Дипломная работа: Формування навичок виконання зображень птахів і тварин на уроках образотворчого мистецтва у початкових класах

Зрозуміло, ці аспекти анімалізму не є окремими методами, а майже завжди існують разом, у межах одного мистецького твору.

Цікавий і культурно-історичний аспект анімалізму, який також дає корисну інформацію для роздумів. Ось як характеризує історію розвитку анімалізму в живописі публіцист Марина Лозінська («Звірі в музеї»): «Першими художниками на Землі були, звичайно, анімалісти. На стінах печер стародавні художники зображали саме тварин ще в кам'яному столітті. Правда, в ті далекі часи ні про які жанри в мистецтві й мові не було. Людство створювало культуру, ще не розділену на духовну і матеріальну. Люди облаштовували світ і прагнули виразити своє відношення до нього. Про “культ тварин” в релігіях давнини свідчать численні твори мистецтва. Досить пригадати пам'ятники Давнього Єгипту або знаменитий скіфський “звіриний стиль” [58].

Ставлення до тварин в мистецтві змінювалося із загальним розвитком відношення до природи. Монотеїстські релігії скинули звіроподібних ідолів. Іслам взагалі заборонив зображення тварин божих, включаючи людину. У мистецтві християнських народів зображення тварин, звичайно зустрічаються, але як декоративна деталь фрески, або необхідний елемент монументальної скульптури. Бронзові коні, що несуть знаменитих вершників на площах європейських міст, - єдині представники тваринного світу в “великому мистецтві” ХV - ХIХ століть.

Вперше термін “анімалізм” був вжитий по відношенню до скульптури в 1831 році, коли троє молодих французьких скульпторів Антуан Луї Барі, Крістоф Фратен і Олександр Жуйонне виставили в Паризькому Художньому Салоні невеликі фігурки тварин [51, 10].

Розповідаючи про творчість художниці Шейли Ішем, журналістка Бела Гершгорін зачіпає і інші культурно-історичні аспекти анімалізму («Бики і Боги Шейли Ішем»): «Питання виникає спонтанно. Але не “що”, не “звідки” - бо немає недоліку в міфологічних тлумаченнях. Бик - земне втілення самого бога у шумерів, стародавніх єгиптян, індусів (хранитель Шиви бик Нандін). Він же - злий дух, месник за образу богині Іннін в “Гільгамеші”. У грецькій міфології це і хижий жінколюб Зевс, що умикає Європу на своїй білосніжній спині, і убите Тесєєм крітське чудисько Мінотавр, і просто безіменна земна істота, що служить людині і відображена на сотнях ваз... Скульптурні зображення биків з елементами “натурального макету”, що перекликаються з сучасною технікою колажу, знайдені і в древньоазіатських святилищах сьомого тисячоліття до нашої ери. Наскельні малюнки, грецькі вази - і ті ж круторогі істоти, що дивляться на нас абсолютно людськими очима з полотен абсолютно сучасної американської художниці. Питання до крайності просте: що ж вони говорять нам? ...Тварини з плотськи зігнутими ніздрями і таємничі голі фігури людей, зливаючись з фоном, плавно перетікають одна в одну, стаючи єдиним втіленням земного і позаземного – мистецтвознавці називають це “трансцендентною анімалістикою” [13, 7]. Бик – істота, що може жити і в лабіринті, і в небесній височіні, нести нелегку поклажу і злітати під хмари - у власну первинну обитель. Люди на полотнах Ішем - не погоничі, перетворюючі вольні істоти в домашню худобину, але їх супутники. І ті, й інші дивляться і не дивляться на нас, наближаються і віддаляються одночасно: спрацьовує ефект прозорості форм, що накладаються один на одного. І навіть прозаїчне знання про те, що існує відповідна техніка лесування, не руйнує зачарованості.

Чоловіки і жінки, тварини, струмуюче повітря напівпрозорих сфер - це космос, якого можна боятися, бо далекий і холодний, а можна розчинятися в нім, як в природному місці існування всього живого і натхненного. Доктор мистецтвознавства Олександр Боровський, куратор відділу сучасного мистецтва Державного Російського музею в Санкт-Петербурзі, написав в своїй передмові: «Звідки беруться космічно-земні бики? Відповідь проста: з ноосфери» [58].

Великий український філософ В. Вернадський і француз Тейяр де Шарден практично одночасно розвинули цю теорію. Саме у ноосфері, породженні космічних сил, реалізуються виниклі ще до палеоліту уявлення людей про єдність світу, розвинуті згодом в міфологічних системах різних народів.

З доісторичних часів люди жили в оточенні звірів і птахів і завжди їх зображали: дряпаним контуром і мінеральними фарбами на стінах печер, вирізували в камені і дереві, ліпили з глини. Поширені були зооморфні зображення, коли фігурки тварин виконували роль талісманів; ними прикрашали побутові предмети, ювелірні вироби, архітектурні споруди.

