Дипломная работа: Ісламський фундаменталізм на Близькому Сході

Політична система «ісламської держави» повинна повністю ґрунтуватися на Корані. Вищим законодавчим авторитетом має бути Аллах, чия воля втілена в законах шаріату. «Законодавча i правова діяльність в ісламській державі здійснюється виключно в межах шаріату, за які не можна виходити. Уся умма повинна суворо дотримуватися того, що послав Аллах, i з чим прийшов посланець Аллаха. Жодна законодавча рада не має права внести навіть зміну в божественне законоположення»[37] .

Діяльність i компетенція виконавчих органів повинні визначатися на основі ісламського принципу дорадності — «шура», що має гарантувати мусульманам право участі у політичному житті. При цьому правитель або уряд в «ісламській державі» зобов’язаний втілювати шаріат на практиці. I, як підсумовує аль-Маудуді: «…суть Ісламської республіки полягає в суспільному поклонінні Всевишньому Аллаху.»[38] .

Таким чином, можна констатувати, що ідеологія ісламського фундаменталізму пройшла тривалий шлях розвитку, i в тій чи іншій формі була присутня в мусульманському суспільстві ще з часів середньовіччя. У ХХ столітті вона стала основою для тих сил, які виступили за перебудову суспільного життя на релігійних засадах. I, як зазначає Ф. Фукуяма: «У сучасному світі лише іслам пропонує теократичну державу як політичну альтернативу i лібералізмові, i комунізмові.»[39] .

Саме фундаменталізм став домінуючим напрямком політичного ісламу в період його «відродження» в 70-ті роки. Адже, як відзначає ряд вчених, фундаменталізм, на відміну від традиціоналізму i модернізму, був не тільки певною ідейною позицією духовної та світської еліти, але й потужним політичним рухом[40] .

Зростання активності ісламських політичних рухів та організацій в 70-х роках i перетворення ісламського фундаменталізму на один з провідних напрямків в суспільно-політичному житті країн Близького Сходу можна пояснити лише цілим комплексом соціально-економічних, психологічних та політичних передумов та причин.

Перш за все цьому сприяла сама специфіка мусульманських суспільств, особливості їх структури. Як вже зазначалося вище, іслам з самого початку свого існування був покликаний обґрунтувати основні принципи політичного існування мусульманської общини, яка об’єктивно стала мусульманською державою. Тому i в 70-х роках ХХ століття продовжували діяти історичні закономірності i зв’язки, які створили в масовій свідомості стереотипи неподільності ісламу та політики, світського та духовного, ісламу i всього способу життя мусульман. Як підкреслюють багато спеціалістів, іслам — це не тільки релігія, але й цілісний спосіб життя, цілісна цивілізаційна модель, i саме цим, в значній мірі, пояснюється його сучасна роль та вільний вихід мусульманських рухів на політичну арену[41] .

Цікавою з цього приводу видається думка італійського дослідника Ф. Тани, який, вивчаючи «відродження ісламу», виділив декілька факторів його життєздатності. Одним з них є характер сприйняття ісламу широкими масами — не в формі догм i приписів, а як життєвого кодексу, що не має меж. Так деякі соціологи зазначають — мусульмани вірять більше в іслам, ніж в Аллаха. Другий фактор — це середня стадія розвитку ісламу в сучасному світі. На відміну від християнства та буддизму він все ще має тенденцію до експансії. Третій фактор — «тоталітарний» характер ісламу не дозволяє йому залишатися в застиглій формі або «інтелектуалізуватися», тобто відірватися від реальності[42] .

Ще однією особливістю мусульманських країн напередодні «ісламського буму» була наявність духовних станових груп, які й далі складали досить чисельну соціальну верству. Категорію осіб, що входять до неї, часто називають «люди релігії» (ріджаль ад-дін) — це служителі мечетей, судді (каді), знавці мусульманського права (фікха), Корану та коментарів до нього (тафсіра), переказів про життя Мухаммада (хадисів). Їх часто об’єднують термінами «улама» або «мулли». Особливі станові групи утворюють також шейхи — глави суфійських орденів, махдистських общин, охоронці «святих місць», мандрівні дервіші[43] .

Одним з основних елементів ісламського суспільства залишається мечеть, яка є політичною трибуною для улама та інших релігійних діячів. Тут мусульмани не тільки моляться, але й обговорюють всі політичні новини, одержують вказівки від духовних осіб відносно своєї політичної поведінки в тій чи іншій політичній ситуації.

Крім всього вищезазначеного посиленню ролі політичного ісламу в мусульманських країнах Близького Сходу сприяла наявність, поряд із світською освітою, традиційної ісламської системи навчання — від початкових медресе до мусульманських університетів, число яких з початку 60-х років почало різко зростати. Богословські факультети існують при світських університетах майже всіх країн традиційного розповсюдження ісламу. У багатьох країнах іслам є також обов’язковим предметом у світській початковій та середній школах.

Зміцненню позиції політичних діячів, що виступали під гаслами ісламу, сприяло також збереження в силі мусульманського кодексу юридично-правових актів — шаріату. У конституціях більшості держав мусульманського світу шаріат проголошено основним джерелом права або вказується, що ні один закон не має сили, якщо він суперечить шаріату. Шаріат покладено в основу правової практики Ірану, Саудівської Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратів, Кувейту[44] .

