Дипломная работа: Форми і засоби міжнародно-правового співробітництва держав у сфері оподаткування
В Стародавньому Китаї доходи від мита вважались одним з важливих засобів підвищення боєздатності армії: “Тому той, хто керує країною, повинен добитись, щоб всі доходи, отримувані з митниць, йшли на [утримання] армії, а доходи, що стягуються з торгівлі, йшли цілком на [розвиток] землеробства. Коли доходи з митниць будуть витрачатись на [утримання] армії, вона стане сильною, а якщо доходи з торгівлі підуть на [розвиток] землеробства, то землевласники стануть заможними” [ [30] , с. 60].
Античні міста-поліси активно практикували укладення міжнародних договорів про надання пільгового митного режиму для власних торгівців в обмін на певні поступки з іншого боку, про що свідчить договір, укладений Афінами з боспорським царем Левконом, за яким афінські купці отримували перевагу при закупівлі хліба та право безмитного вивезення товарів, а боспорські торгівці отримували право звільнення від мита і деякі інші переваги [ [31] , с. 98].
Яскравим свідченням важливої ролі міжрегіональної та прикордонної торгівлі у становленні міжнародно-правового співробітництва держав у сфері оподаткування є договір про встановлення торговельного союзу строком на 50 років між македонським царем Амінтасом ІІІ та мешканцями Халкіди (близько 393 р. до н.е.), де халкідянам надавалось право вільно здійснювати експорт смоли та дерева для суднобудування з Македонії, а також нормами якого заборонялось укладення союзних торговельних договорів із Амфіполітією, Боттіанією, Акантіанією та Мендіанією без відповідних консультацій з другою стороною [3, с. 374]. Як бачимо, потреби економік країн-учасниць таких утворень безпосередньо визначали як міжнародну, так і внутрішньодержавну політику в тій частині, яка могла зашкодити становленню і розвитку їх економічних систем. І хоча “… ця взаємодія має для кожної окремої держави значення лише в тій мірі, в якій вона задовольняє її грубо-егоїстичним прагненням” [8, с. 16], все ж факт поступового налагодження фіскального співробітництва держав щодо встановлення, стягнення і зміни податків (в основному, мита) в згаданих торгівельних союзах дозволяє нам говорити про поступове ускладнення форм такого співробітництва у порівнянні з запровадженням положень щодо фіскального імунітету послів.
Налагодження ефективних економічних зв’язків потребувало і вирішення питання щодо врегулювання правового статусу іноземців на території стародавніх держав. Саме тому вже в ранні періоди грецької історії почав формуватись інститут т.зв. проксенів, хоча зародження його відбувалось спочатку у сфері приватно-правових відносин і лише пізніше набуло публічно-правового характеру. Сутність проксенії полягала в тому, що громадянин однієї держави добровільно брав на себе обов’язок приймати іноземців та захищати їх. З плином часу держави почали почесно накладати проксенію на окремих громадян своєї держави. Цікаво, що існували навіть прецеденти, коли проксеном ставав громадянин іншої держави, яка надсилала його для виконання вказаних функцій, причому в Афінах, наприклад, такий іноземець отримував майже повне громадянство. Тобто це свідчить про те, що іноді проксенія розглядалась як літургія [2, с. 26]. Під останньою розуміється державна повинність в давньогрецьких полісах, яку повинні були нести багаті громадяни, чужеземці та вільновідпущені раби, які володіли майном, що оцінювалось в більш ніж три таланти [[32] , с. 565]. Пероговський В. вказує на те, що розвиток інституту проксенії призвів до того, що вона іноді надавалась цілим державам. “Проксенія ця завжди народжувалась з торгових трактатів, які укладали Афіни з іншими державами (в них встановлювались норми для вирішення імовірних спорів)” [7, с. 27]. Однак П. Бібіков говорить про необхідність виокремлення такого роду норм в інститут особливого роду – ксенія. Його відмінність, на думку згаданого автора, полягає в тому, що ксенія, в порівнянні з проксенією, була можлива лише на основі договору і мала виключно публічно-правовий характер. “Ксенія існувала між Мілетом і Сибаритом, з одного боку, та Мілетом і Афінами, з іншого” [31, с. 24–25]. До нас, на жаль, не дійшло свідчень про конкретний обсяг прав і обов’язків, що випливав з відносин ксенії, але в цілому він мав той же об’єм, що і у випадку з проксенією.
В силу проксенії іноземці користувались різними привілеями, серед яких згадується і ателія – право звільнення від різноманітних мит і всіх податків [7, с. 28]. Саме ці норми, в поєднанні з їх договірним закріпленням та публічно-правовим характером, свідчать про наступний крок у розвитку міжнародно-правового співробітництва держав з вирішення проблем оподаткування, а саме – здійснення спроб розмежування податкових юрисдикцій держав з метою інтенсифікації розвитку взаємовідносин між громадянами у різних сферах суспільного життя та зміцнення дружніх відносин з іншими країнами на міжнародній арені.
