Дипломная работа: Дидактичне спілкування
- розробка і перевірка авторських підходів до організації активного дидактичного спілкування;
- обробка одержаних даних.
Підсумковий етап:
- узагальнення і систематизація матеріалів;
- математична обробка одержаних даних;
- остаточна перевірка ефективності авторських пропозицій.
Структура роботи.
Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.
1. Теоретичні основи проблеми організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень»
1.1 Історіографія проблеми організації активного дидактичного спілкування на уроках
Перші педагогічні теорії з’явилися в стародавніх Китаї, Індії, пізніше у Греції і Римі, проте вони ще не виділилися з філософії в окрему науку. Вже в цей час почалися пошуки і обґрунтування методів, які б сприяли розумовому розвитку дітей. Серед них важливе місце займали бесіди. Відомий філософ-ідеаліст Сократ розробив евристичний метод навчання, суть якого полягає в тому, що дитина, даючи відповідь на запитання вчителя, одержує нове запитання, що логічно випливає з попередньої відповіді. Таким чином, у результаті певного ряду «запитань-відповідей» народжується істина. Цей метод активно використовується і в сучасній школі. Послідовники Сократа Платон та Аристотель, спираючись на гуманістичні принципи, виступили за активне введення бесід у навчальний процес, за ігрові форми навчання.
Перші школи на території Київської Русі з’явилися у X–XI століттях. Тут вчитель працював з одним учнем або невеликою групою дітей. Уся методика навчання полягала у зазубрюванні текстів із книг. Важливе значення відводилося катехізичній бесіді. «Катехізис» з грецької означає усне повчання, настанова. Катехізисом називається підручник з релігії, в якому подається виклад основ християнського віровчення у формі запитань і відповідей. Проте, як правило, активного дидактичного спілкування не відбувалося, оскільки тексти відповідей заучувалися напам’ять і не вимагали активності думки.
У період феодальної роздробленості з’явилися школи вищого типу. Тут новий навчальний матеріал вивчався через читання книг з одночасним коментуванням окремих їх речень, а то й цілих розділів. Значне місце займав усний виклад у формі «слів», «повчань», притч, а також діалоги і словесні змагання між студентами, диспути. Ці методи використовувалися лише у школах вищого типу. Що ж стосується початкової школи, то тут репродуктивні методи навчання займали провідну роль ще не одне століття.
В епоху Відродження розвивається ідея гуманізму. Гуманістична педагогіка характеризувалася повагою до дітей, взаєморозумінням між вчителем і учнем, виступала проти фізичних покарань, за індивідуальний розвиток кожної дитини. Основними представниками цієї епохи стали Еразм Роттердамський, Томас Мор, Франсуа Рабле, Томазо Кампанелла, які виступили проти середньовічної системи навчання, побудованої на зазубрюванні, висунули ідею про те, що в основу навчання має бути покладена зацікавленість дитини навколишнім середовищем. Завдання вчителя – стимулювати дітей до активної пізнавальної діяльності, організовуючи навчання як спільну роботу його з учнями.
Гуманістичну традицію – прагнення до возвеличення людини, найбільш повного втілення в ній людської суті – було б несправедливо вважати явищем педагогічної думки лише нашого часу. Своїм корінням вона сягає глибинних витоків людської культури. Звичайно, посилаються на роботи Протагора («Міра всіх речей – людина»), Сократа, Платона, Арістотеля і пізніших римських мислителів: Плутарха, Сенеку та інших. Розквіт гуманізму пов’язують з подоланням релігійно-канонічних та тоталітарних систем середньовіччя, коли відбувався надзвичайний злет людського духу, чим ознаменувалася епоха Відродження. Цю епоху пов’язують з іменами Томаса Мора, Томмазо Кампанелли, Сірано де Бержерака, Франсуа Рабле, Яна Коменського та інших. Вони вважали людину найвищою цінністю. Пізніше до цієї плеяди почали долучатися представники нового часу: Мішель Монтень, Жан-Жак Руссо, Лев Толстой. Вони висунули ідею вільного виховання, яке дає змогу кожній людині розвивати свої природні здібності [44, с. 28].
