Дипломная работа: Діалог з античністю в драматургії Жана Жироду
Але звернемося до Жироду: П’єсу було побудовано навколо ідеї, що усі чоловіки тщеславні і усі вони таємно впевнені у тому, що вони мають бути гарними. Чоловік з Беллака зустрічає молоду жінку, Агнес, у ”Бюро патентування великих і малих винахідників“, почувши, що вона боїться чоловіків, він каже їй про силу, яку вона отримає, якщо лише буде казати чоловікам, що вони гарні. Вона випробувала це, спочатку на метелику і люстрі, потім на судовому виконавці у ”Бюро патентування“, на Генеральному Секретареві, і на Начальнику ”Бюро патентування“, на Президентові бюро. Це діяло! Змінилося життя Агнес, Президента, а можливо і того чоловіка з Беллака, який залишається спостерігачем ситуації, яку він створив... майже. Як результат магічної сили чотирьох маленьких слів ”боже, який ти гарний“ Агнес отримує багатого і щасливого чоловіка, Президент – нову аренду у житті [73].
Отже у цій п’єсі Ж. Жироду Аполлон є впорядником долі, а також представлений в образі бога кохання...
Мета нашої роботи – виявити особливості інтерпретації давньогрецьких міфів у п’єсах Жана Жироду, пов’язаних з античною тематикою (”Амфітріон – 38“, ”Ундіна“, ”Троянської війни не буде“ і ”Електра“) на основі порівняльного аналізу з творами видатних драматургів, ораторів і істориків античності.
Для досягнення нашої мети нам потрібно виконати наступні завдання :
1. З’ясувати традиційність і новаторство на рівні сюжетних ліній;
2. Виявити і розкрити проблематику творів;
3. Проаналізувати образи протагоністів;
4. Дослідити особливості поетики античного міфу в трагедіях і комедіях Ж. Жироду (виявити міфологеми, міфомотиви, міфосимволи).
Структура роботи підпорядкована меті дослідження, її зорганізовано за хронологічним принципом. У роботі використано латинські і давньогрецькі оригінальні тексти.
РОЗДІЛ І. Інтерпретація античного міфу у п’єсах Жана Жироду ”Амфітріон – 38“ і ”Ундіна“
1.1. Романізована комедія Плавта ”Амфітріон“ і французька комедія ХХст. ”Амфітріон – 38“ Ж. Жироду. Антична і сучасна інтерпретація міфу
З усіх сюжетних ліній міфу про Амфітріона драматургія сприйняла одну: зішестя Зевса на землю у подобі Амфітріона для того, щоб домогтися взаємності Алкмени. До міфу зверталося багато грецьких авторів (Есхіл, Софокл, Єврипід та ін.), але жоден з їхніх творів не зберігся. Широку популярність отримала комедія Плавта ”Амфітріон“, створювалось багато перекладів і переробок цієї комедії (особливо у XV—XVI ст.). Найбільш значні з інтерпретацій: у XVII ст. — ”Два Созія“ (у Плавта Меркурій діє в образі Созія, слуги Амфітріона) Ж. Ротру; ”Амфітріон“ Мольєра; ”Амфітріон, або Два Созія“ Дж. Драйдена. У XVIII—XIX ст. - ”Амфітріон“ Г. Клейста. У XX ст. — ”Амфітріон – 38“ Ж. Жироду (1929); ”Двічи Амфітріон“ Г. Кайзера; ”У домі переночував бог“ Г. Фігейреду; Генрі Лайон Олді - роман ”Герой повинен бути один“ (1996) . Міф послужив сюжетом небагатьох опер у XVII—XIX ст.: ”Юпітер і Алкмена“ Н.А. Штрунгка; ”Амфітріон“ Ф. Гаспаріні; ”Амфітріон“ А. Гретрі; серед опер XX ст. найбільш значна ”Фіванська зозуля“ Е. Вольф-Феррарі [45; 73.].
Жироду назвав одну з своїх п’єс ” Амфітріон - 38 “, щоб вказати на велику кількість версій однієї й тієї ж історії, які були попередниками його власної. Він мав пристрасть до тих героїв, що жили крізь усі пори року і усі віки їх спеціального забуття, з якого лише поет має право прикликати їх [71;61].
Тож звернемося безпосередньо до міфу. За основу візьмемо міф у викладі Роберта Грейвса, а також комедію Плавта ”Амфітріон“ .
