Дипломная работа: Формування правильності усного мовлення у майбутніх учителів початкових класів

Характеризуючи сумлінне ставлення студентки до занять, староста академічної групи сказав: «Тетяна К. завжди брала активну участь на кожному семінарському занятті, про що свідчать її чіткі, повні і правильні відповіді», зрозуміло, що чіткі, повні і правильні відповіді не є свідченням (староста каже: про що свідчать) активної участі студентки на заняттях, адже відповіді на заняттях й участь у семінарських заняттях — різні речі, які не обґрунтовують одна одну. Між ними немає причиново-наслідкових зв'язків. Тому твердження про Тетяну К. позбавлене логіки.

Логічність як ознака культури мовлення формується на рівні «мислення – мова — мовлення» і залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності, знання законів логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної дійсності, тобто перебуває в тісному зв'язку з точністю. А звідси висновок: погане мовлення є передусім свідченням поганого мислення і лише потім поганих знань мови. Отже, щоб навчитися добре висловлювати думки, треба навчитися мислити. Адже істина – це «правильна думка, ідея, правильне відображення об'єктивної дійсності в свідомості людини», а «пізнання істини – це процес адекватного відображення в думці, ідеї, свідомості людини властивостей, якостей, станів, закономірностей явищ, предметів і процесів матеріального світу» [4, 48].

Логічне мовлення формується на основі:

1) навичок логічного мислення, спрямованого і на нагромадження нових і. знань, і на передачу цих знань – іншим;

2) знання мовних засобів, якими можна оформити думку;

3) володіння технікою смислової зв'язності, тобто логікою викладу, при якій не виникає суперечностей.

Мовлення логічне, коли:

1) сполучення одного слова з іншим несуперечливе;

2) слова розташовуються в логічній послідовності, яка відповідна ходові думки і при якій не виникає смислових непорозумінь;

3) не порушені смислові, структурні, інтонаційні та експресивні зв'язки, яким передається зв'язок несуперечливих суджень.

Отже, логічність – комунікативна якість, яка забезпечує правильне розуміння змісту мови і залежить від способу мислення, рівня знань, у тому числі й життєвого досвіду людини.

Багатство. Багатство мови, її різноманітність розширює можливості мови для передачі відтінків думок і почуттів, забезпечує естетичну сторону мови. Таким чином, багатство мови – якість, яка свідчить про певний рівень мовленнєвої майстерності, про свідоме прагнення урізноманітнити своє мовлення використанням різних мовних і мовленнєвих засобів. Рівень лексичного багатства мови вчителя визначається знанням різних шарів лексики (нейтральної, емоційно-оцінної, синонімів, антонімів, фразеологізмів і т. д.) і, що ще важливіше, умінням використовувати ці знання.

Особливістю мови вчителя є те, що точність слововживання, урахування найменших дрібниць у підборі слів більш важливо, ніж різноманітність використання мовленнєвих засобів у побутовій ситуації. Багатство мови використовується як засіб для більш точного подання учням навчального матеріалу.

За яких умов можна досягти багатства й різноманітності мовлення? По-перше, якщо засвоїти як активний запас якомога більшу частину загальнонародного словника літературної мови; по-друге, якщо виробити навички вмілого, творчого, стилістично обґрунтованого використання різних структур словосполучень і речень; по-третє, якщо оволодіти запасом типових інтонацій, за допомогою яких можна видозмінювати мовлення; по-четверте, якщо постійно прагнути до активної самостійної роботи власного мислення, тобто не допускати лінощів думки; по-п'яте, якщо впродовж життя за характером своєї практичної діяльності потребувати активізації нових засобів мови; по-шосте, якщо вважати одноманітність мовлення неестетичним, а його бідність — неетичним стосовно співрозмовника.

Українська мова багата на синоніми. Наприклад, передають процес говоріння такі слова: говорити, казати, промовляти, проказувати, вимовляти, балакати, мовити, мовляти, повідати, базікати, басити, бесідувати, бубоніти, бурмотіти, верзти, гомоніти, доповідати, мимрити, ректи, прорікати, шепотіти, патякати, шикати, баяти, дейкати, віщати, гавкати, тягти, цідити, виціджувати, карбувати, чеканити, рубати, гриміти, гарчати, видавлювати, видушувати, витискати, хрипіти, скрипіти, стогнати, хлипати, сичати, шипіти та інші. Проте їх треба не тільки знати, але й відчувати, мати мовне чуття, де яке слово вжити.

