Дипломная работа: Еволюція судової системи і судочинства на українських землях Великого князівства Литовського
Хоча перші розвідки з історії судоустрою і судової системи українських земель Великого князівства Литовського з’явилися понад півтораста років тому, повної об’єктивної картини судової системи і судового процесу не було створено. Донедавна не було спеціальних монографічних досліджень із вказаних проблем; окремі елементи судоустрою і судочинства висвітлювалися дослідниками в основному в контексті аналізу інших сторін суспільно-політичного і державного життя князівства. Вивчення питання не було безперервним, цілісним, автори не завжди були вільними від ідеологічних впливів тієї чи іншої доби.
Одними з перших почали вивчати право Великого князівства Литовського польські дослідники; вони підкреслювали його зв’язок із польським правом, вбачали у польському праві витоки більшості правових інститутів Великого князівства, залишаючи поза увагою будь-який їхній зв’язок із правом руським (зауважимо, що такої ж думки дослідники дотримувалися щодо суспільного і державного життя князівства). Так, Я.-В. Бандтке-Стенжинський розглядав право Великого князівства Литовського як провінційне польське право і виводив походження земських і гродських судів, які діяли на території князівства, від польських судів [211].
Першим звернув увагу на такий зв’язок І. Данилович, який вказав і довів, що, по суті, право Великого князівства Литовського було руським правом [220; 221]. Дослідник ввів до наукового обігу значну кількість фактичних документів і матеріалів, досліджував литовські літописи, списки Статутів Великого князівства Литовського. Ним був знайдений і вперше виданий Судебник Казимира IV (І. Данилович помилково датував його 1492 роком). Вчений започаткував погляд на право Великого князівства Литовського як на литовсько-руське право, що в 50-і –60-і рр. ХІХ ст. певною мірою сприяло появі і вкоріненню концепції Литовсько-Руської держави. Але безпосередньо судової системи і судочинства І. Данилович не розглядав.
Дослідження державно-правового життя Великого князівства Литовського набули інтенсивності і систематичності з 60-х рр. ХІХ ст. Насамперед вони були пов’язані з Київським університетом, де в другій пол. ХІХ – на початку ХХ ст. працювали вчені – історики і правознавці – представники школи західноруського права [22]. Протягом вказаного періоду з’явилися праці М. Владимирського-Буданова [26 – 34], М. Ясинського [204; 205; 206], О. Малиновського [127; 128; 129], М. Максимейка [123 – 126], Г. Демченка [49; 50], Ф. Леонтовича [102 – 113], В. Антоновича [8 – 11], М. Довнара-Запольського [51 – 57], М. Любавського [118 – 122] та ін. В їхніх дослідженнях вивчалося і аналізувалося суспільне і державне життя Великого князівства Литовського, його економіка, литовсько-руське право взагалі, але питання судоустрою і судового процесу українських земель литовського періоду розглядалися фрагментарно. Лише окремим видам судів присвячені монографічні дослідження. Так, у праці М. Ясинського “Очерки по истории судоустройства в Литовско-Русском государстве. Главный Литовский Трибунал. Его происхождение, организация и компетенция” був відтворений і докладно проаналізований матеріал стосовно складу, компетенції, устрою, функціонування, різновидів великокнязівського суду. М. Ясинський визначив коло осіб і коло справ, підсудних виключно великокнязівському суду, вказав на причини перевантаження вказаного виду суду. Автор першим спробував на основі аналізу відомих йому судових актів, вміщених у Литовській Метриці, виділити асесорські, маршалківські, комісарські суди як різновиди великокнязівського, вказати на судову роль Пани-Ради. Вказана праця залишається найбільш вагомим дослідженням діяльності великокнязівського суду. М. Владимирський-Буданов в основному погодився з висновками М. Ясинського, але наполягав на визнанні самостійності судової ролі Пани-Ради [33]. М. Максимейко зауважив, що присутність Панів-Ради була обов’язковою під час розгляду судових справ на сеймах [126].
М. Максимейком були зібрані і видані матеріали сеймів Великого князівства Литовського, в тому числі матеріали, які стосуються судової діяльності сеймів, а також змагань шляхти за досягнення рівності з магнатами в галузі судочинства, які передували впровадженню судової реформи 60-х рр. XVI ст. [124; 126]. Вчений зробив загальний огляд матеріалів і прокоментував їх, не зупиняючись спеціально на аналізові історії судоустрою.
