Дипломная работа: Християнський світогляд на язичницькі традиції в тексті "Слово о полку Ігоревім"
Об’єктом дослідження є пам'ятка давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім» в перекладі Я.Є. Махновця.
Предметом вивчення в роботі є християнський світогляд на язичницькі традиції в тексті «Слова».
Методологічну основу дослідження складають наукові принципи сучасної історії та теорії літератури, комбінація підходів до вивчення даного питання. Стратегія дослідження розроблена з урахуванням робіт щодо проблем християнського світогляду та язичницьких традицій Астахової А.А., Бичко І.А., Білецького О.І., Брайчевського М.Ю., Булашева Г., Войтовича В., Горського В., Грушевського М., Гудзія М.К., Єфремова С., Митрополита Іларіона,
Лихачова Д., Махновця Л., Мишанича О., Пінчука С.П., Рибакова Б.А., Робинсона А.Н., Сапунова Б.В., Чижевського Д., Яценка Б.
У роботі поєднано порівняльно-типологічний, порівняльно-історичний, історико-функціональний методи дослідження із системно-аналітичним підходом при аналізі літературних явищ.
Наукова новизна отриманих результатів дослідження полягає в тому, що в ньому вперше в українському літературознавстві предметом ґрунтовного й багатоаспектного аналізу стало питання християнського світогляду та язичницьких традицій в «Слові о полку Ігоревім».
Структура роботи обумовлена її метою і завданнями. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.
Зауважимо, що в процесі роботи ми наштовхувалися на деякі труднощі. В жодній літературознавчій праці повно і чітко не висвітлено питання язичницької символіки на сторінках «Слова о полку Ігоревім». Тому це питання ми розробляли самостійно і, можливо, не всі тлумачення язичницьких символів, правильні.
«З погляду артистичного і культурного «Слово» стоїть надзвичайно високо. Коли порівнюємо його, з одного боку, з риторичними, взагалі книжними творами цеї доби і з візантійськими творами, які оберталися в перекладах в тих часах, з другого боку, з творами західноєвропейськими тої ж доби, як «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунгів» та ін., тоді тільки оцінюємо, наскільки тонко відчутний і артистично виконаний твір перед собою ми маємо. В порівнянні з верхньо-блискучою, але доволі холодною і сухою книжною риторикою, де тільки зрідка виривається безпосередній – не крик, а зітхання душі, «Слово» визначається незвичайною експресією і безпосередністю свого ліризму, одягненого безконечним багатством епічних засобів. В порівнянні з епосом візантійським – раціоналістичним, отяжілим, позбавленим свіжості і безпосередності чуття, «Слово» блищить щирістю, глибиною і силою афекту, як твори новоєвропейської романтики супроти епігонів псевдокласицизму. Супроти варварської грубуватості і елементарності настроїв і мотивів західноєвропейських творів феодальної доби воно вирізняється багатством і тонкістю настроїв, як супроти примітивної діатоніки повніша хроматична гама» і далі М. Грушевський наголошував: «Я можу тільки закінчити цей розділ повторенням заклику старого поета: цей твір перегортайте денно і нощно – ви знайдете в нім всякий раз нову красу і новий зміст [16; 215].
1. «Слово о полку Ігоревім» – видатна пам’ятка української культури
Видатний пам’ятник давньоруської письменності «Слово о полку Ігоревім» містить цінний матеріал, в тому числі для реконструкції стилю мислення, сутності філософсько-світоглядних уявлень, які панували у культурі Київської Русі. Автор «Слова» описує події, присвячені твору, розмірковує з приводу цього, демонструючи саме світоглядну позицію, з точки зору якої розцінюються персонажі твору та їх дії.
Через війни, пожежі, стихійні лиха, з багатьох інших причин давніх літописів дійшло до нас небагато. Від ХІ до кінця ХV століття жоден з них, на жаль, не зберігся у первісному вигляді. Вони відомі тільки в уривках у складі пізніше написаних зводів.
Але й цінні частинки письмових творів, що дійшли до нас крізь віки, свідчать про високу культуру Русі ХІІ століття, про наявність кількох літературних шкіл, про багатогранність жанрів твори Климента Смолятича, Кирила Туровського, Києво-Печерський патерик, моленіє Данила Заточника, твори Іларіона, Володимира Мономаха, та інших творів, відомих і безсмертних – всі вони чудові за формою й змістом. Літописи велися в кожному місті, в кожному монастирі. Літописці працювали майже у кожного князя й навіть у простій церкві.
У першій половині ХІ століття за часів Ярослава Мудрого в політичному житті Русі розпочався процес дроблення. Особливої гостроти він набув, коли Чернігівське князівство закріпилося за Олегом Святославовичем – онуком Ярослава Мудрого – та його нащадками. Саме Олега автор «Слова» називає Олегом Гориславовичем, вказуючи, що від нього й таких як він князів «сеяшется и растяшеть усобицами» Руська земля.
Приблизно в той самий час відокремилось і Галицьке князівство, закріпившись за «Ростиславичами». Процес цей тривав і в ХІІ столітті. Відокремлюються Муромо-Рязанське і Смолянське князівства, все більшої самостійності набувають Новгород, Володимиро-Суздальське князівство. Всі вони рішуче йдуть до самостійності й втягуються у міжусобну боротьбу. Політична єдність країни відходить у минуле. Міжусобиця руських князів загострюється через половецьку загрозу.
Основні феодальні міжусобиці ХІІ століття були пов’язані з ворожнечею між нащадками Мономаха і Олега Святославовича [44; 23].
