Дипломная работа: Християнський світогляд на язичницькі традиції в тексті "Слово о полку Ігоревім"

Почнем же, браття, повість оцю

од старого Володимира до нинішнього Ігоря,

що відточив намір силою своєю

і вигострив серця свойого мужністю;

Сповнившись ратного духу,

він навів свої хоробрі полки

на землю Половецькую

на землю Руськую [57; 7][1]

Ігор і його спільники пішли на половців, бо прагнули «собі честі, а князю – слави». Безслав’я для князя – гірше від смерті. Слава перемог руських воїнів – ці слава всієї Руської землі. Поразка ж принесла не лише горе і страждання, але й зневагу.

Про першу переможну сутичку з половцями автор говорить коротко, лише повідомляючи, що захопили воїни гарних половецьких дівчат, золото, паволоки, оксамити. Ігор не взяв собі нічого, тільки бойові знамена ворога як символ своєї перемоги.

Але вирішальна битва була ще попереду. Наближення її замальовується тривожними образами стихій. Криваве побоїще провіщають криваві зорі, з моря сунуть чорні хмари, в яких трепечуть сині блискавиці, щоб затьмарити чотири сонця – чотирьох князів. Поява незліченного половецького війська розгортається у широченну панораму. В цьому безвихідному оточенні виявляють свою велику мужність князь Всеволод, усе військо русичів у нечуваній для тих часів биткві:

З рання до вечора,

з вечора до світу

летять стріли гартовані,

гримлять шаблі об шоломи,

тріщать списи харалужнії

у полі незнаємім,

серед землі Половецької (19)

Та сили були нерівними. Тяжку поразку руських полків автор зображує засобами народної поетики як бенкет:

… тут кривавого вина недостало;

тут пир доконали хоробрі русичі:

сватів попоїли

і самі полягли

за землю Руськую (19)

Автор «Слова» досконало знав історію свого народу, його минуле й сучасне, життя і помисли князів, прагнення простого народу. Тому серце його болить через поразку і смерть руських воїнів, і він увесь час шукає причини цього всенародного нещастя. Він перериває свою розповідь про Ігорів похід, щоб згадати давні міжусобиці й одного з головних призвідців князівських чвар – Олега Святославовича, якого з гіркою іронією перейменовує в Гориславича. В міжусобицях руських князів люди гинули так само, як і в битвах з чужими ордами. Гинув народ, нищилися плоди його мирної праці. Горе розлилося по Руській земілі:

Тоді, за Олега Гориславича,

сіялося й виростало уособицями,

гинуло добро Даждьбожого внука,

в княжих крамолах віки вкоротилися людям (19)