Дипломная работа: Формування мовленнєвої комунікації молодших школярів на уроках розвитку зв’язного мовлення
За висловленням С.В. Семчинського, мова - це динамічна система створюваних і відтворюваних мовними органами членороздільних звукових знаків для предметів і явищ фізичної та психічної дійсності та їх відображень у свідомості, а також правил сполучуваності цих знаків, - система, здатна виразити всю повноту людських знань та уявлень про світ [53, 9].
Саме тому, лінгвістичний підхід передбачає всебічне вивчення мови як системи: звучання і значення слів, словосполучень, речень і цілісного тексту, їх граматичну форму, графічне й правописне оформлення, стилістичні особливості. І хоча довший час у лінгвістиці головною одиницею спілкування вважалося речення як мінімальна комунікативна одиниця. Так, О. Гвоздев, відзначаючи комунікативний бік речення, приділяв значну увагу ролі речення у розвитку дитячого мовлення. Оволодіння рідною мовою в основному протікає у вигляді засвоєння речень різних за метою висловлювання типів. Саме в реченні формуються окремі словосполучення, окремі граматичні категорії із зовнішнім морфологічним вираженням.
Однак в останні десятиріччя вчені звернули увагу на те, що в основі організованого мовлення лежать не окремі слова чи окремі речення, а логічно й композиційне завершені блоки, які складаються із групи самостійних речень.
Зв’язне мовлення кваліфікується як продукт мовленнєвої діяльності, результатом якої є текст (зв’язне висловлювання, мовленнєвий твір).
У психології і психолінгвістиці вивчається мовлення як процес породження і сприйняття висловлювання, як вид специфічної діяльності людини, тобто як акт, який супроводжується послідовним викладом думок і забезпечує спілкування.
Соціально-педагогічний аспект розкриває роль зв’язного мовлення у вирішенні завдань різнобічного розвитку особистості учнів.
У методиці навчання рідної мови аналізується процес формування мовленнєвих умінь і навичок дітей.
Розгляду мовлення як предмета і засобу навчання присвячена більшість дидактико-методичних робіт [10; 13; 16; 23].
Розвиток зв’язного мовлення ґрунтується на теорії навчальної діяльності (В.В. Давидов, Д.Б. Ельконін, Г.С. Костюк, О.Я. Савченко), чотирьох видах мовленнєвої діяльності, яка здійснюється в усній і письмовій формах (О.О. Леонтьєв, І.А. Зимня, А.К. Маркова), співвідношеннях між системою мови і мовною здатністю (Л.С. Виготський, М.І. Жинкін). Згідно з принципом комунікативної спрямованості під час навчання рідної мови важливим завданням є реалізація мовної здатності дитини в мовленнєву діяльність, у спілкування (Л.С. Виготський, М.І. Жинкін).
На основі вчення М.І. Жинкіна про механізми мовлення та теорії мовленнєвої діяльності О.О. Леонтьєва розробляються різні групи комунікативних умінь, спрямованих на сприйняття породження висловлювання.
Розрізняючи мову й мовлення психологи радять, що варто пам’ятати про їх єдність, їх нерозривний зв’язок, співвідношення між системою мови й мовленнєвою здатністю (Л.С. Виготський, М.І. Жинкін).
Кожна людина говорить по-своєму, хоч і користується єдиною для даного суспільства мовою. Нетотожність мови й мовлення виявляється також і у випадках, коли деякі люди теоретично знають певну мову, але не володіють нею практично, не можуть вільно, точно й виразно говорити цією мовою.
Психологи (М.І. Жинкін, Л.С. Виготський) відзначають, що провідною у діяльності молодших школярів є усна форма, яка включає діалогічне мовлення. Воно пов’язане з певною життєвою ситуацією і зрозумілим є тільки в цій ситуації.
У надрах діалогу розвивається монолог, який стає провідним видом діяльності для молодших школярів. У порівнянні з діалогом, це складний вид мовлення, який не підтримується ситуаціями чи запитаннями, а вимагає більшої зібраності та попередньої підготовки. Особливо складна писемна форма монологічного мовлення, яка потребує для свого розвитку високого ступеня абстракції. І.О. Синиця розглядає писемну форму як мовлення в думці, оскільки воно протікає без співрозмовників [54, 14]. За влучним висловом Л.С. Виготського, це розмова з білим аркушем паперу. Писемне мовлення позбавлене інтонаційно-експресивної, звукової сторони, тільки мислиться, а не проявляється.
За Г.С. Костюком, мовлення - це є оволодіння й застосування особистістю певної мови в процесі її спілкування з іншими людьми. Воно завжди здійснюється в будь-якій мові з усіма особливостями її словникового складу і граматичної будови, підкоряється її законам і правилам. Дотримання законів і правил мови скеровує й упорядковує мовлення, мовну діяльність людини. Якщо людина порушує ці закони і правила, її мовлення стає неповноцінним засобом спілкування [41, 305].
Отже, мовлення існує і не може існувати поза будь-якою мовою. З другого боку, сама мова існує як жива мова в мовній діяльності людей, в мовному процесі їх спілкування, обміну думками. Мова й розвивається в процесі мовного спілкування. Закони мови (граматичні, лексичні, фонетичні, стилістичні) виводяться з мовної практики людей. Мовлення є, таким чином, формою актуального існування кожної мови.
Тому, характеризуючи мову й мовлення людини, не можна їх протиставляти одне одному. Схарактеризувати мовлення можна тільки вказуючи, якою мовою людина говорить і як вона додержується її законів і правил.
Відомо, кожна людина оволодіває мовою з дитинства, тільки робить це не шляхом свідомого обмірковування мовних фактів та наукового аналізу їх, а переважно інтуїтивно, підсвідоме, навчаючись від дорослих і набуваючи від них мовленнєвого досвіду, який стає дедалі більш досконалим. Спочатку засвоюються ізольовані слова, перш за все „дитячі", а „від двох до п’яти" (формула К.І. Чуковського) дитина поступово оволодіває системою мови і її нормами. На перших порах вона домислює ще незнані їй компоненти цієї системи (відомо безліч прикладів милих і дуже цікавих для лінгвістики помилок такого роду), а згодом, оволодівши системою мови оточуючого середовища в усій її повноті, починає вже вільно оперувати мовою як засобом спілкування. У педаго