Величезну роль в історії зіграв герой «Слова о полку Ігоревім» – Ольгович Ігор Святославович – князь Новгород-Сіверський. Ще у 1180 р. Половці допомагають Ігореві у боротьбі проти Рюрика Київського. Поразку Ігоря розцінили як поразку половців. Рюрик же, не відчуваючи в собі сили і достатньо влади втримати Київ, віддає його іншому Ольговичу – Святославу Всеволодовичу. Наступні роки Рюрику й Святославу вдається об’єднати руських князів для відсічі половцям. Обов’язки голови Ольговичей Святослава поширюються і на Ігоря. Ігор розриває стосунки з половцями, однак одразу не може довести свого ставлення до нової загальноруської ідеї – об’єднання в боротьбі проти половців.
У 1184 р. князі об'єдналися навколо Святослава Всеволодовича, великого князя Київського, і влітку завдають половцям тяжкої поразки. У полон потрапляє хан Кобяк, разом із його сином й інші хани, і сім тисяч чоловік.
Взимку 1185 року русичі знову очолені Святославом, розгромили військо половецького хана Кончака. У цій переможній виправі не зміг взяти участь Ігор Святославович, двоюрідний брат Святослава Всеволодовича. Щоб довести свою відданість справі оборони Руської землі, навесні того самого року він вирішив виступити проти половців. Цей похід і став приводом для створення «Слова о полку Ігоревім».
Про похід Ігоря Святославовича розповідають літописи. Детальніше про це йдеться в іпатіївському списку, більш скупо – в Лаврентіївському [76; 34]. Відомо, що Ігор виступив із Новгорода-Сіверського 23 квітня 1185 року разом зі своїм сином Володимиром – князем путивльським – і небожем Святославом Ольговичем. Військо йшло повільно, у складі полків було чимало пішої «чорної» раті. 1 травня, коли військо досягло верхів’я Дінця, настало затемнення сонця. У давні часи це вважалося лихим провіщанням; і серед полків знялася тривога. Утім Ігореві вдалося заспокоїти воїнів, і похід тривав.
Передові загони, переслідуючи степовиків, забрали у полон чимало ворожої сили, захопили половецькі вежі. Після першої перемоги князі вирішили заночувати серед степу.
На світанку наступного дня русичі побачили, що їх оточили половці. Половецькі лучники засипали їх смертоносним дощем стріл. Вороги відрізали русичів від води. Бій точився цілий день, не вщухав і вночі. Ігоря поранили в ліву руку і через деякий час його захопили у полон. Руські полки були розбиті.
Тим часом Київський князь Святослав знову надумав піти на половців. Ігор та його спільники своєю невдачею «одчинили» ворота на Руську землю. І знову ринулись на неї половці.
Жилося Ігорю у полоні – в половецькому стані, досить вільно. Син Ігоря Володимир ще до походу був заручений з Кончаковою дочкою. Через деякий час Ігор дізнався, що половці мають намір перебити всіх бранців. І надвечір, коли сторожа розважалася, князь непомітно вибрався з вежі і за допомогою свого половецького хрещеника втік. Незважаючи на поразку, Ігоря вітали у Новгороді-Сіверському, Чернігові й Києві.
Приблизно між 1185–1187 рр. під свіжим враженням невдалого походу на половців з’явилось «Слово о полку Ігоревім». В ньому автор звертається до Ярослава Осмомисла, князя Галицького, як до живого, а з літописів відомо, що помер він 1 жовтня 1887 року. Отже, автор про його смерть іще не знав; і тому «Слово» не могло потати набагато пізніше від цієї події. У кінці пам’ятки проголошується слава руським князям, які вирвалися з половецького полону. З-поміж них згадується Ігорів син Володимир, який, за даними літопису, повернувся з неволі восени 1188 року разом з дружиною і дитиною. Виходить, що останні рядки «Слова» написані дещо згодом.
У «Слові» не висвітлено усі подробиці походу і поразки Ігоря, як це зроблено літописцями. Його невдалий похід – це для автора лише привід, щоб висловити свої роздуми, довести своє вболівання за долю рідної землі, її народу, щоб засудити князівські міжусобиці й незгоди, які краяли вітчизну. Головна ідея «Слова» – заклик руських князів до єднання перед навалою монгольських полчищ. Цій суспільній меті, яку поставив перед собою автор-патріот, підпорядковані вся система образів і поетичних засобів твору, його композиція.
«Слово о полку Ігоревім» розпочинається своєрідним вступом-заспівом. Далі йдуть три частини. У першій автор розповідає про похід, бій і поразку Ігоря. У другій – звертається до князів, щоби ті об'єдналися і виступили за рідну землю. У третій частині йдеться про втечу Ігоря з полону. Завершується твір хвалою руським князям і дружині. Кожна частина містить багато закликів, роздумів, спогадів.
У заспіві автор міркує: як йому повести мову про похід Ігоря? Чи не піти шляхом свого знаменитого попередника Бояна? Образ цього славетного співця-поета і музики-гусляра увесь час витає у «Слові». Про нього згадується і на початку, і всередині, і наприкінці пісні-повісті. Боян, який оспівував володарів свого часу – Ярослава Мудрого, хороброго Мстислава Тмутараканського, гарного на вигляд Романа Святославовича, був настільки неповторним митцем слова, відрізнявся такою силою і розмахом поетичної уяви, що його називали солов’єм, вважали нащадком самого бога Велеса. Цікаво, що ім’я Бояна довго було відоме лише з тексту «Слова». І коли на стінах Софії Київської відкрили старовинні написи, серед них знову зустріли славетне ім’я.
Поетична манера Бояна була творцеві «Слова» близькою, він прагнув її наслідувати й робив це талановито. Автора «Слова» можна назвати учнем-нащадком Бояна. Кожним рядком твір свідчить про його поетичну фантазію, обдарованість і винятковість; і це дало йому змогу втілити свої шляхетні ідеї в оригінальні й сильні художні образи.