Дипломная работа: Явище синонімії у літературознавчій термінології

Уніфікація термінологічної системи вимагає відбору того терміна, який найбільше відповідає позначуваному поняттю. Однак, в умовах єдиного інформаційного простору, під впливом рівнодіючих тенденцій – максимальної відповідності структурі національної мови і тенденції до інтернаціоналізації – це складний процес. Деякі синонімічні терміни настільки увійшли у літературознавчу термінологічну систему, що говорити про впорядкованість останньої шляхом усунення одного з синонімічних термінів – означає ігнорувати закономірності розвитку мови. Не можна не враховувати і різних джерел формування термінів.

На сьогодні за природою походження синонімічних рядів літературознавчої термінології можна виділити такі групи:

1) пари слів, одне з яких інтернаціональне або запозичене, а інше автохтонне: версифікація – віршування , приспів – рефрен , алегорія – іносказання та ін.;

2) обидва запозичення з різних мов: епіграф – мотто , катехреза – оксиморон , афереза – гіатус і под.;

3) синонімічні номінати автохтонного творення: билини – старини , скоромовка – спотиканка , веснянки – гаївки тощо;

4) пари слів (словосполучень), одне з яких запозичене, інше – автохтонне, що має міжнародний або запозичений елемент з різним ступенем адаптації його в українській мові: готичні романи – романи жахів , монографія – монографічна праця , анакруза – затакт та ін.

Більшість понять та їх номінацій з відомих на те причин було запозичено літературознавчою термінологією з іншомовного середовища. Проте двохсот-літня тенденція вітчизняних термінологів до націоналізації терміносистем уможливлює деференціацію синонімічних пар за їх джерелами виникнення, найчисленнішою з яких є група «іншомовний термін – автохтонний термін».

Основний принцип таких утворень – спроба точного перекладу запозиченої термінолексеми (ономатопея – звуконаслідування , білінгвізм – двомовність, акцент – наголос) , більшість з яких є абсолютними синонімами (пор.: грецьк. onomatopeia – звуконаслідування; лат. аccentus – наголос). Це зумовлене прагненням до точності терміноодиниці і її незалежності від контексту.

Проте не завжди націоналізація терміносистеми відбувається через точний переклад запозиченого терміна. Інколи в цьому процесі бере участь лексична синонімія (пари полісиндетон – багатосполучниковість , асиндетон – безсполучниковість ). Так, грецьк. syndeton в перекладі на українську мову – зв’язне , має ідеографічний синонім сполучуване , що взяв участь у творенні власне українського терміна і при термінологізації втратив своє стилістичне забарвлення.

Таким чином, прагнення до більш точної передачі поняття на базі ресурсів рідної мови залежить і від особливостей мови-творця, з якої термінологічна одиниця запозичується.

Крім наведених термінолексем, джерелом яких є загальновживана лексика, українській літературознавчій термінології, як і будь-якій іншій терміносистемі, властива авторська неологізація (відповідниками чужомовним номінативним одиницям виступають українські терміни-неологізми). Наприклад, віртуозну віршову форму паліндром (автохтонний синонім перевертень ) І. Величковський називав «раком літеральним» . Це словосполучення термінологізувалося актом вторинної номінації і пізніше, втративши залежне слово, перейшло в однослівний термін, пор.: паліндром – перевертень – рак.

Проте неологізми творяться не лише вітчизняними словотворчими засобами, пор.: зіткнення – анадиплозис – акромонограма і под. Остання термінолексема наведеного синонімічного ряду (грецьк. akros – зверхній, зовнішній; monо – один; gramma – риска, знак, напис) була запропонована О. Квятковським, але термінологи рідко фіксують її у літературознавчих словниках.

Інколи при перекладі терміна лінгвісти-термінологи створюють автохтонний варіант, використовуючи специфічні словотворчі моделі, що дозволяє нехтувати однією з основ іншомовного слова: віршування – версифікація (лат. versus – вірш, facio – роблю). Афіксальна морфема – уванн – слугує для позначення узагальненої дії, продукту дії, тому у вживанні дієслівної основи немає потреби.