Як відомо, перш ніж побратися з Алкменою, Амфітріон мав помститися за її вбитих братів царю Птерелаю. Завдяки зраді Комето, дочки царя (вона вирвала в батька чарівний золотий волос, який робив його непереможним, сподіваючись на симпатію Амфітріона), Амфітріон переміг військо тафійців (телебоїв). У Геродота знаходимо вказівку на існування цього факту : ”И мне самому пришлось видеть в святилище Аполлона Исмения в беотийских Фивах кадмейские письмена, вырезанные на нескольких треножниках и большей частью сходные с ионийскими. Надпись на одном треножнике гласит: Амфитрион меня посвятил, одолев телебоев “ [12; V: 59].
Не знав Амфітріон, коли повертався додому, що Зевс, прийнявши його подобу, з’явився у Фівах, переконав Алкмену, що за братів її здійснено помсту, і провів з нею цілу ніч. Алкмена ж прийняла Зевса за свого законного чоловіка.
Той же мотив знаходимо у Плавта:
nam méus pater intus núnc est eccum Iuppiter;
in Amphitruonis vertit sese imaginem
omnesque eum esse censent servi qui vident:
ita versipellem se facit quando lubet.
[74, вір. 120-123].[1]
Ego sum ille Amphitruo, cui est servos Sosia,
idem Mercurius qui fit, quando commodumst,
in superiore quí habito cenaculo,
qui interdum fio Iuppiter, quando lubet;
huc autem quom extemplo adventum adporto, ilico
Amphitruo fio et vestitum immuto meum.
[74, вір. 861-866].[2]
Тут абсолютну силу має закон метаморфози: будь-яке створіння або речовина може бути перетворене велінням бога на будь-що інше.
”Quiproquo не виключення і не є казусом для комізму, хоча і може стати таким, та виступає, як правило, як часний випадок того ж закону метаморфози, що грає самим собою: це Зевс в образі Амфітріона на ліжку Алкмени, це звабливий привид Олени замість самої Олени у пристрасних обіймах Паріса“ [14; 47]. Ця метаморфоза Зевса зустрічається і у творах інших античних авторів, які торкалися теми, що розглядається:
addidit, ut satyri celatus imagine pulchram
Iuppiter inplerit gemino Nycteida fetu,
Amphitryon fuerit, cum te, Tirynthia, cepit,
aureus ut Danaen, Asopida luserit ignis,
Mnemosynen pastor, varius Deoida serpens.
[75, VI : 110-114 ].[3]
Кому неведом муж, который с Зевсом
Любовь жены делил, Амфитрион
Из Аргоса, Алкид и внук Нерсея,
Геракла знаменитого отец?
Да, родом я из Аргоса, но в Фивах
Средь поколенья горсти земнородных,
Что в битвах уцелели из посева,
Мне довелося жить
[21; 159,вір. 1-8].
К. Хюбнер розглядає подібну метаморфозу як архе (архе як послідовність подій міфічних субстанцій). Психічне архе є прообразом, найдавнішою силою, яка може оволодіти людиною, потрясти її; і вторгнення цієї сили в ”душу“ найбільш сильно відчуваться там, де відбуваються такого роду події. Той, хто проникається цим, перетворюється на theios — ”сповнений богом“. Боги можуть так сильно заволодіти людиною, що навіть виступають в її подобі: Зевс стає Амфітріоном, Афіна — Ментором, Apec — Акамасом, Гера — Стентором, Аполлон — Асієм і т. д. [62 ; 125].
Слід також зазначити, що для богів час може зупинитися у будь-який момент: самі вони існують поза часом, хоча події продовжують текти і самі дії богів та їх функції не виходять із світу часу. Таким чином, при відміні часу для бога і при тимчасовості самого світу бог у міфології діє не відсторонено від світу, не як якийсь безтілесний дух, а як тіло. Будучи безсмертним, він сполучується зі смертним створінням і породжує героїв. Сам бог довільно грає часом, порушуючи природний хід речей, закони необхідності – природи [14; 25-26]:
nec Iugulae neque Vesperugo neque Vergiliae óccidunt.
ita statim stant signa, neque nox quoquam concedit die.
Merc. Perge, Nox, ut occepisti, gere patri morem meo:
optumo optume optumam operam das, datam pulchre locas.
Sos. Neque ego hac nocte longiorem me vidisse censeo,
nisi item unam, verberatus quam pependi perpetem;
[74, вір.275-280].[4]
nunc te, nox, quae me mansisti, mitto uti cedas die,
ut mortalis inlucescat luce clara et candida.
atque quanto, nox, fuisti longior hac proxuma,
tanto brevior dies ut fiat faciam, ut aeque disparet.
[74, вір.546-550].[5]
Для чудесного світу міфу характерні ще дві риси: явність таємного і таємниця явного. Така естетична гра чудесного.
Усе, що здійснюється у міфі, визначено наперед. Тайна прийдешнього є явною. Знання думок богів відоме віщунам: Тиресію, Меламеду, Амфіараю, Фінею та іншим. Іноді боги самі розкривають тайну смертним. Така явність тайного.
