Дипломная работа: Етико-правове виховання молодших школярів
По-четверте, правове виховання не можна зводити лише до формування правової свідомості особистості. Правосвідомість, як частина світогляду людини, відображає тільки ті явища, які регулюються нормами права, включаючи почуття громадянськості і високої відповідальності особистості за свої вчинки і поведінку [19, 23–24].
Правове виховання школяра має два тісно пов’язаних між собою аспекти [33, 108]. З одного боку, воно орієнтує на вирішення конкретних завдань, що стоять перед учнями сьогодні, а з другого, – повинно дати школяреві перспективу на майбутнє. Суть правового виховання школяра саме у перспективності: необхідно навчити кожну молоду людину не тільки виконувати вимоги закону, а проявляти активність у здійсненні законності і встановленого правопорядку.
Принциповим у правовому вихованні неповнолітніх є питання, з якого віку можна доводити до свідомості дітей суть основних правових норм. Важливим аргументом на користь введення правового виховання у школі, починаючи з молодших класів, є ставлення до цього питання А. Макаренка. Він підкреслював, що саме школа повинна з першого же дня ставити до учня тверді, незаперечні вимоги суспільства, озброювати дитину нормами поведінки, щоб вона знала, що можна і чого не можна, що похвально і що не схвалюється.
«Добре відомо, – пише з цього приводу М. Фіцула, – що молодші школярі суворіше, ніж дорослі, дотримуються правил гри і дитячого кодексу поведінки (не бреши, не доноси, не будь жадібним, не будь боягузом). На ці риси почуття справедливості у дітей і слід спиратися у правовому вихованні молодших школярів. Принципи правосуддя цілком доступні дітям 8–10 років, треба тільки використовувати відповідні сюжетні приклади» [81, 28].
Правова культура особистості, як і культура взагалі, формується в дитинстві. Головне у правовому вихованні – це «виховання поваги до права і закону як стрижня демократії» [12, 3].
Соціально-правову активність особистості слід відрізняти від правомірної поведінки. Не всяку правомірну поведінку можна вважати виявом такої активності. До неї не відноситься ініціативне виконання особою своїх обов’язків. Така ініціатива є прямим службовим обов’язком, зокрема професійного юриста, і полягає в бездоганному служінні закону.
Найважливішим показником правової активності є «особиста повсякденна участь людини в підтримці і збереженні правопорядку в країні» [33, 109]. Важливо по-справжньому реагувати на будь-які відхилення від загальноприйнятих норм. Можна знати, що всі порушення – це суспільне зло, можна бути переконаним у необхідності викорінювання цього зла. Але водночас практично залишатися пасивним у цій боротьбі Отже, реальність правових знань і переконань закріплюється тільки в діях людини.
Таким чином, «правова культура відбиває рівень духовності особистості, її загальної культури, ціннісних орієнтацій і соціальної зрілості» [1, 49]. Правова культура особистості в культурологічному контексті є інтегрованою якістю, в якій сфокусована гармонія правосвідомості, морально-естетичних переживань, правових знань і морально-правової поведінки, та результатом складного цілеспрямованого багатоаспектного виховного процесу.
Правова вихованість особистості виявляється в стилі правомірної поведінки, що зумовлює сукупність його характерних особливостей та ознак. Стиль такої поведінки «характеризується сталою специфічністю у вирішенні життєвих проблем та завдань і в цьому аспекті є важливим показником правової підготовки, досвіду особистості, виявляє особливості вибору варіанту правомірної поведінки в межах, визначених правовими нормами» [34, 32]. Науковий підхід до правового виховання, інтегруючи в собі психологічний і педагогічний аспекти, забезпечує відповідність віковим та індивідуальним особливостям учня, теоретичну обґрунтованість методики виховання, виявлення та результативності коригування виховних впливів.
Формування особистості має здійснюватися як цілеспрямований, поетапний процес, що становить цілісну систему, тобто сукупність закономірно побудованих, динамічно пов’язаних компонентів (явищ, процесів, впливів), взаємодія яких породжує нову системну якість. Системний підхід у правовому вихованні охоплює всі головні сторони навчання і виховання – від постановки цілей і конструювання, навчально-виховного процесу до перевірки його ефективності та результативності.
Правове виховання забезпечує «логічне поєднання і діалектичний зв’язок головних компонентів – мети, яка є основою виховання, має суспільний характер, тобто соціальне замовлення і відзначається універсальністю та чіткою конкретизованістю; об’єкта і суб’єкта виховного процесу; умов, які забезпечують ефективність реалізації процесу виховання; змісту – комплексу ідей, думок, факторів, напрямів виховного впливу; форм і методів виховання тобто способів досягнення прогнозованих цілей і завдань; результативності виховного процесу» [54, 41].
Із системності правового виховання логічно випливає «суб’єктно-об’єктний підхід, який забезпечує взаємозв’язок вихователя і вихованців як в індивідуальній, так і груповій та колективній формах діяльності» [55, 59]. Слід зазначити, що «в реалізації правового виховання ефективною є заміна суб’єктно-об’єктного підходу суб’єктно-суб’єктним, тобто спілкування педагогів і учнів відбувається на рівноправних засадах» [65, 9].