Окрім вже наведених передумов активізації політичного ісламу в арабських країнах Близького Сходу, там в 70-х роках діяв ряд факторів, які об’єктивно сприяли укоріненню в суспільному житті ідеології та практики ісламського фундаменталізму. Як зазначає Н.В. Жданов: «У 60–70 роках соціальне середовище в зоні розповсюдження ісламу через нагромаджені соціально-політичні проблеми при високому прирості населення виявилось сприятливим для пошуку соціальної справедливості на шляху «релігійного вдосконалення.»[45] .

На думку вчених колишнього Радянського Союзу, визначальною в цьому плані була структурна соціально-економічна криза i ті наслідки, які вона мала. Вони вважали, що соціальні зрушення, котрі відбулися внаслідок структурної кризи, якраз i стали безпосередніми причинами політичного «відродження ісламу». Серед них основними були такі:

порівняно швидке міжгалузеве, територіальне та соціальне переміщення величезних мас населення, перш за все селянства;

чисельне зростання суспільних прошарків, які були тимчасово виштовхнуті із суспільного виробництва, як вчорашніх селян, так i міських низів, особливо відданих релігійній традиції;

постійне зростання по мірі прискорення процесу урбанізації абсолютної та відносної чисельності тих міських верств, соціальна психологія та поведінкові особливості яких тісно пов’язані з ісламською традицією[46] .

Ці зрушення припали в основному на період 60–70-х років, період підвищення темпів економічного росту та зростання нерівномірності розвитку окремих галузей i секторів народного господарства. Питома вага осіб, пов’язаних із сільським господарством, скоротилася в ряді мусульманських країн в 2–3 рази, i відповідно збільшилась доля зайнятих в промисловості та обслуговуючих галузях економіки. Більшість населення арабських країн Близького Сходу стала жити у містах.

Посилення урбанізаційних процесів сприяло тому, що саме міста стали центрами усіх суспільних суперечностей та конфліктів. Склалося багато в чому парадоксальне становище: чим швидше збільшувалася чисельність та питома вага сучасних за своїм характером класів i прошарків, тим більшу їх частину складали вихідці з інших, переважно традиційних класів i груп — селян, ремісників, дрібних торговців. Саме вони були носіями традиційної, переважно релігійної, свідомості, яка при певних умовах ставала фактором зближення i об’єднання широких верств населення під гаслами «ісламських реформ», «ісламської справедливості» i навіть «ісламської революції». У цих умовах об’єктивним чином зростала у суспільно-політичному житті роль ісламського фундаменталізму.

Таке пояснення причин «ісламського відродження» було підтримане багатьма західними вченими. I, як характерний приклад, у цьому відношенні часто наводиться Єгипет 70-х років. При цьому відзначається, що насерівський режим залишив багато невирішених соціально-економічних проблем, ускладнених поразкою у війні 1967 року. А садатівська політика «інфітаха» (відкритих дверей для західних капіталовкладень) з елементами наслідницької модернізації, імпортування моделей споживання та індивідуалістичної етики ще більше загострили кризу[47] .

Однак, західні дослідники були далекі від абсолютизації соціально‑економічних чинників i наводили цілий ряд причин іншого характеру. Подією, що заклала основу для підйому ісламського фундаменталізму вважається поразка арабських держав у війні 1967 року з Ізраїлем. Ця поразка викликала шок в арабському світі, наслідком якого стала інтенсивна хвиля самокритики. Під сумнів була поставлена вся стратегія розвитку арабського суспільства, його політична та економічна структура, його основні цінності. Арабський соціалізм i панарабізм, що були ідеологічним прапором у боротьбі за політичну незалежність та економічну самостійність, виявились безсилими врятувати арабів від поразки в 1967 році, i це сприяло витісненню даних ідеологій ісламськими суспільно-політичними теоріями.

На думку французького дослідника П. Міреля, 1967 рік став «початком повільної ретрадиціоналізації арабського суспільства, повернення до релігійних цінностей i оновлення ісламської компоненти в культурі»[48] .

Ще одним важливим чинником, який сприяв активізації ісламського фундаменталізму, був економічний, політичний та ідеологічний впливи консервативних режимів, котрі володіють, так званими, «нафтодоларами». На думку вже згадуваного Д. Пайпса, нафта та іслам асоційовані на трьох рівнях:

І. 11 з 13 членів ОПЕК є мусульманськими країнами;

ІІ.усі країни з великими запасами нафти, невеликим населенням i найбільш високим у світі ВВП на душу населення також мусульманські — Кувейт, ОАЕ, Лівія, Катар, Саудівська Аравія;

ІІІ.серед всіх цих країн найбільший у світі власник нафтових запасів, Саудівська Аравія, відзначається найбільш суворим дотриманням первісного «чистого» ісламу.

«До того часу, поки мусульмани будуть одержувати фантастичні нафтові прибутки, доти нинішні режими Саудівської Аравії, Лівії та Ірану будуть при владі, ісламський рух буде зростати…»[49] .

Як зазначає французький ісламознавець Е. Руло: «Форсований розвиток, прискорене будівництво міст, розповсюдження іноземних звичок підірвали традиційну структуру суспільства, викликавши надзвичайно гостру кризу самосвідомості.»[50] . У соціально-психологічному плані це мало наслідок відчуження, ізольованість та розгубленість величезних мас населення арабських країн Близького Сходу. У цих умовах іслам стає могутнім механізмом подолання масового відчуження та соціальної атомізації, надійним духовним i психологічним якорем в неспокійний час.

У соціокультурному контексті ця криза виявила прагнення протиставити наступу чужої культури Заходу свої національно-релігійні традиції, зберегти свою національну самобутність під час процесів модернізації. I, як пише Ф. Фукуям