Дипломная работа: Безполучникові складні речення у прозі Г. Тютюника
Апробація роботи . Основні положення та висновки, які містяться в роботі, повідомлялися на студентській наукові конференції РДГУ (2002).
Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновку, списку використаної літератури.
безсполучниковість мовознавство семантичний речення
РОЗДІЛ І. Становлення теорії безсполучниковості в українському мовазнавстві
1. Класифікація безсполучникових складних речень як лінгвістична проблема
В українській мовознавчій науці вчення про безсполучникові складні
синтаксичні конструкції формувалося впродовж тривалого часу, набуваючи все більш окреслених форм і перетворюючись у самостійну проблему. Першим, хто вказав на існування складних речень без сполучників, був М.В.Ломоносов. Він розглядав їх не в "Российской грамматике", а в "Кратком руководстве к красноречию", де звернув увагу на "великолепие" безсполучникових структур у стилістичному плані і визнав переваги безсполучникового зв’язку над сполучниковим в оремих стилях мови [51, с.89-378]. Те, що М.В.Ломоносов аналізує складні конструкції не в "Граматиці", а в "Риториці", дало підстави деяким дослідникам стверджувати, що його характеристика безсполучникових складних структур є стилістичною і що граматична природа їх не розкривається. С.І.Дорошенко слушно зауважує, що такий висновок дещо односторонній, оскільки не враховує теоретичних основ учення М.В.Ломоносова [31,с.6]. Дослідник іменував складне речення як стилістичну одиницю періодом і, йдучи за традицією античних мислителів, виносив за межі граматики вчення про період. На його думку, теорії речення і періоду належать до риторики. Але розгляд складного речення в стилістичному плані, як вважають вчені , не збіднив його граматичну характиристику. У стилістичному аналізі з’ясовується граматична сутність безсполучниково зв’язку частин складних структур. За М.В. Ломоносовим, безсполучниковістю тісно пов’язана зі сполучниковим зв’язком компонентів у складній єдності і виводиться з нього. Підкреслюючи, що "союзы не что иное суть, как средства, которыми идеи соиденяются", М.В.Ломоносов стверджує наявність членів, тобто простих речень, "в периодах и целые периоды", в яких сполучники "миновать можна" [51, с.376]. Отже, в "Кратком руководстве к красноречию" М.В.Ломоносова є не один ,а два аспекти можливості безсполучникового об’єднання частин у складному реченні: граматичний і стилістичний. Визнання вченим безсполучникових складних одиниць як утворень з опущеними сполучниками – це їх граматична характеристика.
Такий погляд на безсполучникові складні структури як варіанти складних сполучникових речень, закріпившись у теоретичних концепціях граматистів XIX I XX ст, проіснував до недавнього часу. Ломоносівське розуміння природи безсполучникових складних конструкцій уточнювалось і розширювалось разом зі становленням загальної теорії синтаксису складного речення, залученням до граматичного аналізу не лише унормованих літературних, а й усно-розмовних елементів, запровадженням історичних студій. Поступово створювася грунт для теорії безсполучниковості складних речень . У розвитку наукового синтаксису велику роль відіграв послідовник М.В.Ломоносова, О.Х.Востоков, з іменем якого пов’язані "великі успіхи у розвитку самостійності нашої вітчизняної науки про граматичну будову російської мови" [15, с.164]. У розділах, присвячених синтаксису складного речення, О.Х. Востоков, описуючи безсполучникові структури, звернув увагу на їх загальний зміст, розглядаючи їх як показник взаємовідношень простих речень. У безсполучникових конструкціях він бачить сполучення, у яких складові частини "залежать за смислом одна від одної, але не зв’язані сполучником" [24, с. 331,332]. Цією тезою визнавалась можливість виражати зміст складних конструкцій значеннєвим взаємовідношенням компонентів. Пізніше думка О.Х.Востокова відбилась у визначенні, яке дав М.С.Поспєлов безсполучниковим реченням, наголосивши на тому, що їх частини об’єднуються "безпосередньо взаємозв’язаністю змісту речень, які входять до їх складу"[58, с.143]. Певний вплив на розвиток синтаксичної науки мали також погляди М.І.Греча. Досліджуючи безсполучниковість, учений зауважував, що вона виникає тоді, коли "взаємне відношення поєднуваних речень зрозуміло із смислу і місця їх" [31,с.7]. Цінність такого спостереження полягає у визнанні ролі розташування компонентів безсполучникової структури, яке займає важливе місце у вираженні граматичного значення безсполучникового складного речення. Безсполучникові складні конструкції М.І.Греч зарахував до розряду сурядних, оскільки в них немає сполучних елементів, завдяки чому вони схожі на самостійні речення. У різні часи подібні погляди висловлювали й інші вчені.
