Дипломная работа: Філософські аспекти кохання, часу і вічності, смерті та безсмертя в сонетах Шекспіра

То лиш тому, що в парку ти ростеш.

Лейтмотивом в сонетарії проходить тема творчості. Поезія ближча до вічності, ніж камінь і бронза, що здається нетлінними (65). Але й вона багатоманітна, як усе в природі. У сонетах з’являється образ поета-суперника. Його суперник-прихильник «ученої поезії». Його поезія подібна до великого корабля. Із окремих рядків поступово складається напівіронічний, напівзахоплений портрет поета-вченого, який спирається на античні канони, творить за законами класичної поетики. Його вірш звучний і піднесений, але позбавлений справжнього життя. Критерію авторитарності мистецтва Шекспір протиставляє критерії вірності природі.

Чужа поетові й витончено-рафінована манера салонних творців. Завдання поезії – відбити динаміку життя, побачити світ через призму неповторної людської душі. До цього прагне Шекспір і в своєму циклі «Сонетів». Роздуми про поетичну майстерність не перетворюються в абстрактну дискусію на естетичну тему. І в цьому – сама специфіка сонетної форми як жанру лірики. Змістом сонета є перш за все почуття, породжене якимось явищем реальності, а не саме це явище. Його сфера – складні порухи людської душі.

Думки про природу поезії невід’ємні в «Сонетах» від проблеми видимого сущого. Поет прагне закарбувати у вірші те краще, що є в другові (74). Адже нерідко в прекрасному тілі живе підступне серце (93, 94). Гіркота
розчарування в другові змінюється думками про власну недосконалість (89). Біль знехтуваного безкорисливого почуття пронизує сонети, надаючи їм щирого, напружено-особистого настрою.

На зміну розчаруванню приходить нове знання. Заключні сонети, присвячені другові, говорять про відродження почуття (119). Любов поета безкорислива, і тому їй дано подолати самий Час (124).

Шлях ліричного героя «Сонетів» схожий з еволюцією драматичних головних героїв Шекспіра. Спочатку він ідеалізує навколишній світ, вступаючи, таким чином, у конфлікт з життєвою реальністю. Пізнання дійсності приводить героя до розчарування, до сумніву у можливості гармонійних стосунків. «Потім він проходить через великі душевні випробовування, страждає, і дух його загартовується; він приходить до розуміння життя і людей у всій їхній складності й суперечностях. Йому трапляється помилятись, переживати падіння, але він завжди виявляє здатність піднятися на нову моральну висоту» – наголошує О. Анікст [4; 327].

Інша тональність розділу, присвяченого «смуглявій леді сонетів». Контрастність образів, притаманна «Сонетам», доповнюється контрастністю двох основних сюжетних циклів збірки. Світле почуття до друга, хоч воно нерідко й прирікає поета на страждання, протиставляється болісній пристрасті, яка примушує прощати пороки і зради пристрасті (151–152). Проте це не протиставлення за принципом «добро-зло». Ставлення поета до зображуваного набагато складніше. Поетові почуття складні й суперечливі. Внутрішній ритм другої частини циклу переривчастий, подібний до коливань почуттів самого героя. Сповнений поезії образ коханої, схиленої над ладами (128), змінюється інвективою проти любострастя (129) тощо.

Тема зрадливої коханої не має в «Сонетах» сюжетного розв'язання. Осмислення свого почуття до друга спонукало ліричного героя до глобальних зіставлень, примушувало його замислитись над проблемами людського буття. Циклу «смуглявої» леді філософічність не властива. Втрачає колишній драматизм навіть образ Часу. Розвиток іде вглиб, до витоків людського почуття. Не тільки зрадливість примхливої коханої хвилює поета. Драматичніша для нього – неможливість опиратися її чуттєвій чарівності
(149–150).

Любов до друга будила думку, спонукала до творчості. Пристрасть до коханої примушує поета страждати, вносить розлад у його душу. Та все ж і вона по-своєму прекрасна, як прекрасна некрасивість «смуглявої леді сонетів».