У своєму мовленні вчителі повинні звертати особливу увагу на фразеологізми, оскільки в них найяскравіше виявляється національна специфіка мови, часто чуємо і читаємо недоречні поєднання слів, що є переважно кальками з російської мови: розбивати намети (потрібно: ставити , напинати намети ), бити тривогу (бити на сполох ), від зорі до зорі (від світання до смеркання ), мутити воду (каламутити воду ), прийняти міри (вжити заходів ), отримати освіту (здобути освіту ), кидатися в очі (впадати в очі ), залишати в спокої (давати спокій ), лід зрушився (крига скресла ), одержувати перемогу (здобувати перемогу ) тощо.

Таким чином, джерелами багатства й різноманітності мовлення є лексичні, фразеологічні, словотворчі, граматичні, стилістичні ресурси мови, які склалися мовною практикою всіх попередніх поколінь носіїв цієї мови і які збагачуються з розвитком суспільства.

Виразність. Завдання вчителя пробудити інтерес до своєї розповіді, привернути увагу учнів до неї і затримати цю увагу до кінця розповіді. Тому виразність обов'язково повинна бути присутня в мовленні вчителя.

Виразним називається таке мовлення, в якому вираження власного ставлення до предмету чи явища відповідає комунікативній ситуації, а мова в цілому оцінюється як вдала і ефективна. Головна умова виразності – наявність у вчителя свого стилю, свого голосу, своїх почуттів, думок, своєї позиції. Ступінь виразності, засоби для досягнення потрібного ефекту залежать не тільки від індивідуальності вчителя і мовлення учнів, але і від ситуації спілкування.

Виразність – «сама комунікативна» якість, оскільки вона оцінює враження від впливу вчителя на учнів у певних умовах спілкування.

Не може бути людини, котра не могла б навчитись добре говорити. Тим більше не може бути вчителя, який не володіє основними законами і методикою риторики, мистецтва доброго мовлення. Будь-який учитель повинен уміти:

1) читати художньо, тобто читати художні тексти напам'ять або за книгою, зберігаючи особливості стилю автора, правдиво і яскраво відтворюючи його творчий задум;

2) читати чи промовляти кожен текст відповідно до його стильових і колоритних особливостей;

3) виразно розповідати матеріал свого предмета, власні спогади, роздуми, спостереження, враження та ін.;

4) уміти говорити взагалі – вільно, просто (невимушене), доречно, точно, володіти багатством словника, інтонацією.

Учитель – не актор, але ж він – професіонал, і від нього вимагається мистецтво красномовства не в умовах сцени, а в умовах класу. Щоб бути хорошим учителем, треба любити те, що викладаєш, і любити тих, кому викладаєш. Професійні знання, контакт з учнями, володіння мовою, почуття міри, необхідності й можливості забезпечать оволодіння мистецтвом виразного, мовлення.

Отже, поки сучасний учитель не усвідомить, що потреба культури к мовлення є для нього органічною, поки не сприйматиме її як естетичну норму, він не зможе навчити учнів доброго мовлення.

Жодна з розглянутих вище якостей не є самодостатньою в досягненні культури мовлення. Правильність вимови чи уживання форм і будови речень лежить в основі всіх комунікативних якостей мовлення: чистоти, точності, логічності, дохідливості. Довершеним мовлення визначається в тому разі, коли воно відповідне всім якостям культури мовлення.

Розділ ІІ . Шляхи і способи формування правильності мовлення у майбутніх учителів початкових класів

2.1 Теоретичні аспекти формування правильності мовлення майбутніх вчителів початкових класів

Правильність – одна з визначальних ознак культури мовлення. За тлумаченням сучасних словників, правильний : 1) який відповідний дійсності; 2) який відповідний встановленим правилам, нормам; 3) безпомилковий. [51, 503]. Правильність, охоплюючи всі структурні рівні літературної мови і забезпечуючи її єдиність, стабільність і авторитетність, лежить в основі багатьох інших комунікативних якостях мовлення: перш ніж оволодіти тонкощами, особливостями мовленнєвої культури, необхідно засвоїти загальноприйняті літературні норми і правила, навчитися користуватися ними. «Немає правильності, – пише Б. Головін, – не можуть «спрацювати» інші комунікативні якості – точність, логічність, доречність та інші. Тому визначення правильності мовлення як її головної комунікативної якості можна вважати загальноприйнятим в науці і достатньо чітким: правильність мови – це відповідність її мовної структури діючим мовленнєвим нормам» [16;40]. Критерій правильності – мовна дійсність конкретної епохи, а її еталон – строга відповідність правилам, за допомогою яких сформульовано норми. «Працюючими» термінами у цьому випадку є правило і норма .