В період буржуазних революцій 17 – 18 століть виступили видатні представники педагогічної думки Я.А. Коменський, Й.Г. Песталоцці, Ж.Ж. Руссо, які зробили значний внесок у розвиток освіти, школи і педагогічної думки. Деякі їхні ідеї стосувалися і організації дидактичного спілкування на рівні «вчитель – учень».
Ян Амос Коменський справедливо вважається великим реформатором школи. Все його вчення й практична діяльність були спрямовані на докорінні зміни існуючої шкільної системи в дусі її демократизації. Він піддав глибокій критиці догматично-схоластичну середньовічну школу.
Коменський справедливо відмітив, що багато предметів, які вивчаються в школі, не відповідають можливостям учнів і перетворюють школу в «лабіринт». Навчання стає ще важчим для учнів через методи зубріння, які роблять неможливим розуміння і засвоєння навчального матеріалу. Виступив проти фізичних покарань. «Навчання, – вважав Коменський, – не повинно вимагати великих зусиль, а повинно бути надзвичайно легким». Він підкреслює, що навчання включає спільну діяльність вчителя і учня: « Вчити – це означає вводити в науку незнаючих науки, вчитися – це означає бути керованим. Але хто веде, той передує; кого ведуть, той за ним слідує. Іти попереду і слідувати означає в будь-якому випадку йти, а хто йде, той не стоїть, не лежить, не спить, не зіває, але діє, напружує свої нерви, знаходиться в русі всім своїм єством і досягає своєї мети лише завдяки безперервному рухові» [33, с. 218].
Коменський ставить перед вчителем ряд вимог, дотримуючись яких він зможе заволодіти увагою дітей, викликати інтерес до виучуваного матеріалу і бажання бути активним учасником навчального процесу. Наведемо їх з деякими скороченнями.
1. Завжди намагатися повідомити що-небудь, що приносило б задоволення і користь; таким чином, діти будуть розпочинати справу з інтересом і увагою.
2. Вчитель перед початком кожної роботи або зацікавлює учнів, рекомендуючи їм певну літературу, або заохочує їх рядом питань про те, що вже вивчено, щоби через уже відоме перейти до нового матеріалу.
3. Стоячи на більш високому місці, він повинен оглянути всіх і не допускати, щоб хто-небудь займався чимось іншим.
4. Він підтримує увагу тим, щоб всюди, наскільки це можливо, звертатися до зовнішніх почуттів.
5. Може бути так, що, якщо чогось не знають один і другий учень, потрібно звернутися із запитанням до всіх, і тоді того, хто відповів першим чи краще за всіх, потрібно похвалити перед всіма.
6. Нарешті, коли урок закінчений, потрібно дати можливість самим дітям запитувати вчителя, про що вони хочуть [33, с. 237 – 241].
Ці умови є цінними вказівками не лише про те, як підтримати увагу, але й про те, як побудувати процес навчання на уроці в цілому.
«Вчитель повинен займати найменше місце, звідки він міг би всіх бачити і де сам би був у всіх на виду. Я не можу допустити, щоб вчитель стояв де-небудь в кутку, чи збоку, в натовпі, чи щоб він підходив то до одного, то до другого, диктував чи пояснював що-небудь окремо кому-небудь з учнів», – писав Ян Амос Коменський у книзі «Пансофическая школа» [33, с. 225].
Одним із способів забезпечення основ знань Коменський вважав практику запитань з боку учнів: «Якомога більше запитувати, запитане засвоювати, тому, що засвоїв, навчати – ці три правила дають можливість учню перемогти вчителя» [33, с. 277].
Тобто, він закликає до організації активного дидактичного спілкування, під час якого усі учні стали б суб’єктами навчання. Крім того, Коменський довів, що у розумовому вихованні дитини слід дотримуватися поступовості, послідовності і систематичності відповідно до її розвитку і можливостей. «Наставляти дитину на мудрість – поступово, за допомогою дитячих забав приводити до розуміння справжніх речей». Водночас він наголошував на необхідності індивідуалізувати прийоми і методи розумового виховання, бо «у дітей вельми різні розумові здібності» [44, с. 92].