У середині і другій половині XIX ст. відбувався активний розвиток синтаксичної науки. Тоді стало можливим глибше проникнути в граматичну сутність складних речень, виявити специфічні для безсполучниковості граматичні засоби зв’язку складових частин. Поштовхом до цього стали праці Ф.І.Буслаєва, який зробив цінне спостереження стосовно безсполучникових структур. Він відзначав, що залежність підрядного речення, крім сполучників, може виражатися формами дієслівних способів: указував на можливість вживання наказового способу в значенні умовного. Це зауваження не залишилося не поміченим. У граматиках, створених у 50-60 роках XIX ст., йшлося про те, що вираження залежності між частинами безсполучникових речень може досягатися завдяки певним способовим формам дієслів-присудків, розташованих у різних складниках безсполучникових структур [ 31, с.8]. Однак визнання граматичної сполучуваності формами дієслів не заважала ні Ф.І.Буслаєву, ні авторам нраматик другої половини XIX ст. в оцінці граматичних ознак безсполучникових конструкцій дотримуватися переконання, що безсполучникові – це ті ж самі складносурядні і складнопідрядні речення, але з пропущеними сполучниками.
Не визнавали граматичної своєрідності безсполучникових речень і дослідники XIX – початку XX століть, але своїми працями сприяли формуванню наукових основ безсполучниковості.
Дослідження О.О.Потебні показали, що в процесі історичного розвитку мови виникають нові варіанти будови речень. Він довів, що за походженням безсполучниковість давніша від сполучниковості і що окремі види давніх безсполучнокових структур дійшли до нас [59, с.295]. Такий висновок був підтверджений науковими даними історичного синтаксису слов’янських мов. На основі досліджень фольклорного матеріалу О.О.Потебня довів припустимість вираження відношень попередніх дій до наступних відношень причиновості не за допомогою сполучників, а лише співвідносністю часових форм присудків. Відношення попередньої дій до наступної може викликатись використанням в одній частині форм минулого, а в другій – майбутнього часу, наприклад: "Пнет ногой во двери железные, Изламал все пробои булатные" [60, с.110]. Наукова важливість узагальнень, зроблених О.О.Потебнею на основі співвідношень дієслівних форм, підкреслювалась дослідниками історичного й сучасного синтаксису [6, с.11; 58, с.339]. Однак висновки О.О.Потебні не могли вплинути на розвиток граматичної думки другої половини XIX і початку XX століття, оскільки вони стали здобутком теоретичного синтаксису лише після їх опублікування в 1941 році.
Синтаксичні дослідження початку ХХ століття розв’язували низку теоритичних питань, що сприяло розвиткові учення про складне речення взагалі і виявленню граматичних ознак безсполучниковості – зокрема. Серед них на першому місці – погляд на складні речення не як на механічну сполуку простих, а як на цілісні структурно-семантичні утворення, що розрізняються за ознаками синтаксичного зв’язку їх частин.
Увага до граматичної природи складних речень мала своїм результатом поглиблене проникнення в сутність сурядності і підрядності. Було встановлено, що не всі складні речення можуть входити до цих двох категорій.
Нову думку щодо сполучникових одиниць вперше сформулював В.О.Богородецький: "Звичайний поділ всіх складних речень на складносурядні і складнопідрядні страждає деякою штучністю, особливо коли намагаються живу різноманітність мови вкласти в ці дві довільно наперед визначені і надто категорично відмежовані рубрики" [7, с.229]. Він відзначив проміжні міжсурядністю і підрядністю утворення, у яких обидві частини взаємно обумовлюють одна одну.
