і Донецької гідробіологічної станції. Тепер цей вид поширений в Чернігівській області.
Поширюється переважно водним транспортом, птахами, течією річок.
1.2 Адвентивні рослини та шляхи їх поширення
Поширення плодів і насіння є одним з основних засобів розселення видів. Чимало видів з великим потенціальним ареалом здатні значно поширитися у відповідних місцезростаннях, якщо вони мають виключно ефективні засоби поширення. Наявність різноманітних пристосувань до поширення плодів і насіння різними агентами має особливе значення для адвентивних рослин.
Діяльність людини допомагає рослинам подолати природні перешкоди, які стримують їх поширення. Прижившись в новій місцевості, рослини продовжують поширюватись також і природними засобами. Від ефективності останніх часто залежить доля занесених рослин. З первісного осередку адвентивні рослини розносяться людиною в нові місцевості і утворюють там нові осередки. Навколо цих осередків адвентивні рослини розселяються вже самостійно і згодом утворюють-великі колонії. Поступово ці колонії з’єднуються між собою і поширення чужоземців набирає загрозливих розмірів. Адвентивні бур'яни поширюються переважно в місцях з порушеним рослинним покривом, тому що ніякі, навіть найбільш ефективні, засоби поширення не можуть подолати конкуренцію, яку бур’яни зустрічають у природних ценозах. Бур’янові угруповання менше здатні протистояти поширенню адвентивних рослин і навіть іноді повністю витісняються ними.
Засобам поширення плодів і насіння присвячено багато праць, в яких описуються переважно окремі типи пристосувань. Це праці Г. Рідлі і Е. Ульбріха, а у вітчизняній літературі єдиною працею, в якій висвітлено різні засоби поширення плодів і насіння, в монографія Р.Ю. Левіної.
В цих працях адвентивним рослинам приділено мало уваги і взагалі в них описуються лише пристосування до антропохорії, а природним засобам поширення, які мають для адвентивних рослин не менше значення, лише у Г. Рідлі відведено незначне місце.
Слід розрізняти спосіб занесення і засоби дальшою поширення адвентивних рослин.
Найбільш важливими факторами, які сприяють заносу названих рослин, в торгівля, розвиток транспорту, війни, переселення народів, перегін худоби.