Дипломная работа: Декоративно-прикладне мистецтво Галичини
Дуже часто в картатих та поперечносмугастих тканинах ткачі засновують в основу при краях попарні або ж одинарні ширші кольорові смуги з метою своєрідного утворення «кайми». Такі тканини називають «заснівчаті». Це переважно верети з Івано-Франківщини [48, 24].
Із усіх технік узорного ткання найбільш поширеним було перебірне ручне ткання. Широкі і вузькі орнаментальні смуги в «ромби», «розети», «павучки», «драбинки» прикрашають рушники, скатертини, наволочки та інші вироби. Узор завжди гармонійно поєднується з фоном тканини. Розроблена чітка система розміщення орнаментальних смуг. Це вони роблять основні акценти на обох краях скатертин, рушників, півок, то з одного краю (наприклад, в коротких прикарпатських рушниках, які завішуються над жердкою так, щоб широка орнаментальна смуга виділялась в інтер’єрі хати), то в центрі наволочок – прошвах, то ритмічно заповнюють всю площину тканин, чергуючись з гладкотканими кольоровими смугами [29].
Скільки фантазії, своєрідної винахідливості втілено народними майстрами у виготовлення поштучних тканин для виробів одягового призначення, головних уборів – стрічок, бавниць, наміток, хустин; поясного одягу – запасок, обгорток, фот, дерг, плахт, андараків, літників, поясів; верхнього плечового одягу – сіряків, свит, сердаків тощо [55, 245].
Майстерністю тонкого ткання, складною орнаментальною мовою виділяються намітки Поділля, Волині, Буковини, Гуцульщини та інших районів. В тонких, часто бамакових, муслінових, лляних намітках Галичини орнаментальні мотиви розміщені на обох краях і в налобній частині. В них ніжно виділяються виткані білими більш об’ємними нитками, ніж основа, мотиви «дерева життя», геометризовані галузки та ін. [30; 31].
Сучасне художнє ткацтво – складне художнє явище. Воно розвивається в трьох основних напрямах: професійне, традиційне і самодіяльне. Для кожного з цих напрямів характерні свої специфічні методи і відповідні межі їх взаємодії.
Нині новаторські тенденції характерні для художнього ткацтва прославлених центрів України. При чому, кожному центрові притаманні свій характер виробів, асортимент, особливості, співвідношення індивідуального й колективного у творчому процесі, художні принципи, графічно-живописна манера зображення певних образів. У тісній творчій співпраці художники і виконавці зберігають і розвивають віками вироблене вміння прикрашати життя, розуміти справжню красу і гармонію. Вони образно й переконливо засвідчують високу культуру ручного ткацтва свого осередку.
У 60‑х роках вагомий внесок у розвиток Галицького узорного ткацтва зробили Нечипоренко (плахтове ткання), Г. Леончук (узорне ткання), Г. Василащук, О. Горбова, Ю. Бович (перевірне ткання), К. Антоник та ін. [55].
Творчості сучасних майстрів притаманне чуйне ставлення до місцевих традицій, котрі в наші дні набувають все більшого розвитку. З’являються нові тканини, які поєднують давні традиції з сучасністю.
Народні художні тканини, що виготовлялися і виготовляються на Україні, орнаментовані не тільки в процесі ткання, плетіння, а й такими техніками, як вибійка, ручний розпис, мережання, вишивання, аплікація тощо.
За орнаментацією вибійки всіх регіонів України, це прості, лаконічні, одноколірні, або досить ускладнені, збагачені додатковими елементами з введенням трьох- і п’яти-колірної гами. Вони відзначаються добрим узгодженням орнаментики з тлом полотна [55].
В’язання рукавиць, панчіх, шкарпеток поширилося наприкінці XIX – на початку XX ст. Народні в’язальниці приділяли виняткову увагу виготовленню хустин, шаликів, светрів тощо. Для навчання молоді в окремих містах, наприклад у Львові у 20‑х роках були створені школи-майстерні. Зокрема, виділяється активна творчість Грицай у Львові. Упродовж 30‑х років вона навчала в’язанню учнів у школах Тернопільщини. У 1939 р. вийшла у світ її праця «Трикотажний підручник», а 1960 р. – підручник «В’язання». У них художниця подає технологію виготовлення в’язаних виробів, пропонує термінологію технік в’язання. В’язані моделі одягу, подані у підручниках – роботи творчі, цікаві за принципами формотворення й орнаментування. Вражає тонке, гармонійне зіставлення кольорів, відчуття ритму у побудові візерунків [37].