Спеціальних досліджень судів воєвод і старост немає. Відносно докладну картину їхнього устрою і функціонування навів О. Грушевський в монографічному дослідженні, присвяченому містам Великого князівства Литовського [42]. Дослідник визначив склад, устрій, компетенцію регіональних судів (в монографії вони названі судами намісників-державців), розглянув випадки, в яких судова влада передавалася воєводами та старостами своїм намісникам. Загальна картина складу, устрою, компетенції суду воєвод і старост з більшою чи меншою мірою повноти відтворюється також у монографіях М. Любавського, Ф. Леонтовича, М. Довнара-Запольського, М. Максимейка, присвячених іншим питанням державно-правового життя Великого князівства Литовського [120; 121; 102; 53; 126]. Істотних відмінностей у поглядах на устрій і функціонування судів воєвод і старост у дослідників не виникало, оскільки спеціального детального аналізу вказаних судів не було зроблено. Автори обмежились визначенням у загальних рисах кола справ і кола осіб, підсудних суду воєвод і старост, вказали на обов’язкову присутність свідків на суді, на існування практики передачі воєводами і старостами права суду своїм намісникам. Однак дослідники не приділили достатньої уваги аналізові відмінностей, які існували в суді воєвод і старост у різних регіонах Литовсько-Руської держави.
Цю прогалину значною мірою заповнив М. Ясинський у монографічному дослідженні “Уставні земські грамоти” [206], в якому детально проаналізував історію та зміст обласних привілеїв, зокрема, Волинського та Київського. Вчений виділив і прокоментував ті їхні положення, які стосуються судового процесу, таким чином наочно показавши відмінності, які існували в судах Київського воєводи та Волинського старости. М. Ясинським також наведені витяги з судових актів, які ілюструють застосування положень привілеїв на практиці.
На основі аналізу відповідних статей Статуту 1566 року базується дослідження устрою і компетенції пореформених судів – земського, гродського та підкоморського, – проведене І. Лаппо [95; 96; 97]. Однак роботи мають в основному описовий характер; автор не врахував істотних відмінностей, які існували між писаним правом і фактами реального життя. Крім того, у відтвореній картині діяльності судів є деякі неточності, пов’язані з тим, що автор недостатньо чітко визначив різницю між судами за ІІ і за ІІІ Статутами Великого князівства Литовського. І. Спрогіс у передмові до тому XVII Актів Віленської комісії спробував на підставі не тільки Статутів, а й судових актів, вміщених у томі, уточнити компетенцію і функціонування земських судів [159]. В працях інших істориків права – М. Любавського, Ф. Леонтовича, М. Довнара-Запольського – дається лише загальна стисла характеристика вказаних видів судів, здебільшого автори обмежувались лише вказівками на коло справ, підсудних кожному з видів суду за Статутом 1566 року. Поза увагою дослідників лишилося визначення ролі судової реформи в генезі судоустрою Великого князівства Литовського [121; 108; 53].
Слід зазначити, що, хоча визначення Великого князівства Литовського як Литовсько-Руської держави затвердилося в російській історіографії, подальший його розвиток розглядався як послідовне спольщення в усіх царинах суспільного, державного і правового життя, отже, основним чинником, що зумовив еволюцію суду великокнязівського і судів намісників, старост і воєвод, а також проведення судової реформи 60-х рр. XVI ст., дослідники ХІХ – початку ХХ ст. вважали польські впливи, майже цілком ігноруючи природні закономірності розвитку судової системи Литовсько-Руської держави. Вони також недостатньо чітко прослідкували зв’язок судоустрою Великого князівства Литовського із судоустроєм Київської Русі. Як виняток можна назвати фундаментальну монографію О. Малиновського “Рада великих князей литовских в связи с Боярской Думой Древней Руси”, в якій дослідник чітко продемонстрував тісний зв’язок вказаних органів, але саме судова функція Панів-Ради ним характеризується поверхово [127; 128].
