6. Висновок про віднесення рішень Конституційного Суду України до джерел права повинен бути не доктринальним чи напівофіційним, таким, що ґрунтується на думці високих суддів чи політиків, а нормативно закріпленим в правових нормах. Доцільно це зробити при вдосконаленні Конституції України, Закону України “Про Конституційний Суд України”, при прийняттіі Закону України “Про нормативно-правові акти України”.

конституційний суд фінансове право

Зазначені найважливіші науково-теоретичні положення, узагальнення, оцінки, висновки, одержані в ході дослідження, автор виносить на захист.

Структура дослідження. Магістерська роботаскладається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (133 найменувань), загальний обсяг праці - ____ cторінки.

Розділ І. Поняття рішень Конституційного Суду України як джерело фінансового права

Предмет і метод фінансового права, взяті у відриві від інших його якісних характеристик, ще не є достатніми чинниками для того, щоб викласти цілісну систему цієї галузі права і фінансового законодавства та чітко визначити їх місце у загальній системі права і законодавства України[5] .

В цьому надзвичайно важлива роль належить також джерелам фінансового права держави. Ця проблема, як зазначає Р.О. Гаврилюк, на загальнотеоретичному, методологічному рівні розроблена незрівнянно менше у фінансово-правовій науці, ніж категорії “предмет фінансового права" та “метод фінансово-правового регулювання”[6] . За винятком однойменного підрозділу монографії П.С. Пацурківського “Проблеми теорії фінансового права”[7] та вже вище цитованого навчально-методичного посібника Р.О. Гаврилюк “Джерела фінансового права України" ні в українській, ні в російській та іншій зарубіжній літературі ці питання не досліджуються як об’єкти спеціальної наукової розробки, а зрідка лише дотично згадуються. У недорозвинутому стані, як стверджує Г.І. Муромцев, перебуває також і загально правова категорія “джерела права" в цілому[8] . Ці дві категорії - “джерела фінансового права" та “джерела права" в цілому співвідносяться між собою, як особливе та загальне, а тому, щоб з’ясувати по суті перше, необхідно хоча б у загальних рисах охарактеризувати друге.

На протязі тривалого часу підхід радянських вчених до даного питання характеризувався трьома особливостями. Це по-перше, недооцінення. Як зазначив Г.І. Муромцев1, провівши спеціальне дослідження, за 35 післявоєнних років (1946-1981) було опубліковано лише дві загальнотеоретичні роботи з даної проблеми і незначна кількість досліджень джерел права в окремих правових системах, в галузях права. Такий стан розробки проблеми пояснюється тим, що визнаючи єдність змісту і форми в праві, радянські вчені нерідко вільно чи не вільно віддавали пріоритет дослідженню його соціально-класових аспектів. Це пояснювалось другою особливістю підходу, який полягав у вивченні даної проблеми, як і права в цілому, з позицій протиборства двох протилежних соціальних систем. Закономірності розвитку джерел права виводились з тезису про діаметрально протилежну класову суть буржуазного і соціалістичного права. Зрозуміло, що при такому підході найбільш досконалу систему джерел права представляли соціалістичні країни. Третьою особливістю підходу до даного питання є його обмеженість і не послідовність. Дослідження проблем джерел права здійснювалось, як правило, в рамках проблематики радянського права. При цьому, хоча стосовно до решти світу визнавалась множинність джерел права, яка склалась в ході історичного розвитку, але в умовах радянської правової системи, по суті єдиним джерелом права визнавався нормативний акт. Тому поняття “система джерел права”, як правило, замінювалась поняттям “система законодавства”. Проблема ролі джерел права в правовій системі витіснялась питанням про співвідношення системи права і системи законодавства. Сама термінологія “нормативний акт”, “законодавство в широкому смислі” - як би стирала межу між законом і підзаконними актами.

В умовах командно-адміністративної системи такий підхід приводив до того, що верховенство закону на практиці перетворювалось в своєрідну ширм, метою якої було приховати реальну підпорядкованість закону актам нормотворчості керівної партії і бюрократичного державного апарату[9] .

Окрім класових чинників, в якості іншої з вагомих причин недостатньої теоретичної розробки цієї проблеми радянськими вченими необхідно визнати багатозначність та нечіткість самого поняття “джерело права”.

У зв’язку з останнім С.Ф. Кечек’ян відзначав, що воно “належить до числа найбільш неясних в теорії права. Не лише немає поняття, але спірний навіть сам зміст, в якому вживаються слова “джерело права”.

Адже “джерело права" - це не більше, як образ, який швидше покликаний допомогти розумінню, ніж дати розуміння того, що позначається цим виразом”[10] .

Ця думка, висловлена понад півстоліття тому, актуальна й нині. Оскільки по сьогоднішній день під джерелом права розуміють і економічні, соціальні умови життя суспільства, які визначають державну владу і виступають правоутворюючою силою суспільства; і сукупність ідей, правову свідомість, концепції, політико-правові погляди; і як спосіб внутрішньої структуризації і закріплення правових велінь; і як сукупність способів возведення в закон волі політичних сил, що знаходяться при владі[11] .