Розписні тканини українських художників користуються заслуженою популярністю і визнанням. Це той вид декоративно-прикладного мистецтва, в якому в повну силу звучать живописні принципи декорування тканин різноманітного призначення [28, 140].
Слід звернути увагу також на складний, поліфункціональний вид ткацького мистецтва – виготовлення гобеленів. Український гобелен розвивався на основі національних художніх традицій, у руслі загальноєвропейських мистецьких тенденцій. Про це засвідчують збережені пам’ятки XVII–XVIII ст. У них знайшли відбиток художні риси традиційного народного килимарства: кольорова гама, квітково-рослинні мотиви, сюжетна тематика тощо.
Джерела вітчизняного гобеленового мистецтва сягають 20‑х років і пов’язані з іменем художника Колоса. Цікаві композиції готували також художники М. Дерегус, В. Касіян, М. Бойчук, А. Петрицький, І. Падалка, Д. Шавикін, М. Рокицький та ін. У 60‑х роках радикально змінилася структурна, пластично-образна мова цього виду мистецтва. Поширилось виготовлення гобеленів, близьких до народних орнаментальних тканин, з дуже цікавим кольоровим пластичним вирішенням. Цьому сприяло урізноманітнення технік виконання: введення ажурного плетіння, аплікації, вишивки, в’язання шнурків тощо. Часто в одному виробі використовувався і льон, і коноплі, і шкіра, і металеві нитки, і синтетичні волокна. Поступово склалися два основних види гобеленів: декоративний і монументально-декоративний. У кожного з них свої параметри, специфіка художньої виразності.
У мистецтві монументально-декоративного гобелена плідно працювали та працюють художники Кириченко, Н. Клейн, Л. Жоголь, Джус, З. Медвецька, Є. Фращенко, Й. Джуранюк, О. Крип’якевич та ін. [54].
Загалом, художній розпис тканин Галичини є своєрідним не лише як вид декоративної обробки. Історія тканинного розпису цього регіону є окрасою загальної історії мистецтва. Галицькі тканини є оригінальними за своєю сутністю, відображеним в них колоритом та художнім задумом.
1.1.2 Гаптування і вишивка
Вишивка – один із давніх, найбільш масових і розвинених видів народного декоративного мистецтва. Проблема походження, еволюції вишивки на території сучасних українських земель складна й багатогранна. Вишивальні матеріали не тривкі, не можуть зберігатися тривалий час. Невідомо, хто й коли був першовідкривачем художньої творчості з допомогою голки і нитки.
Людина палеоліту вперше зрозуміла можливість творчості шляхом відтворення художньої картини дійсності. Через льодовики і тисячоліття дійшли до нас шедеври епохи палеоліту, які досі не втратили естетичної сили і художньої виразності. З тих віддалених часів збереглися пам’ятки, котрі в певній історичній послідовності засвідчують високий художній рівень анімалістичних творів (об’ємних, барельєфних, графічних), антропоморфних зображень, знаків, ідеограм, складних геометричних композицій. Круги, зубці, ромби, зигзаги, ялинки – елементи меандру, ці строгі мотиви, які ми сприймаємо як абстрактно-геометричні, декоративні, у свій час виступали сюжетними зображеннями людей, землі, води, птахів тощо. Вони мали символіко-магічне значення, але сучасники не тільки виконували їх, а й розуміли, читали. Протягом тисячоліть вироблялись елементарні навички абстрагування, удосконалювались сюжетно-знакові композиції [12].