Магдебурзьке право в містах Великого князівства Литовського, в тому числі розташованих на українських землях, досліджувалося М. Владимирським-Будановим, М. Довнар-Запольським, Ф. Тарановським, В. Антоновичем, О. Кістяківським. Серед дослідників не було одностайності стосовно трактування ступеня впливу, характеру, особливостей прояву, функціонування магдебурзького права. В. Антонович, М. Владимирський-Буданов вважали, що магдебурзьке право негативно вплинуло на розвиток українських земель, штучно накинувши їм чуже за духом право, а М. Довнар-Запольський вважав цей вплив позитивним. (Цікаво, що С. Соловйов, не аналізуючи функціонування магдебурзького права на українських землях, відзначив його роль як позитивну у формуванні правосвідомості литовсько-руського суспільства, хоча в цілому порівняння суспільного і правового життя Московської Русі й Литовської, на його погляд, було не на користь останньої [157].)
В. Антонович стверджував, що з магдебурзького права на українських землях було взято лише форму, провідною ж юридичною нормою залишався місцевий звичай [11]. М. Владимирський-Буданов не погоджувався з В. Антоновичем і вважав, що в українських магдебургіях засадами права були саме іноземні джерела, тобто німецьке право цілком витіснило місцеве [28]. О. Кістяківський, намагаючись примирити ці діаметральні погляди, зазначав, що магдебурзьке право в українських містах було не номінальним, а діючим, тобто воно діяло шляхом застосування судами ручних книг польських юристів, однак воно могло змінюватись від місцевих звичаїв, які часто діяли поруч із ним і його замінювали [75]. Його твердження підтримав Ф. Тарановський [167].
Суди магдебургій розглядалися вказаними дослідниками у контексті загального огляду дії магдебурзького права у Великому князівстві Литовському в XIV – XVІ ст.ст.
Проаналізувавши привілеї, видані великими князями литовськими євреям, С. Бершадський зробив висновок (на наш погляд, хибний, якщо брати до уваги факти реального життя, зафіксовані в документах) щодо їхньої абсолютної відокремленості від загальнодержавної юрисдикції як національної меншини [19; 20]. Ф. Леонтович визначив порядок розгляду справ у спеціальних єврейських судах [103].
В другій пол. ХІХ ст. почалося вивчення копних судів. Саме поняття про вказаний вид судів введено до наукового обігу М. Іванишевим [67]; дослідник вказав на ареал поширення копних судів (на основі доступних йому судових актів копних судів вінзробив висновок про існування вказаних судів лише на білоруських землях), розкрив загальні принципи їхньї діяльності. У розвідці І. Спрогіса вказано, що копні суди діяли і на литовських і польських землях [158]. Пізніше географію копних судів було уточнено і розширено, документально доведено, що вони діяли не тільки на білоруських, а й на українських землях. М. Ясинським був зібраний значний за обсягом фактичний матеріал щодо функціонування копних судів [204], що дозволило пізнішим дослідникам реконструювати основні етапи копного судочинства. На основі Статутів Г. Демченком було визначено ставлення державної влади до копних судів, ступінь її участі у копному судочинстві [50]. Хоча і схематично, але було простежено еволюцію копних судів протягом їх існування. У невеликій за обсягом праці О. Єфименко відтворила загальну картину генези копних судів, докладно проаналізувала зв’язок копного судочинства із звичаєвим правом [55]. Названі дослідники вважали копні суди впливовим інститутом литовсько-руського права і підкреслювали гармонійний зв’язок копного права із правом писаним. Ф. Леонтович стверджував, що копний суд у XVI ст. вже не відігравав ролі як судовий орган. На думку дослідника, Статут 1588 року, згадучи про копи по земельних справах, мав на увазі суто шляхетські з’їзди, які вирішували земельні суперечки шляхти. Копи як такі перетворилися на збори сільських громад і вирішували переважно організаційні і господарські питання [106].
Практично не дослідженою в цей період залишалась діяльність церковних, доменіальних і третейських судів на українських землях Великого князівства Литовського.
Дослідження судового процесу також не вийшло за межі лапідарного вивчення. Ф. Леонтович, проаналізувавши Руську Правду і Статути Великого князівства Литовського, першим звернув увагу на зв’язок процесуального права Київської Русі і Великого князівства Литовського і дійшов висновку, що литовське судочинство XVI ст. було продовженням давньоруського судочинства [108]. У працях М. Ясинського, І. Лаппо, І. Спрогіса є деякі вказівки на окремі деталі процесуального права в судах Великого князівства Литовського [206; 98; 158]. Процесуальна роль свідків досить докладно розглядається в працях Г. Демченка “Притомные люди и копная сторона” та В. Демченка “Историческое исследование о показаниях свидетелей как доказательстве по делам судебным, по русскому праву до Петра Великого” [48; 50]. Деякі елементи судового процесу, які походять зі звичаєвого права (ставлення шапки, присяга), проаналізовані у працях М. Владимирського-Буданова, О. Єфименко, М. Бакая, Ф. Леонтовича [27; 65; 18; 106].