Поряд із цим висловлювалося застереження стосовно неможливості цілковитого застосування понять сурядності й підрядності до безсполучникових речень. О.М.Пєшковсткий зауважував, що "безсполучниковість, якщо навіть розрізняти в ній відтінки підрядності й сурядності, слід все-таки відрязняти від справжньої сполучникової сурядності й підрядності" [55, с.447]. Проте це твердження не знайшло підтримки та розвитку.
М.М.Петерсон зазначав, що "об’єктивного розрізнення між сурядністю і підрядністю немає" [54, с.32]. За М.М.Петерсоном, синтаксис – це учення про словосполучення, а не учення про речення, причому він пропонує ділити складні речення за способом поєднання словосполучень на три класи: 1) поєднання словосполучень без сполучників, 2) поєднання словосполучень за допомогою сполучників, 3) поєднання словосполучень за допомогою відносних слів. Така позиція ученого зазнала наукової критики, бо вона не сприяла проникненню в особливості граматичного зв’язку складових частин речення.
Відповіддю на гостро поставлене питання про синтаксичний зв’язок компонентів складних речень була посилена увага до інтонації як граматичного засобу зв’язку чатин складної конструкції. Вивчаючи ритмо-мелодичні засоби синтаксису в безсполучникових структур, О.М.Пєшковський дійшов висновку, що інтонація тільки тоді стає граматичном показником, коли "значення тієї та іншої інтонації тотожне зі значенням тієї чи іншої групи сполучників" [56, с.470]. Такий підхід дав можливість ученому віділити групу безсполучникових речень із сурядним та підрядним зв’язком, а також групу "недиференційованих складних цілих" [56, с.471]. Уперше була висловлена думка про те, що "співвідносні категорії сурядності/підрядності охоплюють не всі складні речення" [4, с.89]. Визнання інтонації одним із засобів зв’язку частин складного речення знайшло своє практичне втілення в тому, що в шкільних і вузівських підручниках безсполучникові структури почали розглядатися як самостійні синтаксичні конструкції і визначались одиницями ,у яких прості речення поєднуються у складне без сполучникових слів, а за допомогою лише інтонації. Таке визначення закріпилось у цілій низці вузівських підручників із синтаксису. Трапляється воно і в новіших посібниках [64, с.377].
Однак, як показали подальші дослідження, інтонацію, що відіграє важливу роль у розпізнанні смислу і синтаксичного значення безсполусникових конструкцій не можна вважати єдиним засобом граматичного зв’язку їх частин. Крім інтонації, синтаксичні відношення предикативних компонентів безсполучникових структур виражаються порядком розташування складників, видо-часовим співвідношенням присудків, наявністю лексичних елементів відповідної семантики. Інтонація є одним із важливих, але не вирішальних засобів граматичного зв"язку безсполучниково поєднаних предикативних частин складного речення. Тому не зовсім правомірно до визначення безсполучникових конструкцій уводити твердження про те, що компоненти безсполучникової структури поєднуються за допомогою тільки інтонації.
Результативними були пошуки граматичних ознак безсполучникових речень у вітчизняній синтаксичній науці 30-40 років XX століття. Саме тоді в українському мовознавстві у тісній взаємодії з розвитком синтаксичних досліджень російської мови формувалися теоретичні основи синтаксису української мови взагалі і синтаксису безсполучниковості зокрема. Провідну роль у цьому відіграли праці А.А.Булаховського із загального мовознавства [9], за його науковою редакцією [57]. Плідною була також його організаторська й наукова робота, завершена випуском на початку 50-х років двотомного "Курсу сучасної літературної мови" [50], що стала помітною ланкою в розвитку українського мовознавства. Більш ніж півторавіковий розвиток вітчизняної мовознавчої науки спияв тому, що постановка й розробка цілої низки питань, пов’язаних із аналізом складних безсполучникових конструкцій, відіграли вирішальну роль у створенні теорії безсполучниковості. У 30-х роках ХХ століття намітився відхід від традиційного розуміння безсполучникових складних речень як різновидів складносурядних і складнопідрядних, оскільки не всі безсполуснокові структури чітко співвідносяться з двома видами сполучникових складних конструкцій. Стало необхідним зосередити увагу не тільки на факторах семантичної пов"язаності компонентів безсполучникових речень, а й на граматико-конструктивних формах цих складних синтаксичних одиниць, включаючи порядок частин, співвідношеня дієслівних форм тощо, і не лишаючи поза увагою інтонацію. А.Б.Шапіро зауважував, що за відсутності чітко граматичних показників синтаксичного зв’язку їх функції "неминуче перекладаються на інші сторони речення" [69, с.14], зокрема на інтонацію, початок слів у частинах складної єдності, порядок розташування компонентів, лексичний склад. Та все більше і більше намічалася тенденція до визнання окремого місця безсполучникових речень у системі складних синтаксичних одиниць, результатом чого став поділ складних конструкцій на сполучникові і безсполучникові. Це дало змогу мовознавцям розпочати поглиблене вивчення безсполучникових структур.
