Дипломная работа: Характеристика Конституції 1919 р.

Повстанські загони очолювали україн­ські есери, ліві есери, анархісти, більшовики, деякі інші партії.

Під час збройної боротьби на політичну арену вийшли різноманітні отамани, діяльність яких стала однією з характерних рис громадя­нської війни в Україні. Серед них були такі суперечливі фігури, як Махно, Зелений, Григор'єв.

Більшовики, спираючись на допомогу радянської Росії, докла­дали чимало зусиль, щоб відновити в Україні радянську владу. Боротьба за відновлення органів радянської влади розпочалась ще на початку окупації України австро-німецькими військами. 18 кві­тня 1918 р. у Таганрозі, куди евакуювалися ЦВК і Народний Секретаріат, відбулася сесія ЦВК Рад України, де було створено Бюро для керівництва повстанською боротьбою в тилу окупантів (Повстанбюро) у складі 9 чоловік. Найбільш значну групу в Повстанбюро складали більшовики, його головою був М.Скрипник.

До складу Повстанбюро входили також ліві есери та ліві українські соціал-демократи.

Постійнодіючі вищі органи влади республіки згорнули свою діяльність. Засідання ЦВК Рад України до III Всеукраїнського з'їзду Рад більше не скликалися. Повстанбюро здійснило певну роботу по мобілізації українського населення на боротьбу проти австро-німецьких окупантів, а також Центральної Ради, а згодом — гетьманщини. Повстанбюро розповсюдило на території України маніфест ЦВК від 19 квітня 1918 р. із закликом до робітників і селян підняти повстання, керувало створенням на місцях військо­во-революційних комітетів і формуванням українських військових сил у "нейтральній зоні". Проте Повстанбюро не виконало повніс­тю завдань, які доручили йому більшовики. Цим значною мірою пояснюється його розпуск у липні 1918 р. І з'їздом КП(б)У. На прийнятті цього рішення настоювала частина делегатів партійного з'їзду, щоб у такий спосіб виключити зі складу радянських органів України лівих есерів.

Подальшу роботу по відновленню радянської влади в Україні очолила партія більшовиків, яка сформувала спеціальний орган — Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК). Члени ЦВРК призначалися і відкликалися ЦК КП(б)У. Головою ЦВРК був О.Бубнов. До складу ЦВРК входили В.Затонський, Ю.Коцюби­нський та декілька військових. ЦВРК і підпільні більшовицькі організації, виконуючи рішення І з'їзду КП(б)У, створювали місцеві ревкоми. Вони створювалися спочатку як органи підпільної боротьби і підготовки повстання. У майбутньому ревкоми мали стати — до виборів Рад — органами місцевої влади.

Завдання вигнання окупантів ставало особливо актуальним в зв'язку з демократичною революцією, яка розпочалася у Німеччині в листопаді 1918 р. У такій ситуації ЦК РКП(б) визнав повстання в Україні назрілим. Одночасно було визнано за доцільне утворити групу військ Курського напрямку на чолі з Реввійськрадою у складі В.Антонова-Овсієнка, Й.Сталіна і В.Затонського. 19 листопада Реввійськрада Українського фронту прибула до Курська і розпочала організацію наступу сформованих у нейтральній зоні українських радянських дивізій та військ, що їх виділила Реввійськрада РСФРР для допомоги більшовикам України. Тоді ж розпочалася робота по створенню Тимчасового робітничо-селянського уряду України. До Курська разом з членами Реввійськради прибули з Орла члени ЦВК Рад України. Цей процес наштовхнувся на опір деяких великодержавне настроєних діячів у РСФРР. Так, Й.Сталін заявив голові ВУЦВК В.Затонському: "Достатньо грали в уряд і республіку, зда­ється досить, час кидати гру".