У Плавта боги розкривають глядачам майбутнє Амфітріона й Алкмени [50; 10-11, 30, 57, вір.97-113, 470-495, 870-880], у міфі ж знаходимо, що не боги, а сліпий провидець Тиресій розтлумачує подружжю волю богів. Зазначимо й те, що у міфі Алкмена повинна була ховатися від гніву Амфітріона біля вівтаря Зевса, бо за законом Еллади: невірність жінки повністю віддавала її до рук чоловіка — він міг або стратити її за зраду, або пробачити. Амфітріон вирішив підпалити вівтар, тоді Алкмена мала б зійти з нього або задихнутися від диму. Але несподіваний дощ загасив вогонь, вдарив грім, ітри блискавки впали прямо до ніг Амфітріона.
Тож усим правив Зевс, і всі стихійні сили опинилися у нього в руках. Раніше він сам був і жахливим громом, і сліпучою блискавкою, не було ніякого божества, до кого можна було б звернутися по допомогу проти нього. Тепер же грім і блискавка, як і уся атмосфера, стали не більш як атрибутами Зевса.
У Плавта Амфітріона теж вражає грім, коли той вирішує вбити кожного на своєму шляху, бо усі покинули його і кожен знущається, як хоче [50; 68, вір.1047-1053]. Потім з’являється служниця і розкриває Амфітріону дійсні подіі [50; 69, 72-73, вір.1060-1070, 1100-1123], а за нею і Зевс робить те ж саме [50; 73-74, вір.1131-1143].
Вже у Плавта міфологічний сюжет переосмислено і романізовано. Тож, опираючись на роботу К. Хюбнера, можна назвати інтерпретацію міфу Плавтом частково ритуально-соціологічною, частково психологічною та символічно-романтичною [62; 41-74]. Ритуально-соціологічна інтерпретація міфу є основною.
Подана реальність і подані підстави кожен раз описуються через більш або менш систематичний зв’язок правил поведінки, які відносяться до звичаїв приватного та суспільного життя, соціального порядку, до природи, до способу життя взагалі [62; 46].
Міф повністю романізовано. Грецькі імена богів замінено на римські, у грецькій традиції батьком Алкмени є не Електр, а Електріон. Римські коміки, особливо Плавт, часто перероблювали грецькі імена. Сосію ж романізовано у найвищому ступіні, що мало комічний ефект, враховуючи грецьку обстановку дійства, грецький вигляд і костюми дійових осіб. Сосія боїться привернути до себе увагу римської нічної варти (у оригіналі триумвірів), і поводиться як типово римський раб [50; 12-13, вір.154-175]. Згадуючи ту довгу ніч, коли його повісили на хрест і до ранку били; і потім, дивуючись подібності між собою і Меркурієм, він говорить, що ця подібність була б повною, якщо у його двійника спина була б так само сильно покрита рубцями від побоїв, як у нього (в Афінах з рабами поводилися набагато м’якше) [50; 28-29, вір.440-450] . Побитий Меркурієм , Сосія як римський раб вважає, що людина, яка не соромиться його бити, має право власності на нього. Розповідь Сосії про похід і подвиги його господаря Амфітріона [50; 14-16, вір.188-247] теж має чимало римських рис. Так, Амфітріона змальовано римським головнокомандувачем, який має найвищу воєнну владу і право робити ворожіння. Те, що він вбив неприятельського царя, нагадувало глядачам про подвиг полководця Марцелла. Немало ще римських рис і звичаєв зустрічаємо ми у п’єсі: римські похорони знаті [50; 29, вір.450], звільнення рабів [50; 29, вір.462]; ворожіння або погана погода як перепона для повернення війська — особливості римського марновірства [50; 43, вір.690], римський жертовний обряд [50; 47, вір.740-741], римська молитва [50; 71, вір.1093]. ”Прощай. Бери свое, а мне мое отдай“ [50; 59, вір.928] — обурена звинуваченнями Амфітріона, Алкмена бажає розірвати шлюб і вимовляє римську шлюборозлучну формулу. Комізм ситуації полягає не тільки у перенесенні римських відносин на грецький грунт, а й у тому, що у римлян в епоху Плавта ініциатива розлучення належала виключно чоловіку.
Плавт оповідає про народження Геракла, не дуже відходячи від міфу, а також про те, як ще у колисці той задушив двох змій. [50; 72-73, вір.1100-1130] Наприкінці ж, після зустрічи з Зевсом, Амфітріон примиряється з долею і промовляє хвалу богу.
Тож, розглянувши сам міф і його інтерпретацію в античні часи, перейдемо безпосередньо до п’єси Жана Жироду ”Амфітріон 38“ (Amphitryon 38, 1929).