Поряд з проксенією і ксенією, в Стародавній Греції існував і інститут ізополітії. Вона мала міжнародну договірно-правову природу, оскільки виникала на основі договору між містами-полісами і за дотримання принципу рівності сторін, та полягала в тому, що громадяни кожного міста-учасника отримували на території іншого учасника договору такий же обсяг прав, яким або взагалі не могли володіти інші іноземці, або ж володіли ним лише через посередництво простата. Фактично, громадяни обох міст-полісів урівнювались у своїх правах за виключенням права голосу на народних зібраннях і права займати державні посади. Серед комплексу таких прав згадується і повне або часткове звільнення від сплати мита та податків. “Платейці користувались таким правом в Афінах … Відомо, що платейці, після зруйнування їхнього міста, з дітьми і жінками врятувались в Афінах та отримали там ізополітію” [31, с. 26]. Варто також згадати і про те, що іноді Афіни, наприклад, могли дарувати право звільнення від податків окремим іноземцям, які мали особливі заслуги перед містом. Таке право отримали Менон Фарсальський та Пердікка, цар Македонії [7, с. 32].
Тогочасне бурхливе міжнародне життя та необхідність зміцнення власної безпеки привели античні міста-поліси до необхідності утворення військово-політичних об’єднань – симмахій, які, поряд з амфіктіоніями, можна справедливо назвати праобразами сучасних міжнародних організацій. Однак ефективне здійснення покладених на них функцій в значній мірі залежало і від наявних фінансових ресурсів. У зв’язку з цим, нашу увагу привертає Афінський морський союз (V–IV ст. до н.е.), в якому Афіни “… загальносоюзний внесок (“трибутум”) перетворили на своєрідний податок з союзників на власну користь” [6, с. 15].
Розмір внеску для кожного окремого члена союзу визначався на основі вивчення його економічних можливостей. Це дало змогу початково сформувати спільний фонд коштів, для збереження і проведення витрат з якого від Афін обирались спеціальні чиновники – геленотамії. Ці кошти на першому етапі акумулювались на острові Делос. Поступове зміцнення Афін було зумовлене прагненням союзників замінити обов’язок виставляти флот і військо на внесення додаткових грошових внесків до спільної скарбниці та, в свою чергу, пізніше призвело до виникнення в Афін, як військового лідера, права насильно вимагати виплату внеску. Розмір його теж мав тенденцію до періодичного збільшення. В 415 р. до н.е. він був замінений введенням п’ятивідсоткового мита з усього експорту учасників союзу [31, с. 71–72]. Це і стало, на нашу думку, найрозвиненішою формою співробітництва античних міст-полісів з питань оподаткування, оскільки передбачало узгоджене запровадження єдиного мита як виду податкових платежів на території всіх учасників союзу на визначених умовах.
Наступник Стародавньої Греції в частині лідерства у тогочасному світі – Стародавній Рим – успадкував і деякі форми міжнародно-правового співробітництва держав у сфері оподаткування, відомі античним містам-полісам, дещо видозмінивши їх. Зокрема, за постановою Сенату право hospitium publicum могло бути надане окремим іноземцям, що, в тому числі, передбачало рівність з громадянами Риму в обов’язку сплати податків та нагадує ізополітію в античних містах. Примітно, що надання такого права могло ставати предметом договору з іноземними містами в інших державах, за яким здійснювався взаємний обмін комплексом прав і обов’язків громадян, за винятком права голосу під час прийняття рішень органами влади та права займати державні посади в таких органах.
Після падіння Західної Римської імперії в 476 р. розвиток міждержавного співробітництва, в тому числі і з фіскальних питань, значно уповільнився, що було викликано, на думку Л. Оппенгейма, низьким рівнем цивілізованості варварських племен, які потребували значного часового проміжку для перейняття передового, як на той час, досвіду римлян [9, с. 91]. Така ситуація зберігалась аж до VIII ст., яким датується поява утворень, побудованих у формі окремих монархій (в першу чергу, виникнення Франкської імперії, очолюваної Карлом Великим). З самого початку вони були значно ослаблені феодальним ладом, в якому принцип територіальної влади слугував перешкодою встановленню дієвої центральної влади. В цілому, на думку Буткевича В.Г. і Задорожнього О.В., “раннє і пізнє середньовіччя характеризується постійною боротьбою за утворення “національних держав” і визнання в міжнародному праві їх суверенної рівності (цей процес стабілізувався наприкінці 1300 р.)” [[33] , с. 80], тому і розвиток міжнародно-правового співробітництва з питань оподаткування відбувався надзвичайно повільно. Крім того, “особливістю податків цього періоду є їх непостійність. Були відсутні усталені податки, а діючі доволі часто набували надзвичайний характер, задовольняючи певну конкретну, що виникла в даний момент, потребу володаря” [30, с. 101]. Це слугувало додатковою перешкодою для розвитку фіскального співробітництва тогочасних держав.