Велике значення в організації правового виховання підростаючого покоління має поєднання загальнолюдських та національних цінностей. Правове виховання є «частиною національного, тобто виховання молоді на культурно-історичному досвіді рідного краю, його традиціях звичаях, моральній, багатовіковій народні мудрості» [33, 108]. Водночас воно спирається на спільні для всіх народів правові засади, однакові в законодавстві різних країн (зокрема європейських), що єднає Україну з демократичними націями світу. В цьому й полягає поєднання загальнолюдського та національного.
Людинознавчий підхід забезпечує демократизацію і гуманізацію шкільного життя, появу нового типу відносин між педагогом і школярем, що ґрунтуються на взаємній повазі, довірі, співпраці любові. «Учительська професія – це людинознавство, постійне проникнення в складний духовний світ людини, яке ніколи не припиняється…», – писав В.О. Сухомлинський [72, 56]. Завдяки реалізації людинознавчого підходу в правовому вихованні учні глибше осмислюють свої права, дані їм від народження, усвідомлюють себе як вільну особистість, пізнають самоцінність людини та її права.
В основі особистісного підходу до правового виховання лежить «повага до дитини, необхідність врахування індивідуальних особливостей кожного учня, його правосвідомості, ставлення до інших людей, глибоке знання душі, рівень особистісної сформованості, передбачуваність її вчинків» [28, 66].
Ефективність реалізації будь-якої системи, в тому числі й правового виховання, забезпечує технологічний підхід, що досить популярний в зарубіжній педагогіці, і передбачає організацію виховного процесу з орієнтацією на чіткі виховні цілі, моделювання правового виховання, способів досягнення його кінцевого результату.
У правовому вихованні формується й виявляється сприйняття, яке поєднується з логікою, пізнання – з потребами, потреби – з емоціями, емоції – з цінностями, ціннісні орієнтації – з діяльністю. Тому концепція правового виховання ґрунтується на ідеї інтеграції рівня розвитку правової діяльності з розвитком інтелектуального, морального, естетичного й емоційного потенціалу особистості
Наприклад, Г.П. Давидов виділяє а системі правового виховання три головні аспекти: інтелектуально-інформаційній, морально-вольовий та особистісно-діяльнісний [21, 9–11]. На думку автора, правове виховання повинно включати такі компоненти, як формування правосвідомості учнів, оперування правовими знаннями, засвоєння позитивного ставлення до права, правові переконання як основи соціальної справедливості й захищеності кожної особи, самооцінка поведінки; правова поведінка; правові дії; правова вихованість як моральна норма поведінки, в нові якої лежить єдність свідомості (усвідомлення справедливості закону, сприйняття правової поведінки) і правової узгодженої діяльно-природної основи життя та професійної діяльності.
Отже, правове виховання особистості аж ніяк не одномірне поняття. Ми погоджуємося з твердженням, що «основним виміром ефективності правового виховання є рівень засвоєння членами суспільства правових цінностей (правових норм і принципів, навичок правомірної поведінки, поваги до права і т.д.), ступінь або рівень володіння ними й практичного впровадження в правову систему відповідної діяльності» [47, 53].
З іншого боку, правове виховання виступає засобом суспільно-правової діяльності. Таким чином, для того, виокремити компоненти правового виховання особистості, необхідно відповідно з психологічною теорією діяльності визначити окремі елементи структури самої правової діяльності, а саме мотиви; планування, включаючи вибір мети й прийняття рішення; впровадження, реалізація плану; зворотний зв’язок і контроль результатів.
1.2 Правове виховання: зміст, завдання, принципи
У системі національного виховання важливе місце займає правове виховання школярів. Ця проблема перебувала у полі зору багатьох науковців (М.М.Фіцули, І.Д. Беха, І.Г. Запорожана, Н. Кусайкіної, І.Іванюка, А.М. Токаревої, Л. Веремій, В. Загреви, Є.А. Певцової, О. Шешені, Л. Дацюка, С. Ратушняка та інших).
У педагогічній науці під поняттям «правове виховання» розуміють цілеспрямований постійний вплив на людину з метою формування у неї правової культури і активної правомірної поведінки. Основна мета правової о виховання – дати людині необхідні в житті юридичні знання і навчити її поважати закони і підзаконні акти та додержуватися їх, тобто сформувати достатньо високий рівень правової культури, здатний значно зменшити кількість правопорушень. Кожна людина, знаючи свої права і обов’язки, може грамотно захищати себе від незаконних дій з боку юридичних органів, що застосовують право.
Правове виховання тісно пов’язане з усіма видами соціального виховання – моральним, політичним, естетичним та іншими. їх можна назвати «субправовими», тобто такими, що «прилягають до правового», «пов’язані з правовим», оскільки всі вони втягуються в орбіту правового виховання.
Визначені основні ознаки правового виховання:
1) будується на засадах системи норм права;
2) передбачає певні складові елементи упорядкованих суспільних відносин (права, обов’язки, заборони) у правовій свідомості учнів. Поєднуючись у процесі функціонування права із заходами державного забезпечення, правами, обов’язками, заборони перетворюються на первинні засоби правового регулювання, які створюють умови для здійснення правомірної поведінки;
3) спирається на можливість застосування примусової сили держави через покладання юридичної відповідальності на правопорушників;
4) охоплює суб’єкти права, які не тільки додержуються правових норм, а й є схильними до правопорушень та порушили ці норми;