Таким чином, проведене дослідження дає можливість стверджувати, що сонети Шекспіра були його художнім відкриттям в цьому жанрі, творами новаторськими як за змістом, так і за формою. Провідною і центральною темою в них була тема кохання, яка вирішується у філософському і естетичному аспекті і поєднується з іншими філософськими мотивами, а саме: час і вічність, смерть і безсмертя, доля і сенс буття людини тощо.

2. Філософія кохання

Існують різні думки щодо філософської освіченості Шекспіра. Є дані про те, що поет був знайомий з працями М. Монтеня, Е. Спенсера, Ф. Бекона, М.Фічіно, Платона, які, звичайно, вплинули на його світогляд. Як відомо, з античної філософії було успадковано дві основні ідеї, що мали величезний вплив на розвиток історії і культури. Це, по-перше, ідея цінності космосу як гармонії, що сприймається на інтелектуальному та чуттєвому рівні, по-друге – ідея раціонально-логічної структури та пізнавальності світу. Вплив першої концепції можна простежити у творчості Шекспіра.

За всієї багатоманітності філософських систем Відродження (гуманізм, скептицизм, стоїцизм, піфагореїзм, матеріалістичний арістотелізм, натурфілософія, натуралістичний пантеїзм, платонізм та ін.), виразним є основне спрямування, що ним можна назвати високорозвинену теорію прекрасного, зведення в абсолют категорій Любові й Краси. І тут ми неминуче приходимо до Платона. Англійський дослідник Д.Вівіан [8; 117] цілком справедливо стверджує, що практично всі теорії Любові та Краси базуються на двох знаменитих промовах Сократа, відтворених Платоном у «Симпозіумі» та «Федрі». Для епохи Відродження характерним є альянс філософії та естетики, де провідну роль відіграє розробка естетичних категорій у рамках багатьох філософських систем.

Світ створено Великим Митцем у пориві Любові. Краса світу – втілення абсолютної краси, яку вільний людський розум може осягнути в акті творчості. Тільки людина в змозі проникнути у вічну таїну гармонії Всесвіту, бо сама Людина – «вінець творіння». Любов – прояв динаміки вселенської краси, гармонії. Таким приблизно сприймала світ людина доби Відродження, незалежно від своїх філософських поглядів. У цьому був дух епохи.

В. Арсенюк в своєму дослідженні слушно зауважує:»… існує думка, і небезпідставна, що провідним на той час був вплив монотеїстичного Бога середньовіччя, і протилежним боком титанізму був індивідуалізм. Справді багато художників Відродження, розкувши людину, стверджуючи її як індивідуальність, глибоко відчували її самотність, навіть безпорадність. Розкута людина, яка самотньо стояла перед лицем величезного Всесвіту, у творчому дерзанні кинула виклик самому Творцю. Абсолютизація, обожнення людської індивідуальності – це водночас і релігія титанів Відродження, і предмет гірких роздумів (Шекспір), навіть скепсису (Монтень) [8; 117]. Важко сказати, чого було більше, але загальною закономірністю можна назвати пантеїзм, що прийшов на зміну середньовічному теїзму в якості неоплатонізму Відродження. Г. Пліфон, М.Фічіно, Піко делла Мірандола, М. Кузанський, Е. Спенсер (що дотримувався естетичних традицій Платона) – всі вони вважали, що Любов, яка створила світ, піднімається далі до наук, мистецтва, філософії, доки не завершиться це коло в Красі та чеснотах (…справедливо називати любов одвічним зв’язком і узами світу та його частин…» – М.Фічіно) [29; 101].

В такому тлумаченні основна мета любові – привернути людській душі її божественний зміст. Тому, за Платоном, відмінність чоловічої і жіночої статі не має значення (бачимо це й у «Сонетах» Шекспіра). «Чорний Ерос», кохання – лише одна із стадій платонівської ієрархії любові.

Існує думка, що Шекспір – не філософ, а поет, і не можна ототожнювати думки літературних персонажів з думками автора. З огляду на це особливо цікавим є аналіз тих «Сонетів», де Шекспір веде монолог виключно від свого імені. Слід зазначити, що проблема філософської традиції у творчості Шекспіра з того чи іншого боку зачеплена багатьма дослідниками. Радянське літературознавство дотримувалося точки зору про найбільший вплив на Шекспіра Монтеня. Визначити вплив античної філософії на Шекспіра, ніхто із дослідників глибоко не простежив розвитку ідей Платона і неоплатонізму. Ми не вважаємо вплив філософії Платона на Шекспіра домінуючим. Йтиметься про традицію, яка стосується естетико-філософських аспектів світогляду Шекспіра, відображених у «Сонетах».