Епоха палеоліту (давній кам'яний вік) починається з початком антропогенезу, а закінчується в Х тисячолітті до н.е. Рання людина була повільнішою і слабкішою, ніж великі хижаки, не мала такої природної зброї, як ікла та кігті. Люди навчилися компенсувати ці недоліки, використовуючи камінь, кістку, дерево. Майстри раннього палеоліту створювали гострі знаряддя, сильно б'ючи каменем об камінь. Вибиралися тверді гірські породи, частіше за все кремінь. Найдавніша з відомих на Землі – це стоянка ранніх людей, яка знайдена Льюїсом Лікі в знаменитій Олдувайській ущелині в Танзанії. Вона має вигляд скупчення каменів і кісток тварин. Вік стоянки датують двома мільйонами років.

Верхній палеоліт – це час народження мистецтва. Його поява була величезним прогресом у пізнавальній діяльності людей, осмисленні навколишнього світу. Мистецтво зміцнювало соціальні зв'язки, допомагало формуванню первісної общини, ставало засобом передачі досвіду. Види образотворчого мистецтва палеоліту досить різноманітні: петрогліфи (зображення тварин і людей, виконані на камені), гравюри на кістках і рогах, рельєфи, малюнки, глиняні і кам'яні скульптури.

Більшість вчених пов'язує появу у людини потреби передати навколишній світ художніми засобами з релігійними магічними уявленнями, виникнення яких належить до того самого часу. Етнографія знає безліч прикладів, коли заклинання, танці навколо зображень вважалися засобом впливу на реальних тварин. Так, австралійські аборигени і сьогодні вірять: якщо чоловіки намалюють або “освіжать” новим розфарбуванням зображення тварин або рослин на стінах священної печери, то справжні тварини і рослини будуть добре розмножуватися. Серед малюнків палеоліту рідко, але зустрічаються зображення людей у масках. Широко відомий так званий “Чаклун” з печери Трьох братів у Франції – напіволень-напівлюдина. Мистецтво танцю, ймовірно, також розвивається з імітації поведінки тварин, мисливських і військових вправ.

Питання про шляхи становлення образотворчого мистецтва є складною науковою проблемою. Одні дослідники першим прагненням зобразити щось вважають смуги на наносному шарі глини на стінах печер (їх називають “макарони”) і “відбитки” рук. Інші ж доводять, що найдавнішим було “натуральне” мистецтво – виготовлення опудал тварин, на цій основі виникла скульптура, а вже потім – рельєф, гравюра, малюнок.

Працювали давні художники при світлі смолоскипів або світильників з мохом. Рукою чи примітивними пензлями (жмут вовни, пучок трави) наносилися сажа, мінеральні фарби. Широко застосовували охру – природну червону фарбу різних відтінків – від жовтуватого до пурпурного, її компонентами є глина і сполуки заліза або марганцю. Охру спочатку знаходили в натуральному вигляді, а пізніше стали виготовляти, перепалюючи залізняк [51, 8].

Художники палеоліту зображували переважно тварин: зубрів, коней, оленів, мамонтів. Перші малюнки недосконалі, але згодом майстерність досягла вражаючого рівня. Фігури тварин стали малювати упевненою лінією, дотримувалися пропорції. З'явилася штриховка, суцільне розфарбування, застосування різних кольорів, що допомагало відображенню об'єму. Шедеври печерного живопису з печер Альтаміра (Іспанія), Ляско, Фон–де–Гом (Франція) передають тварин майже в натуральний зріст з великою життєвою переконливістю. Особливістю цих розписів є те, що між реалістично зображеними фігурами окремих тварин немає композиційного зв'язку, іноді вони навіть “находять” одне на одне.

Характерними для палеоліту також є невеликі за розміром жіночі статуетки. Вони виконані завжди за одним загальним принципом: кінцівки ледве намічені, риси обличчя не позначені, проте різко підкреслені ознаки жінки–матері. Такі статуетки образно називають “палеолітичними Венерами”. Очевидно, що основна ідея цих зображень – ідея родючості, продовження роду. Вчені зв'язують їх з культом жінки–праматері в родовій общині, де спорідненість велася по материнській лінії [25, 10].

В Україні досліджено багато палеолітичних пам'яток. Одна з них – стоянка біля села Мізин на Десні, поблизу Чернігова. Там знайдені фігурки, які зображають птахів, цікавий кістковий браслет, покритий складним геометричним орнаментом, жіночі статуетки.

Середній кам'яний вік – мезоліт (X–VI тисячоліття до н.е.) є яскравим доказом сильного впливу природного середовища на життя і еволюцію людства. Закінчився льодовиковий період, потеплішав клімат, оновилися флора і фауна. До цього часу належить важливий технічний винахід – лук і стріли. Відповідно великі общинні об'єднання змінилися на невеликі колективи мисливців. Після танення льодовиків з'явилися великі водні простори, поширилося рибальство. Змінився характер збиральництва – його основою став збір диких злаків. В якості матеріалу для виготовлення знарядь широко використовувалася кістка. Більш ефективною була нова так звана мікролітична техніка обробки кременю: виготовлення пластин–вкладишів зовсім невеликого розміру – мікролітів. Наприклад, основу серпа робили з кістки, а лезо становили мікроліти. В мезоліті люди освоїли плавання на колодах і плотах. Почалося приручення тварин, першим прирученим був собака.