І все ж 28 листопада 1918 р. у Курську відбулося перше засідання Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Були прийняті декрет "Про організацію Військової Ради Української Радянської армії", "Тимчасове положення про організацію влади на місцях", "Звернення до нового уряду Німеччини" та інші акти. 29 листопада був оприлюднений маніфест Тимчасового робітничоселянського уряду до робітників та селян України. У маніфесті повідомлялося про скинення гетьмана П.Скоропадського, відміну всіх його законів та розпоряджень, перехід усієї повноти влади до Рад.

Починаючи з 29 січня 1919 р. уряд радянської України став іменуватися Радою Народних Комісарів УСРР, а керівники центральних відомств — народними комісарами.

Програма діяльності уряду в розгорненій формі містилася у "Декларації Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України", оприлюдненій 28 січня 1919 р. Український радянський уряд в період до III Всеукраїнського з'їзду Рад зосередив свою діяльність на організації вигнання інтервентів і розгрому збройних сил внутрішньої опозиції.

Була здійснена робота по організації виборів до місцевих Рад, проведення губернських і повітових з'їздів Рад і підготовки III Всеукраїнського з'їзду Рад. У цей час спостерігається поступове перетворення з'їздів місцевих Рад у з'їзди місцевих адміністраторів.

Наприкінці листопада 1918 р. Тимчасовий робітничо-селянсь­кими уряд видав декрет "Про організацію влади на місцях". У ньому зазначалося, що радянська влада в Україні відновлюватиметься з урахуванням досвіду державного будівництва в РСФРР. Декрет вимагав негайної організації у містах та селищах України рухомих війсь­ково-революційних комітетів, а в селах — комітетів бідноти. Ревкоми та комбіди мали створюватися місцевими організаціями КП(б)У. Знову утворювалися надзвичайні органи влади. Радянська влада набувала форми воєнно-пролетарської диктатури.

Більшовики розглядали Ради як найбільш прийнятну для них постійну форму диктатури пролетаріату. 8 лютого 1919 р. Раднарком України видав постанову "Про організацію місцевих органів Радя­нської влади та порядок управління", де ставилося питання про повсюдну передачу влади Радам. Право обирати та бути обраним до них мали особи, що проживають на території України, незалежно від віросповідання, національності та осілості, які досягли 18 років, займаються суспільно-корисною працею, а також військовослужбовці Червоної армії та флоту. Були позбавлені виборчих прав особи, які живуть на нетрудові доходи або використовують найману працю, колишні службовці та агенти поліції, жандармерії, "державної варти" і охоронних відділень, служителі релігійних культів, члени царської сім'ї. Так закріплялися правові обмеження політичних і цивільних прав за класовою ознакою та мотивами соціального походження. У практиці виборів траплялося багато випадків грубих порушень закону, сваволі влади, тиску на виборців. Вирішальну роль відігравали відкритий характер голосування, погрози репресіями в адресу противників радянського режиму.

З'їзди Рад скликалися за багатоступінчастою виборчою систе­мою. Губернські з'їзди Рад складалися з представників міських Рад і волосних з'їздів Рад. На догоду диктатурі пролетаріату в умовах країни з величезною більшістю селянського населення були підвищені норми представництва для робітників.

III Всеукраїнський з'їзд Рад. Конституція УСРР 1919 р. До початку весни 1919 р. на значній частині території України були відновлені Ради. Радянське будівництво в УСРР вступило у нову фазу. На початку березня 1919 р. відбувся III з'їзд КП(б)У. Для участі у його роботі ЦК РКП(б) направив Свердлова — найближчого соратника Леніна. III з'їзд КП(б)У, розглянувши проект Конституції УСРР, підкреслив, що вона має закріпити диктатуру проле­таріату у формі Республіки Рад. Враховуючи досвід державного будівництва в радянській Росії, III з'їзд КП(б)У визнав за необхідне для УСРР прийняти Конституцію РСФРР, з деякими змінами залежно від місцевих умов.[2]

6 березня 1919 р. у Харкові відкрився III Всеукраїнський з'їзд Рад, на який прибули 1887 делегатів, з яких 1435 були комуністами. На з'їзді виступив Свердлов, який від імені ЦК РКП(б) указав на необхідність зміцнення радянського ладу. Був заслуханий звіт Тимчасового робітничо-селянського уряду (Раднаркому) України, роз­глянуті військове, продовольче та земельне питання.