Життя Платона (423 або 427–348 рр. до н.е.) збіглося з добою занепаду грецьких полісів. Майбутній філософ, аристократ за походженням, не бачив у рідних Афінах сил, здатних оздоровити суспільство. Він шукатиме свої ідеали в утопії. У 407 р. до н.е. Платон зустрів славнозвісного мудреця Сократа. У всіх творах Платона, що збереглися, Сократ – головний герой. У діалогах Платона розмови відбуваються між Сократом і різними переважно історичними, особами.

«Бенкет» – найвідоміший з усіх Планових діалогів. До нього звертатимуться філософи і поети. Його проблематика визначатиме напрям багатьох творів мистецтва. У цьому діалозі Платона йдеться про кохання, Платон розповідає, як одного разу Сократ потрапив на бенкет. Бенкетуючи, юнаки розмірковують, що таке кохання. Вони хочуть осягнути, яке буває кохання, яке значення його в житті, чому Ероту підлегла всяка істота, хто він – бог чи демон.

Сім дотепних промов проголошують учасники бенкету, намагаючись визначити що є кохання (ерос). З цієї розмови, здається, постає весь спектр поглядів на проблему.

Бесідою не бенкеті керує Сократ, непомітно спрямовуючи думки своїх учнів у філософське річище. Поступово співбесідники погоджуються, що кохання зрештою – це прагнення до безсмертя. За Платоном, Ерос втілює зв’язок між двома світами – вічним і тлінним. Зачаття і народження – це прояви безсмертного в істоті смертній. Старе тліє і покидає світ, та залишає свою подобу. Навіть тварина, коли годує дитинча, ладна вмерти, захищаючи його.

У «Бенкеті» Платон поступово наводить читача на думку, що існує кохання небесне і земне. Це зіставлення стане звичним у мистецтві. Платон наголошує: люблять не тільки тіло, люблять душу. Тіло стане порохом, а душа – ні. Кохання прагне краси, бо краса – це благо. На його думку, людина, яка причетна до вищої краси й довершеності духовної, причастилася до безсмертя богів.

Деякі дослідники розглядають окремі тези діалогу «Бенкет» як провість вчення про тотожність Бога і Любові. «Любов – це Бог», – скаже потім апостол, наслідуючи Платонову формулу. Філософія Платона взагалі перегукується з християнськими поглядами [47; 185].

Діалоги Платона пасують однаково і філософії, і літературі. Світ його інтересів – неосяжний.

Найвиразніше можна простежити вплив платонівських ідей в сонетах, присвячених другові й «black lady». В добу Відродження чоловіча дружба ставилася вище за кохання до жінки (Данте, Петрарка, Мікеланджело, Шекспір). Це ідея Платона, який вважав, що існує Чорний Ерос – кохання до жінки – та Ерос Афродіти небесної, яка причетна більше до чоловічої основи, тобто любов до юнака. Неоплатоніки Відродження вважали любов самодостатньою, як здатність, за Платоном, «бачити і пізнавати». Взявши до уваги ці філософські аспекти, ми бачимо необґрунтованість тлумачення «Сонетів» і як класичної любовної лірики, і як приписування Шекспіру багатьма західними критиками гомосексуальних нахилів. За Платоном, ідея сходження від нижчого – «гармонії форми» до осягненої розумом довершеності, досконалості призводить до виправдення призначення керувати всім, що надала тобі Природа. І в Шекспіра, і в Платона, де природа удосконалює форму шляхом нових народжень, бачимо ту саму ідею щонайвищої форми, як першого, доступного людині, степеня пізнання Космосу [8; 120].

Саме тому, що захоплення зовнішньої формою, – це шлях наступного пізнання, людина не має права нехтувати своєю чуттєвою природою. Тільки після пізнання Чорного Еросу їй відкриваються «очі розуму» (та сама «інтуїція розуму» Платона).

Розтавшися, ввійшов я в себе оком,

А те, яким тримаються доріг,