Загальний характер образотворчого мистецтва порівняно з попереднім етапом зберігся, проте, на відміну від палеоліту, в мезолітичних розписах провідне місце належить людині, її діям. З'являються сюжетні композиції: полювання, танок тощо. Художник уже прагне передати внутрішній зміст, динаміку того, що відбувається. Це свідчить про нові завдання, які вирішувало мистецтво.

Останній етап кам'яного віку – неоліт (новий кам'яний вік) – охоплює орієнтовно VI – IV тисячоліття до н.е. Відбулося докорінне перетворення життя людства, пов'язане з переходом від привласнюючих форм господарювання (мисливства, рибальства і збиральництва) до відтворюючих (землеробства і скотарства). Цей процес в науці отримав назву неолітична революція [13, 14].

Для неоліту характерна поява багатьох технічних і технологічних новинок: свердлування, пиляння і шліфування каменю, ткацький верстат, гончарство і гончарний круг, спорудження човнів, зародження монументальної архітектури. Новими рисами позначено суспільне життя – материнську змінила батьківська родова община, виникла парна сім'я.

На цьому етапі зникли хронологічна, культурна одноманітність, у різних географічних зонах Землі розвиток пішов різними темпами і різними шляхами. У так званому “родючому півмісяці” (Єгипет, Південно–Західна Азія, узбережжя Перської затоки) зміни відбувалися прискорено. На Півночі ж, навпаки, племена довго залишалися на тому ж самому рівні розвитку. Вже помітні дуже яскраві місцеві особливості, що дозволяють відрізнити неоліт Єгипту від неоліту Межиріччя, неоліт Європи від неоліту Сибіру. Творчість людей з розвиненим землеробством відрізнялася від творчості племен з переважним розвитком скотарства і, в свою чергу, була іншою, ніж у північних лісових областях, де основним продовжувало залишатися полювання [30, 7].

Перехід в епоху неоліту до відтворюючих форм господарювання сприяв поглибленню знань про навколишню природу, що вело до виникнення узагальнюючих понять, уявлень про світобудову. Життя людей неоліту залежало від доброго або поганого врожаю, від гарної або поганої погоди. Люди почали замислюватися про явища природи, виникла необхідність втілити в мистецтві небо, сонце, воду, вогонь, землю. З'явилися такі символи, як хрест, спіраль, трикутник, ромб, свастика. Фігури тварин, птахів, людей також перетворилися на символічні знаки, розгадати значення яких буває нелегко. В неоліті реалістичні зображення майже повністю змінилися на абстрактні мотиви, втілені в орнаменті.

Люди неоліту прагнули прикрасити майже все, що їх оточувало: кераміка покривалася орнаментом, дерев'яні вироби прикрашалися різьбленням, по розфарбованих глиняних статуетках можна судити, якими були тканини. Численними були особисті прикраси: намиста, браслети, каблучки, тіло розфарбовували чи татуювали. Декоративно-прикладне мистецтво становить основну прикмету мистецтва неоліту [58].

Анімалістичний жанр – зображення тварин в живописі, скульптурі і графіці - є, мабуть, найдавнішим. Саме із зображення тварини в палеоліті (цей період продовжувався з часу виникнення людини до X тисячоліття до н. е.), по суті, і починається історія образотворчого мистецтва. І вже тоді виникла якщо не головна суперечність, то принаймні головна особливість цього жанру – поєднання природничонаукового і художнього начал.

У різних культур ця межа виявляється по-різному. Досить пригадати магічне декоративне мистецтво скіфів (I тис. до н.е.), що отримало назву «Звіриного стилю» із-за великої кількості образів тварин; мистецтво Стародавнього Китаю, де кожна тварина ніби живе і рухається, немов схоплена легкими штрихами або мазками пензля. Відомі чудові перуанські керамічні судини, як, наприклад, судина у вигляді ягуара, що нагадує малюнок тигра Євгенія Чарушина.

На контрасті з перуанським мистецтво ацтеків вражає зловісним, страхітливим характером: уступи величезних пірамід-храмів прикрашають страшні голови надзвичайних зміїв. Керамічні судини із зображенням скорпіонів, павуків і крабів неначе навмисно провокують своїми підкреслено відштовхуючими формами [57].

Староєгипетське мистецтво, що створило образи людиноподібних богів з головами птахів і звірів, що зберігають і поширюють навколо себе мудрий спокій, піднімає анімалістичний жанр на нову висоту.

Словом, кожна культура по-своєму вирішувала питання про співвідношення реального (натуралістичного) і художнього в образі тварини. Але немає жодної культури в світі, де б анімалістичний жанр ніяк себе не проявив.

Анімалістичне мистецтво існувало впродовж тисячоліть, у кожного народу і в різні епохи. Воно складає цікаві сторінки творчості народних майстрів і архітекторів Стародавньої Русі. Починаючи з XIX сторіччя анімалістична тематика привертає увагу професійних художників, серед яких першим був П.К.Клодт, знавець коней, неперевершений в цій області скульптор [47, 24].