Слід відмітити, що загальна характеристика правового життя українських земель у складі Великого князівства Литовського дається у працях провідних українських істориків кінця ХІХ – початку ХХ ст. – М. Грушевського, О. Єфименко [44; 63]. М. Грушевський був першим з дослідників, який, докладно проаналізувавши причини виникнення суду пана над селянами в українських землях Великого князівства Литовського, порівняв їх з такими на польських землях і зробив висновок про відмінність шляхів формування вказаного виду суду в землях Польщі і Великого князівства Литовського. Судоустрій і судочинство М. Грушевський і О. Єфименко спеціально не досліджували (деякі види суду навіть не називаються авторами), крім того, їхні розвідки мають історичний, а не юридичний характер. Вагомим внеском у розвиток історичної та історико-правової науки стала концепція України-Русі М. Грушевського. Вчений довів наступництво України із Київською Руссю, а XIV – XVI ст.ст. вважав литовським періодом розвитку українських земель [44].
Серед польських дослідників другої половини ХІХ – поч. ХХ ст., які вивчали проблеми права Польщі, Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, відзначимо А. Яблоновського [223], П. Дубковського [217; 218], В. Мацейовського [233], В. Камінєцького [227], О. Бальцера [208; 209; 210], C. Kyтшебу [222]. Ними були розглянуті окремі риси судового процесу, проаналізовані документи, які регламентували становище іноземців у Речі Посполитій, проведений порівняльний аналіз окремих інститутів права слов’янських народів.
Отже, протягом ХІХ – початку ХХ ст. на основі безпосереднього аналізу значної за обсягом кількості зібраних документів і матеріалів почалось досить інтенсивне вивчення державного, суспільного, економічного життя Литовсько-Руської держави, але судова система і судовий процес досліджувались лише у контексті загального аналізу епохи. Систематичних і системних досліджень судоустрою і судочинства не було. Дослідження державності і права в основному носили описовий характер. Робились деякі спроби узагальнити зібрані факти, але тодішній рівень розвитку теоретичної бази правознавчих і суспільствознавчих наук не дав змоги зробити висновки про характер та загальні тенденції розвитку української правової системи XIV – першої пол. XVI ст.
Наступний етап вивчення питання пов’язаний з 20-ми рр. ХХ ст. – періодом бурхливого розвитку українських науки і культури. Одним із найцінніших, на нашу думку, надбань цієї доби є те, що визнана була концепція України-Русі, висунута М. Грушевським; до наукового обігу був офіційно введений термін „українське право”, а друга пол. XIV – перша пол. XVI ст. стали розглядатися як литовський період розвитку української державності і права.
У ці роки в Радянській Україні помітно зростає інтерес до українського звичаєвого права; в цьому контексті в працях окремих вчених досліджуються деякі елементи судоустрою і процесуального права українських земель Великого князівства Литовського. З-поміж таких праць слід відмітити як найбільш фундаментальні монографію І. Черкаського “Копні суди на Україні-Русі” [191] і його ж дослідження “Поволання над трупом забитого” [192]. У монографії на основі систематизації всіх відомих актів про копні суди зроблений ретельний аналіз всіх етапів копного судочинства. Однак вчений обмежився лише докладним аналізом практичного функціонування копних судів і не осмислив їхнього місця і ролі у тодішній судовій системі. На основі детального аналізу процесуального права українських магдебурій реконструйовано і досліджено такі елементи судового процесу, як поволання, передбачене магдебурзьким правом, і виволання, відображене в Статутах.
До цього періоду відноситься праця С. Борисенка “Адвокатура в Україні”, в якій на основі аналізу Статутів розглядається діяльність адвокатів у земських судах, а на основі аналізу пам’яток магдебурзького права – функціонування адвокатури в судах магдебургій. Дослідник вказав на відмінність природи адвокатури в земських судах і судах магдебургій: якщо в першому випадку адвокат виступав як судовий представник, то в другому – як правозахисник [23].