У 40-х роках з’явилися праці Є.І.Коротаєвої про безсполучникові складні речення [46]. Не всі положення її аналізу і висновків щодо безсполучникових структур прийнятні на сьогодні. Не відповідає сучасному розумінню безсполучникових конструкцій, зокрема, твердження дослідниці про те, що "смислових відношень, спеціально притаманних тільки безсполучниковій підрядності" [46, с.81], немає. За даними сучасної синтаксичної науки, безсполучникові складні речення можуть виражати такі синтаксичні відношення, які не передаються сполучниковими складними конструкціями. Однак слушність багатьох наукових положень Є.І.Коротаєвої неодноразово підкреслювалась у мовознавчій літературі. Окремого виділення заслуговує думка про те, що у вивченні сучасного стану безсполучниковості слід більше уваги звернути "саме на структуру речення" [46, с.10], не відкидаючи при цьому ні необхідності врахування смислових відношень між частинами, ні граматичного значення інтонації. Важливість цієї вказівки для встановлення граматичних ознак безсполучникових конструкцій підтвердилася подальшим їх вивченням, коли безсполучникові складні речення почали визнаватися самостійним типом складних структур.
Помітне значення для становлення теорії безсполучниковості мало принципово нове тлумачення безсполучниково складних речень як самостійного структурно-семантичного типу, що існує незалежно від сполучникових утворень. Його висловив на початку 50-х років М.С.Поспєлов: "Відсутність сполучників і співвідносних слів між частинами безсполучникового складного речення не дає можливості виходити під час їх розгляду з розрізнення сурядного і підрядного зв’язку на відміну від сполучникових речень, де сурядний і підрядний зв’язок досить часто знаходить собі пряме і безпосереднє вираження в цих аналітичних засобах об’єднання" [58, с.343]. Його погляд сприяв абсолютизації безсполучникових конструкцій, що привело деяких авторів до повного заперечення будь-яких зіставлень сполучникових і безсполучникових складних структур. У розділі про безсполучникові складні речення книги "Очерки по сравнительной грамматике восточнославянских языков" М.В.Павлюк пише: "Безсполучникові складні речення виділяються в самостійні синтаксичні конструкції складних речень і не являють собою різновиду сполучникових складних речень. Причому навіть за смисловими відношеннями частин безсполучникового речення не можна розглядати як синтаксичні синоніми до того чи іншого типу сполучникових речень" [8, с.369]. Твердження про те, що "безсполучникові речення не можна розглядати як синтаксичні синоніми до того чи іншого типу сполучникових речень" сприймається як перебільшення ідеї М.С.Поспєлова про різнотипність безсполучникових і сполучникових конструкцій, оскільки він "не намагався ізолювати безсполучникові речення від сполучникових на стільки, щоб не бачити спільності між ними" [44, с.167]. Заперечення традиційного уявлення про безсполучникові структури поклало початок протилежній тенденції у вивченні їх семантичних і граматичних ознак. Склалося два головні напрямки у трактуванні безсполучникових конструкцій: 1) традиційний, за яким вони розглядаються як семантичні і граматичні різновиди складносурядних і складнопідрядних речень і 2) новий, що визнає складні безсполучникові структури самостійним структурно-семантичним типом не залежним від сполучникових складник конструкцій.
Визнання безсполучникових речень окремим структурно-семантичним типом сприяло переростанню питання про них у самостійну теоретичну проблему, яка була підготовлена всім ходом розвитку синтаксичної теорії. 1956 року Є.А.Іванчикова писала: "Незаперечно разом з тим, що безсполучниковому складному реченню як особливій синтаксичній єдності, що не повторює собою синтаксичних якостей складносурядного і складнопідрядного речень, повинно бути відведене окреме місце в теорії складного речення" [38, с.79].