У ранніх землеробських культурах ромбічним візерунком – символом родючості вкривали глиняні жіночі фігури богинь, посудини-жертовники. Звичайний ромб із крапкою посередині – ідеограма засіяного поля; ромб з паростками або завитками на зовнішніх кутах – символ родючості. Зокрема, трипільські художники вміло поєднували реальне і міфологічне. Зберігалися архаїчні пласти, виникли нові, відбиваючі світоглядні уявлення трипільців про життя на землі, природу, Всесвіт [12].
Через тисячоліття тягнуться зв’язки орнаментальних схем, які постійно видозмінювались, збагачувались, залежно від конкретних соціально-історичних умов. Дослідники неодноразово підкреслювали, що саме орнамент української вишивки найповніше проніс крізь віки тотожність з орнаментом попередніх епох, передусім з античним геометричним.
У X–XI ст. для оздоблення тканин одягового та обрядово-інтер’єрного призначення широко використовувалась вишивка. З поховань цього періоду відомі фрагменти шовкових тканин з вишивкою золотими нитками: чільця (налобні пов’язки), стрічки, комірці, нарукавники, паски, кайми, плащі [36, 56].
В епоху Київської Русі вишивка золотими і срібними нитками зазнала розквіту і поширилася в побуті феодальної знаті, її оцінювали як надзвичайну коштовність. Прикрашали не тільки святковий, ритуальний, княжий, а й цивільний одяг, тканини для храмів. Збереглися важливі історичні відомості про місце виготовлення давніх вишивок, людей, котрі нею займалися. Так, в XI ст. сестра Володимира Мономаха Ганна Всеволодівна прийняла постриг у київському Андріївському монастирі й організувала школу, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом.
Київ був центром вишивального мистецтва. Тут існували майстерні при монастирських школах. Дружина Рюрика Ростиславовича Ганна вишивала тканини для себе, своєї родини, а також Видубецького монастиря (1200 р.). Вишивка була важливим заняттям жінок і в родинах великих князів [30].
Гаптування – вишивка золотом і сріблом – потребувала неабиякої майстерності технічного виконання складних композиційних зображень, позначених давнім поганським змістом (антропоморфні мотиви), містила і новіші, зооморфні, геометричні мотиви. Вишивки переважно виконувались на цупких шовкових тканинах технікою «в прокол» і «в прикріп». Досі відома єдина пам’ятка, датована 900–1100 рр., із Жишава на Тернопільщині. Технікою «в прикріп» виконаний складний ромбовий розвід, з розетками на краях ромбів у круглих обрамуваннях [31].
Пам’ятки вишивок X–XIII ст. засвідчують високий рівень орнаментальних композицій вишивок з антропоморфними, зооморфними і рослинними геометризованими мотивами.
Уже в цей період два напрями вишивання – орнаментальний і сюжетний – перебували в органічній єдності, надаючи тканинам сюжетно-художньої виразності.
Розвиток сюжетного вишивального мистецтва засвідчують твори XI–XVI ст. Серед них особливо цінні так званий золочівський фелон (XIII – початку XIV ст.), плащаниця із Жиравка Львівської області (XV ст.). У золочівському фелоні вишивка передає не тільки багатство орнаментальних мотивів, а й індивідуальність обличчя. Об’ємно-рельєфними акцентами за допомогою різного напрямку стібків виділяються ромби з цяточками, зубці, хрести, прямі, ламані, зигзагоподібні стрічки тощо. Кожна з одинадцяти постатей різниться обличчям, орнаментом одягу, німбом. У творі віртуозно поєднані стібки шовковими і металевими нитками, золоті і срібні кольори зіставлені з жовтавими, блакитними, смарагдово-зеленими, синьо-чорними. Техніка виконання: «в прикріп», ялиночка, настил та ін. Плащаниця із Жиравка вишита крученими і некрученими шовковими нитками і пряденим золотом. Дрібні шовкові стібки, розміщені щільно, образно виділяють обличчя, деталі одягу. Німби, вишиті золотом, підсилені рельєфними акцентами на сріблясто-вохристому тлі [31].
На домотканому полотні вишита плащаниця XVI ст., що зберігається в Кам’янець-Подільському історичному музеї-заповіднику. Ця пам’ятка засвідчує орнаментальне багатство геометризованих і геометризовано-рослинних мотивів у сюжетних вишивках.