Не меншу специфіку відбивають терміни-синоніми іншомовного походження, що увійшли у вжиток в українській літературознавчій термінології. Через повну або часткову їх транслітерацію такі одиниці широко представлені варіантами латинської або грецької першооснови: ауто – ауту , віланела – віланель , гекзаметр – гексаметр , анадиплосис – анадиплозис , дисфемізм – дифемізм , хоку (хокку ) – хайку.

Так, віланела – віланель варіанти різномовного походження (фр. villanel-le; лат. villanus), чи ауто –ауту – кальки з іспанської та португальської мов. Українська наукова мова з іншомовного середовища запозичила їх синонімічною парою.

Інакше з парами гекзаметр – гекзаметр , анадиплосис – анадиплосис , що мають грецьку етимологічну природу. Утворення варіантів відбулося вже на

вітчизняному ґрунті – грецька літера S етимологічно відповідала українським з , с: anadiplosis. У другому випадку спостерігаємо дисимілятивний процес: гексаметр (hexametr) – гекзаметр.

Терміноодиниця дисфемізм українською термінологією була запозичена з іспанської (dusfemismo). Випадання глухого приголосного перед іншим глухим приголосним одного й того ж способу творення (с, ф – фрикативні) властиве українській мові: дисфемізм – дифемізм .

Синоніми у термінології на рівні варіантності – явище специфічне. Терміни – варіанти позначають як правило, тотожні поняття (одне поняття), але мають певні видозміни на рівні афіксації: затекст – підтекст (контекстуальні синонімічні префікси), коректа – коректура (усічена форма + флексія а – калька), циклічні поеми – киклічні поеми (грецьк. kyklos – коло, синонім – цикл; переклад – калька), самототожність письменника – самтожність письменника (усічення складів), віреле – ле (фр. основи virrer – lei; нехтування першою основою); чи у назвах літературних творів, пам’ятках києворуського письменства (Городиське євангеліє – Бучацьке євангеліє , «Послання оріян хозарам » – «Рукопис Войнича », «Олександрія » – «Чин Олександра » – «Роман про Олександра » тощо).

Найдавнішими утвореннями, на нашу думку, є синонімічні ряди автохтонного походження, що виникли на ґрунті лексичної синонімії, а згодом термінологізувалися: бандурист – кобзар , мандрівні сюжети – «бродячі сюжети» , голосіння – тужіння , веснянки – гаївки та ін.

Синоніми посвята – присвята ототожнюються поняттям за допомогою близьких за семантикою префіксів (аналогічно вимисел – домисел) , а пари повторення – повтор , думка – дума мають різницю у наявності / відсутності суфіксів.

Різницю між термінами однієї синонімічної пари вбачаємо у різних категоріальних формах субстантивованих лексем: наперсник – наперсниця (категорія роду), величання – звеличання (форми категорії виду дієслів) тощо.

Термінофонд немислимий без іменних терміноодиниць. Однак практика показує, що процес субстантивації слів як шлях поповнення термінології, спричинений різним ступенем їх термінологізації, хоча й вимагає повної втрати первинних категоріальних особливостей: билини – старини (віддієслівний іменник – відприкметниковий іменник).

Націоналізація термінолексики інколи не завершується точним або наближеним перекладом запозиченого терміна, а виражається власне українською терміносполукою з різним ступенем адаптації її складових (міжнародних або чужомовних елементів): локальний колорит – місцевий колорит , жіноча рима – паракситонна рима , антиутопія – негативна утопія тощо.

Синонімічні пари літературознавчої термінології представляють окремі різновиди синонімічних відповідностей:

1)«слово – слово»: ескіз – зарисовка , етюд – студія , зіткнення – конкатенація тощо;

2)«словосполучення – словосполучення»: готичні романи – романи жахів , дискриптивна поема – описова поема , вольність поетична – ліцензія

поетична (двокомпонентні), історико-культурна школа – культурно – історична школа , психологічний метод у літературознавстві – психо-логічний напрям у літературознавстві (багатокомпонентні) та ін.;

3)» слово – словосполучення»: буколіка – буколістична поезія , метр – віршовий розмір , діалог – діалогічна мова , класика – класична література та под.