10 березня проект Конституції УСРР був поданий на розгляд і затвердження з'їзду Рад. З доповіддю про проект Конституції виступив член ЦК КП(б)У, нарком юстиції О.Хмельницький.

Проти проекту Конституції виступили ліві есери, які піддали критиці положення, що УСРР є республікою диктатури пролетаріату. III Всеукраїнський з'їзд Рад відкинув це заперечення і затвердив запропонований проект Конституції.

Але про яку диктатуру пролетаріату можна було вести мову, коли імперіалістична та громадянська війни, розруха, голод призвели до того, що на території колишньої Російської імперії наприкінці періоду, що вивчається, чисельність промислових робітників не пе­ревищувала 800 тис. чоловік.

Безумовно, вони не могли відігравати вирішальну роль у житті країни. Проголошена більшовиками диктатура пролетаріату була чистою фікцією. Насправді владу прибрала на той час більшовицька партія, лідери якої здебільшого переслідували честолюбні цілі, понад усе прагнули влади і слави. [3]

Для утримання влади необхідно було мати могутню силу. Розрахунок Леніна на те, що "народ придушити експлуататорів може і при дуже простій "машині", майже без "машини", без особливого апарату, простою організацією озброєних мас", не виправдався. "Озброєна маса" скла­далася майже повністю з селян і солдатів, які підтримували більшо­виків, коли ті пообіцяли їм землю і мир, але відразу ж відійшли від них, як тільки був проголошений "воєнний комунізм". Тільки неп врятував більшовицьку диктатуру від загибелі.

У Конституції УСРР 1919 р., як і в Конституції РСФРР, у першому розділі "Загальні положення" визначалися основні завдан­ня диктатури пролетаріату — здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення революційних перетворень і придушення контрреволюційних намірів з боку заможних класів, УСРР проголошувалася державою "трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства". Влада трудящих здійснювалася

Радами робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

Визначалися структура і компетенція органів вищої державної влади, якими був з'їзд Рад, а в період між з'їздами — ВУЦВК, який утворювався з'їздом і відповідав перед ним. В організації та діяльності Всеукраїнських з'їздів Рад, ВУЦВК і Раднаркому не було поділу на гілки влади. Навіть Раднаркому було надано право вида­вати закони.

Починаючи з травня 1919 р. у законодавчій діяльності стала брати участь і Президія ВУЦВК. На початку 1920 р. ВУЦВК перей­шов до сесійного порядку роботи. Між сесіями ВУЦВК його функції стала виконувати Президія. Вона керувала сесіями, готувала до них матеріали, в першу чергу проекти декретів, здійснювала нагляд за виконанням постанов ВУЦВК, інструктувала державні органи як в центрі, так і на місцях. Між сесіями ВУЦВК Президія мала право затверджувати постанови Раднаркому УСРР і припиняти їх дію, переносячи питання на вирішення найближчої сесії ВУЦВК. Пре­зидія також розглядала клопотання про помилування та вирішувала інші питання в порядку управління.

Завідування окремими галузями управління покладалося на наркомати.

Конституція визначила також структуру, компетенцію та по­рядок утворення місцевих органів влади. Такими на місцях були міські та сільські Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконкоми, а також губернські, повітові та волосні з'їзди Рад та їх виконкоми.

На III Всеукраїнському з'їзді Рад був обраний ВУЦВК у складі 99 членів, з них 89 більшовиків та 10 українських есерів (боротьби­стів). ВУЦВК обрав свою Президію і затвердив склад Раднаркому.

Головою ВУЦВК був обраний Г.Петровський. До складу Раднарко­му увійшли більшовики О.Бубнов, К.Ворошилов, В.Затонський, Е.Квірінг, М.Скрипник, О.Шпіхтер та ін.