Г. Попов на основі аналізу судових актів, які надходили до Луцького Трибуналу, відтворив порядок апеляційного розгляду справ указаним органом. Автор вказав на причини створення і ліквідації Луцького трибуналу, визначив його роль у становленні апеляційних інстанцій в українській судовій системі [147]. П. Клименко в аналізі міської цехової організації магдебургій XVI-XVIII ст. визначив коло справ, підсудних цеховому суду [76].
Із посиленням адміністративно-командної системи в СРСР в 30-і рр. ХХ ст. центр досліджень українського права переміщується за кордон, де у вільному Мюнхенському Українському університеті і в Празі викладають А. Яковлів, Р. Лащенко, М. Чубатий та інші. В монографічному дослідженні А. Яковліва “Впливи Старочеського права на право українське Литовської доби XV–XVI століття” [203] у розділі, присвяченому литовському періоду розвитку українського права, аналізуються деякі елементи судового процесу, однак, на наш погляд, значення чеських впливів на українське процесуальне право явно перебільшене. Суттєвим внеском у розробку проблеми діяльності на українських землях XV–XVI ст.ст. копних судів стали праці А. Яковліва і Р. Лащенка [204; 99]. А. Яковлів підтвердив існування копних судів не тільки на білоруських, але й на українських землях. Ним був уточнений склад судів, принципи його діяльності. Р. Лащенко підкреслив генетичний зв’язок копних судів із вічовими судами і судами верви Київської Русі, а копного судочинства – із судочинством за Руською Правдою.
Р. Лащенко в праці “Лекції по історії українського права” [100] спробував дати цілісний огляд історії національної правової системи, виявив загальні тенденції розвитку українського права литовської доби, показав його наступництво з правом Київської Русі. Однак система судоустрою не була проаналізована дослідником.
М. Чубатий відтворив загальну картину розвитку українського права литовської доби і довів, що правова система українських земель XIV – першої пол. XVI ст. розвивалася в напрямку, накресленому правовими традиціями Киівської Русі [193].
У Нью-Йорку було видано працю Я. Падоха “Суд і процес в Старій Україні”, де поданий стислий аналіз історії українського судоустрою і судочинства з давньоруських часів [139]. Дослідник виділив чотири етапи розвитку судової системи у Великому князівстві Литовському. Перший він визначив як період існування тих видів судів, які були створені в добу Київської Русі. Хронологічні межі цього періоду – з другої пол. XIV ст. до Кревської унії 1385 р. Другий етап визначений як період до середини XV ст., тобто до ліквідації удільної системи в державі. Третій період, на його думку, тривав до судової реформи 1564 – 1566 рр. З другим і третім періодами дослідник пов’язав виникнення на українських землях Великого князівства Литовського судів третейських, вотчинних, судів у магдебургіях, судів над національними меншинами. Четвертий період характеризується появою земських, гродських і підкоморських судів. Отже, автор першим спробував простежити еволюцію судоустрою на українських землях XIV–XVІ ст.ст., хоча і поверхово, без аналізу кожного етапу розвитку судової системи.
Теоретичні і фактологічні надбання, одержані у вивченні історії українського права в указаний період, знайшли відображення у працях істориків, насамперед, в “Історії України” Н. Полонської-Василенко [145]. Хоча зроблений нею огляд судів українських земель Великого князівства Литовського дуже стислий і здебільшого обмежується лише констатацією факту існування того чи іншого виду суду, дослідниця вперше спробувала перелічити всі відомі види судів, отже, показати систему судів. Поруч з копними судами вона вказала на існування подібних до них судів міських громад. Не названими нею лишилися третейські суди, суди магдебургій, різновиди великокняжого і церковного суду. Не було скласифіковано названі суди. Поза увагою Н. Полонської-Василенко лишився судовий процес.
Таким чином, характерною ознакою даного періоду вивчення історії судоустрою і судочинства на українських землях Великого князівства Литовського є прагнення дослідників не тільки поглибити знання про окремі елементи судоустрою та судового процесу, а й узагальнити і систематизувати зібраний попередніми поколіннями вчених фактичний матеріал, який стосувався окремих видів судів (насамперед, копного суду та суду в містах з магдебурзьким правом). Більш високий, порівняно із попереднім періодом, рівень теоретичних положень правознавчих і суспільствознавчих наук дозволив вперше зробити деякі висновки про характер і тенденції розвитку українського права кінця XIV – першої пол. XVI ст., однак щодо судової системи і судового процесу таких висновків зроблено не було.