Дипломная работа: Формування у молодших школярів граматичних понять роду, числа і відмінка іменників

Категорія роду іменників неоднаково виявляє себе в різних функціональних стилях. В офіційно-діловому мовленні перевага віддається формам чоловічого роду, навіть коли є жіночі відповідники в загальнонародній мові. Адже в діловому спілкуванні підкреслюється не стать людини, а її службове й соціальне становище: лаборант Ганна Петренко, аспірант Марія Ковальчук, лікар Олена Мазепа , хоч є цілком літературні відповідники лаборантка , аспірантка, лікарка .

Форми з-ка слід уживати в художньому, публіцистичному і, безперечно, в розмовному мовленні. Проте деякі іменники жіночого роду із цим суфіксом не відповідають нормі літературної мови: завучка, фізичка, математичка, керівника, поетка тощо. Вони також належать до сфери розмовної мови. Наприклад: «Окрім що медичка, вона ще ж і поетка в нас, сама пісню склала!» (О. Гончар); «Виявилось, що вони обидві – початкуючі літератки!» (В. Врублевська); «Дзвінок задзеленчав, ледве я кинув на парту портфель, а класна керівничка уже шикувала нас та вела на лінійку старшокласників» (В. Дрозд) [37, 69].

Стилістично зниженими є назви осіб жіночої статі, утворені за допомогою суфіксів – их(а), – ш(а): сторожиха, ткачиха, двірничих, дячиха, білетерша, бригадирша, дикторша . Ці іменники використовуються тільки в розмовно-просторічному мовленні. Обмежене вживання утворень із суфіксами – их(а), – ш(а) зумовлене також тим, що ці форми означають посаду жінки або назву дружини за чоловіком, а двозначність слів може призвести до змістової неясності: «Одне слово, поїхали голова з головихою «Побєдою» з Сокальського району в місто Горький до мами на пироги…» (О. Вишня); «Ви не уявляєте собі нашої вчительші» (І. Микитенко); «Меркурій Юхимович ще щось хотів сказати, теж про царство муз, але в цей час увійшла сторожиха…» (М. Стельмах).

У розмовно-побутовому мовленні поширені власні назви із суфіксом – их, утворені від чоловічих імен і прізвищ, на означення дружини: «Семениха сиділа під вікном на лаві» (Л. Мартович); «Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою» (І. Нечуй-Левицький). У літературному мовленні слід уникати вживання подібних слів, оскільки, на думку С.І. Дорошенка, вони «несуть в собі відтінок зневажливості» [27, 116].

Певні стилістичні функції пов’язані з іменниками «спільного» роду, які визначаються щодо цієї категорії в контексті. Це переважно іменники на – а, що виступають як слова чоловічого і жіночого роду залежно від статі особи, яку вони називають: «Десятки разів я обіцяв цьому бідоласі Корецькому завітати до нього в гості і завжди підводив» (Ю. Прокопенко); «Де вона тепер, бідолаха? – задумався Григорій» (М. Стельмах); «Узяв та посватав таку ж сироту, як і сам – Мотрю, що служила у тому ж таки дворі за доярку» (М. Левицький); «А цього сироту, Левка, узявши на свої руки, [Горпина] кріпко жалувала…» (Г. Квітка-Основ’яненко).

Частина іменників «спільного» роду є нейтральними назвами (листоноша, сирота), деякі характеризуються позитивно-співчутливими відтінками (бідолаха, трудяга), але більшість має негативне забарвлення: базіка, волоцюга, зайда, приблуда, нечупара, причепа, плакса тощо. Залежно від семантико-стилістичних якостей такі іменники використовуються для вияву доброзичливості й співчуття або (частіше) як засіб негативної, зневажливої характеристики.

До іменників подвійного роду належать і деякі назви осіб на – о: агакало (ч. і с.), доробало (ч. і с.), ледащо (ч. і с.), базікало (ч. і ж.), сонько (ч. і ж.), чванько (ч. і ж.). У формі середнього роду іменники вживаються стосовно осіб двох статей: він (вона) – велике ледащо, страшенне доробало . Іменники спільного роду використовуються в розмовно-побутовому мовленні.

Як слова жіночого і середнього роду функціонують назви осіб жіночої статі, утворені за допомогою суфікса – ищ(е) на означення згрубілості: така (таке) бабище, відьмище, дівчище, свекрушище . Ці іменники також належать до стилістично зниженої лексики, вживаної у розмовному стилі [21, 162].

Найабстрактніший за своїм граматичним значенням і лексичним наповненням середній рід. Тому він дуже часто використовується в науковій мові [38]. У науковому стилі граматична категорія роду виявляється в настільки унормованому вигляді, що не припускає варіантних форм, уживання яких спричинює появу непотрібних у цьому випадку відтінків. Це зумовлюється призначенням даного стилю і становить одну з його характерних рис. Взаємозамінюючи форми роду, можемо створити пестливий тон, відтінок пошани, милування; виявити співчутливе, прихильне або навпаки – негативне, зневажливе ставлення, захоплення чи осуд.

1.2 Категорія числа іменників

Категорія числа є однією з визначальних граматичних категорій іменника. Значення граматичної категорії числа іменника ґрунтується на «розмежуванні одиничного, індивідуально виділюваного предмета і кількох однотипних предметів» [37, 68]. Поряд із родом і відмінком число є однією з головних категорій іменника. Граматичне оформлення слів тісно пов’язане з їх семантикою, що виявляється в неоднорідності іменників щодо здатності утворювати повну числову парадигму.

Форми числа властиві й для прикметників, займенників, числівників, дієслів. Тому «з’ясування сутності іменникової категорії числа сприятиме вивченню категорій роду й відмінка, природи конкретних, абстрактних, збірних та р