Два головні питання становили теоретичний план проблеми: 1) обгрунтування граматичної природи безсполучниковості і на цій основі визначення їх місця серед інших типів складних речень і 2) виявлення наукових засад класифікації безсполучникових складних структур.
Практичним їх втіленням було розширення досліджень семантичних, граматичних і стилістичних ознак складних безсполучникових конструкцій як на матеріалі сучасних літературних мов, так і за даними історичних і діалектичних джерел.
Загальнотеоретичні проблеми безсполучниковості піднімали в своїх працях В.В.Виноградов [17], О.В. Мельничук [24; 25], О.Г.Руднєв [61]. У низці праць розгядалися питання синтаксичного зв’язку в реченнях безсполучникового типу (А.А.Бронська, М.К.Милих), їх класифікації (В.К.Покусаєнко, В.В.Шеулін).
Проте увага до вивчення безсполучникових складних конструкцій, детальний розгляд їх окремих різновидів не усунули тих суперечливих поглядів, які репрезентують традиційний і новий підходи в аналізі суто безсполучникових одиниць. У результаті – в їх теорії залишається чимало заплутаного і нерозв’язаного.
Не всіма мовознавцями визнається самостійність безсполучникового типу речень. Не погоджуючись із концепцією М.С.Поспєлова, О.Г.Руднєв твердить, що "безсполучникові складні речення – це не особливий тип складного речення, а ті ж самі складносурядні чи складнопідрядні речення" [61, с.295]. І.О.Василенко у рецензії на книгу Б.М.Кулика "Курс сучасної української літературної мови" писав, що "виділення в окремий структурний тип безсполучникових складних речень є лише даниною синтаксичній моді , а не науковій теорії" [14, с.83].
На противагу цьому інші дослідники (наприклад, О.С.Мельничук), спираючись на існування таких різновидів "безсполучникових складних речень, які без зміни їх загальної семантики можуть бути перетворені як у складносурядні так і в складнопідрядні сполучникові (пор.: "Гаї шумлять – я слухаю"; Гаї шумлять, а я слухаю; Коли гаї шумлять, я слухаю), а ще інші взагалі важко піддаються перетворенню в безсполучникові складні речення (наприклад: "Подивився я на хати – нема в мене хати")", визнають, що "ці структурні особливості безсполучникових складних речень змушують розглядати їх поза обома основними типами складних речень як окремий структурний тип" [63, с.28]. Дотримуючись цього теоретичного положення, автори академічного синтаксису "Сучасної української літературної мови" виділяють безсполучникові конструкції в окремий структурно-семантичний тип складних речень.
Граматична традиція визнає два засоби зв’язку – сполучниковий і безсполучниковий – і два типи синтаксичного зв’язку – сурядність і підрядність. Сурядність може бути сполучниковою і безсполучниковою, підрядність має такі ж самі форми вираження – сполучникову і безсполучникову. Найбільш категорично таке розуміння взаємовідношень засобів і типів граматичного зв"язку з погляду історії й сучасного стану висловлено О.Г.Руднєвим у полеміці з тими, хто не визнає у безсполучникових конструкціях сурядності і підрядності: "Історично існує два типи, або характери, смислових і граматичних взаємовідношень, що входять до складу складного: сурядність і підрядність, і два основних синтаксичних засоби для їх вираження: безсполучниковість (інтонація) і сполучники (сполучні слова)" [61, с. 292]. Аналогійну думку висловлює і стосовно сучасного стану взаємодії граматичних зв’язків і способів їх вираження: "Існує два типи смислових взаємовідношень речень, що об’єднані в складному, - сурядність і підрядність – і два основних засоби для їх вираження: безсполучниковість (сполучникові паузи) і сполучники (сполучні слова)" [61, с.295].
У підручниках для вищої школи і низці теоретичних досліджень було підтримано думку М.С.Поспєлова про те, що "відсутність сполучників і відносних слів між частинами безсполучникового складного речення не дає можливості виходити при їх розглядові з розрізненням сурядн?