Крім того, ряд авторів виділяють ще й історичні джерела права, маючи при цьому на увазі внесок внутрішнього й іноземного права у створені тієї чи іншої системи права4. Як бачимо, використання такого багатомірного поняття в якості наукової категорії дійсно пов’язане з великими труднощами.

Їх подолання, на думку багатьох вчених, можливе або шляхом відмови від даного поняття і заміни його іншим, досконалішим, або через надання йому однозначного змісту внаслідок свого роду “джентльменської угоди" між вченими. У вітчизняній науці використовувались обидва ці способи.

Аналізуючи закон, Є.А. Ніколаєв вивів таке визначення правової позиції Конституційного Суду: погоджений висновок, одержаний по правилах логічного міркування і який являється достатньою підставою для ухвалення кінцевого рішення встановленим складом Суду[12] .

При цьому Є.А. Ніколаєв[13] визнає, що правова позиція Конституційного Суду може змінюватися, піддававшись дії учасників процесу (у тому числі - більшості суддів); вона може відповідати або не відповідати Конституції; правова позиція окремого судді Констітуционного Суду може знайти своє вираження в підсумковому рішенні Суду або бути висловлена в його особливій думці.

М.А. Мітюков вважає, що в спільному плані правові позиції Конституційного Суду є його відношенням до визначених конституційно-правовим проблемам, закріплене в його рішеннях.

Це - результат, підсумок процесу пошуку аргументів і висновків Суду, вони утворюють інтелектуально-юридичне вміст судового рішення[14] .

Н.С. Волкова і Т.Я. Хабрієва визначають правову позицію Конституційного Суду як результат діяльності Суду по тлумаченню конституційних положень і співвідношуваних правових норм, що відображає аргументовані думки і висновки Суду по конкретних конституційно-правовим проблемам, з яких Суд виходить в своїх рішеннях[15] .

В.О. Єлеонський розглядає правову позицію Конституційного Суду прецедентом тлумачення норми права, етапом пізнання конституційної норми права в той або інший момент часу; зміну правовій позиції означає зміна тлумачення в результаті пізнання, що продовжується[16] .

По Г.А. Гаджієву правова позиція - це принцип дозволу однорідних справ щоб уникнути судової помилки[17] .

Н.В. Вітрук вважає, що правові позиції Конституційного Суду виступають матеріальними критеріями нового правового регулювання, задають йому відомі параметри, є своєрідними моделями майбутніх правових норм.

Таким чином, судді Конституційного Суду вважають, що суть його правових позицій полягає в тому, що вони фактично відображають особливого роду правотворчість Конституційного Суду.

На загальнообов'язковості правових позицій Конституційного Суду наполягають П.Е. Кондратов4, Л.В. Лазарєв.

Дійсно, Закон про КС встановлює, що його рішення про тлумачення Конституції має бути сумісне з іншими його рішеннями. У справі про тлумачення Констітуції рішення не повинне перечити раніше прийнятим рішенням про тлумачення або рішенням по конкретних справах, в яких дано казуальне тлумачення конституційних норм.

Проте Конституційний Суд неодноразово відступав від цього закріпленого законом принципу. Так, декількома своїми постановами Суд легімітизував Указ Президента як первинний правовий регулювальник: "пропуск в праві на період до ухвалення закону може заповнюватися указом глави держави". При цьому, на думку Суду, Президент діє "в своєму праві", тобто не перевищує своїх конституційних повноважень.

Тим часом всупереч власній логіці Конституційний Суд незмінно відмовляє в перевірці на конституційність указів глави держави за процедурою, передбаченою Конституцією, мотивуючи це тим, що указ - не закон1.

Якщо ретроспективно прослідити, як Конституційний Суд вирішував однотипні по суті справи, то видно, що він досить часто змінював правові підходи для здобуття підсумкового рішення, при цьому не вказуючи у вирішенні про зміни правової позиції. Так, правові підходи Суду до тлумачення конституційного обов'язку платника податків сплачувати податок в законному порядку, а законодавця - встановлювати податок лише законом, з перебігом часу коректувалися, але при цьому колишні рішення не відмінялися.

У законодавстві деяких західних країн і пострадянських держав (Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Литва) закріплений нормативний характер рішень національних Конституційних судів. Для відповіді на питання про те, чи може бути правова позиція Конституційного Суду джерелом права, підмета вживанню, доцільно звернутися до російських законів. Конституція не встановлює обов'язку судів керуватися правовими позиціями Конституційного Суду. Не міститься такий обов'язок і ні в одному процесуальному законі. Отже, правові позиції Конституційного Суду, що обгрунтовують виведення Суду для дозволу конкретної справи, не можна визнати обов'язковими згідно із законом для вживання іншими судами.