Відсутність сильної централізованої влади та єдиних принципів оподаткування в межах окремих держав призвела до податкового свавілля феодалів, які розглядали територію свого наділу як власність. Це не могло не відобразитись на такому важливому сегменті економіки в період Середньовіччя як річкова торгівля. Яскравим прикладом справедливості цього твердження може слугувати імперія Карла Великого. В епоху правління Каролінгів і Меровінгів вся земля, а відповідно, і ріки розглядались як власність короля. Прохід через неї іноземців обкладався митом, і королі намагались стримувати самоуправство окремих феодалів (едикт Хлотара II 615 р., капітулярій Піпіна Короткого 775 р., капітулярії Карла Великого – 779, 803, 805 років) [2, с. 57]. Але з розпадом цієї держави, число мит і зборів з торгівців невпинно росло як на річках, так і на суходолі, оскільки кожен феодал намагався поповнити свою скарбницю за рахунок запровадження нових видів фіскальних платежів.
Ці платежі, на думку Баскіна Ю.Я. і Фельдмана Д.І., можна розділити на три основні групи [2, с. 57]:
1) ті, що стягувались за право проїзду чи проходу (транзитні мита) – Штадтське і Гамбурзьке мито на р. Ельба;
2) охоронні – особливо на нижній течії річок Рейн, Майн і Шельда;
3) перевантажувальні – в містах Кьольн, Страсбург та ін.
В XIII–XIV ст. місцеві феодали та міська влада створили надзвичайно високий рівень податкового навантаження на торгівців. Так, на Рейні до кінця XII ст. існувало 19 видів мит, в XIII ст. – 44, а в XIV ст. – 62. На Майні між Бамбергом і Франкфуртом в той період було запроваджено 33 різноманітні мита, на Везері – 19, Ельбі – 35, Дунаї – 77 [2, с. 57–58]. Варто зазначити, що “… купці ніяк не могли захиститись від дорожніх мит, які на Рейні … були настільки великі і обтяжливі, що заслужили назву “furiosa Teutonicorum insania” (“тевтонське безумство”)” [[34] , с. 323]. Така кількість мит призводила до того, що вони складали половину і більше вартості вантажу.
Зрозуміло, що зазначені обставини не сприяли пожвавленню торгових відносин. Тому вже в ті часи у договірній практиці держав фіксуються спроби обмеження фіскального свавілля, зокрема в Італії в кінці XII–XIII ст. Так, в договорі між Феррарою, Ломбардською лігою і Венецією 1171 р. встановлювалось, що річка По відкрита для безпечного і вільного плавання, причому такі ж договори на протязі наступних 50 років були укладені з такими містами як Мантуя, Болонья та ін. Однак у XIII ст. цей режим припинив своє існування. Баскін Ю.Я. і Фельдман Д.І., поряд з наведеним прикладом, зазначають і те, що такий договір був не єдиним виключенням з загальної практики середньовічних держав, оскільки такі спроби здійснювались і в інших місцях, де найчастіше ініціаторами їх укладення ставали союзи міст. В 1254 р. союз міст Майнц, Вормс, Страсбург і Базель, який в середині XIII ст. нараховував близько 70 членів, прийняв постанову, в якій зазначалось: “1. Оскільки біди в землях (німецьких) і дорожні напасті вже здавна призвели до розорення наших людей і призвели до занепаду добрих і поважних людей … то варто в попередження подібних бур і напастей пошукати, як би нам … повернути до мирного стану хоча б наші межі і округи” [2, с. 58]. У відповідь на цей заклик архієпископи Майнца, Кьольну і Триру разом з цілим рядом інших феодалів обіцяли зменшити тяжкі побори як на суші, та і на берегах річок. Було створено навіть спеціальну флотилію для захисту інтересів міст-учасників союзу, однак останній був розгромлений у XIV ст. Варто зауважити, що на Русі не існувало такого засилля річкових і взагалі транзитних мит. Підтвердженням цього є договір Смоленська з Ригою і Готським берегом 1229 р., де передбачалась взаємна відмова сторін від стягнення проїзного мита та встановлювалась свобода річкового судноплавства [2, с. 72].
Італійські міста також практикували укладення договорів з метою встановлення більш сприятливого режиму оподаткування для взаємної торгівлі. Так, відомі договори Флоренції з Люккою 1184 р. (зобов’язання не встановлювати чи не збільшувати взаємних податків, окрім тих, що вже визначені договірними сторонами); з Фенцою 1204 р. (зменшення податків на користь Флоренції); з Болоньєю 1220 р. (зменшення податків); з Сієнною 1176 р. та 1245 р. (податки фіксувалися шляхом арбітражу та передбачали податкові вилучення для подорожуючих торговців). Надзвичайно цікавим, на думку Буткевич О.В., є договір Болоньї та Ферари 1193 р., що став одним з перших прикладів встановлення договірним шляхом тарифних податків. За умовами цього договору у 1194 р. у Ферарі було створено спільну комісію з вирішення спорів стосовно торговельних податків [[35] , с. 295].
Як бачимо, і в часи Середньовіччя інтереси торгівлі були визначальним чинником у становленні міждержавного співробітництва з фіскальних питань, що, однак, ускладнювалось в останньому з названих періодів відсутністю централізованої влади, єдиних принципів оподаткування та автономією феодалів у фіскальних питаннях.
Схожі тенде