Дипломная работа: Концепт "влада" в українські мовній картині світу
Термін “картина світу” (worldview, Weltbild) до наукового обігу був введений ще В.Герцем на межі ХІХ-ХХ століть щодо фізичного світу. В. Герц пояснював це поняття як сукупність внутрішніх образів зовнішніх об'єктів, які віддзеркалюють істотні властивості об'єктів, включаючи мінімум порожніх, зайвих відносин, хоча повністю уникнути їх не вдається, оскільки образи породжуються розумом [32, 12].
У сучасній лінгвістиці картину світу визначають як глобальний образ світу, що є підґрунтям світогляду людини, тобто виражає істотні властивості світу в розумінні людини в результаті її духовної і пізнавальної діяльності [29, 4]. З цим цілком можна погодитися з одним лише уточненням: «світ» слід розуміти не тільки як предметну реальність або оточуючу людину дійсність, а як свідомість-реальність у гармонійному симбіозі їх єдності для людини [32, 43]. Таке розуміння близьке до ідей М. Хайдеггера, який писав: «Що це таке – картина світу? Мабуть, зображення світу. Але що тут називається світом? Світ виступає космосом, природою. Елементом розуміння світу неодмінно є історія. І все-таки навіть природа, історія і обидва цих компоненти разом в їх прихованому і агресивному взаємопроникненні не вичерпують світу. Під цим словом розуміється й основа, незалежно від того, як мислиться її відношення до світу» [29, 49].
Термін «картина світу» можна віднести до фундаментальних, які відображають специфіку людини, її існування в світі, взаємостосунки зі світом, найважливіші умови її існування в світі. У свідомості людей, які належать до того чи іншого національного колективу, складається та передається з покоління в покоління свій образ картини світу, навколишньої об’єктивної дійсності. Картина світу, на думку багатьох лінгвістів, – вихідний глобальний образ світу, який репрезентує сутнісні властивості світу в розумінні її носіїв, лежить в основі світогляду людини та є результатом усієї її духовної активності. «Картина світу – створений людиною суб’єктивний образ об’єктивної дійсності – це не дзеркальне відображення світу, а завжди певна його інтерпретація» [48, 37].
Ціннісний образ світу складають два основних типи картини світу – концептуальний та мовний. Концептуальна картина світу значно ширша від мовної, тому що в її створенні беруть участь різні типи мислення, у тому числі невербальні.
Поняття «концептуальна картина світу» досліджується різними науками, кожна з яких розглядає сутність цього явища в рамках своїх проблем та категорій. У лінгвістиці вона отримала назву картина світу (Б.О. Серебренніков, О.С.Кубрякова). Лінгвістика встановлює зв'язок картини світу з мовою, вивчає способи фіксації мисленнєвого змісту засобами мови. Мова – це не лише частина картини світу, як одна з презентованих у свідомості семіотичних систем, але й на ній формується мовна картина світу. Нарешті, за допомогою мови знання, отримані індивідом, мають можливість брати участь у комунікативних процесах, перетворюючись на інтерсуб’єктивні. Учені вважають, що мова завжди була і залишається єдиною та універсальною мисленнєвою базою, на якій вибудовуються різні концептуальні системи.
Поняття мовної картини світу базується ще на ідеях В. фон Гумбольдта та неогумбольдтіанців (Л. Вайсгерберг та ін.) про внутрішню форму мови, з одного боку, та на ідеях американської етнолінгвістики, зокрема так званій гіпотезі Сепіра-Уорфа, – з іншого.
М. Ґайдеггер писав, що при слові «картина» ми думаємо насамперед про відображення чогось, «картина світу означає не картину, що відображає світ, а світ, який уявляється як картина» [48, 49]. Між картиною світу як відображенням реального світу і мовною картиною світу як фіксацією цього відображення існують складні відношення. Картина світу може бути представлена за допомогою просторових, часових, кількісних, етичних та інших параметрів. На її формування впливають мова, традиції, природа і ландшафт, виховання, навчання та інші соціальні фактори.
Мовна картина світу не стоїть поряд зі спеціальними картинами світу (хімічною, фізичною тощо), вона їм передує і формує їх, оскільки людина здатна розуміти світ і саму себе завдяки мові, в якій закріплюється суспільно-історичний досвід – як загальнолюдський, так і національний. Національний історичний досвід визначає специфічні особливості мови на всіх її рівнях. З огляду на специфіку мови у свідомості її носіїв виникає певна мовна картина світу, крізь призму якої людина бачить світ.
Сучасні уявлення про мовну картину світу у викладі Ю.Д. Апресяна виглядають так. Кожна мова віддзеркалює певний спосіб сприйняття та концептуалізації світу. Відображені в ній значення створюють цілісну систему поглядів, свого роду певну колективну філософію, яка стає обов’язковою для всіх носіїв мови. Властивий певній мові спосіб концептуалізації дійсності – частково універсальний, частково національно специфічний, тому носії різних мов можуть бачити світ по-різному, крізь призму своїх мов. З іншого боку, мовна картина є «наївною» в тому сенсі, що у багатьох випадках вона відмінна від «наукової» картини [2, 43].
Отже, ідея мовної картини світу включає в себе дві пов’язані між собою, проте відмінні думки: 1) картина світу, яку пропонує мова, відмінна від «наукової» (для позначення цього явища використовується термін «наївна картина світу») та 2) кожна мова «малює» свою картину, яка відображає дійсність не так, як це роблять інші мови.
Реконструкція мовної картини світу – одне з основних завдань сучасної лінгвістики. Дослідження мовної картини світу проводяться в двох напрямах відповідно до зазначених вище двох складових цього поняття. З одного боку, на основі системного семантичного аналізу лексики певної мови реконструюється ціннісна система уявлень, відображена в цій мові, безвідносно до того, чи є вона специфічною для цієї мови або універсальною, тобто відображає «наївний» світогляд у протиставленні «науковому». З іншого боку, досліджуються окремі, лінгвоспецифічні концепти, характерні лише певній мові. Такі концепти зазвичай мають такі особливості: по-перше, вони є «ключовими» для цієї культури ( тобто вони дають «ключ» до розуміння цієї культури), по-друге, такі слова важко перекласти іншими мовами: еквівалент для їх перекладу може не існувати, або існувати, але не мати тих компонентів значення, які для цього слова є специфічними.
Останнім часом набув актуальності метод, що інтегрує обидва підходи. Його метою є відтворення мовної картини світу, яке базується на комплексному (лінгвістичному, культурологічному, семіотичному) аналізі лінгвоспецифічних концептів в міжкультурній перспективі (роботи В.Ф.Старко, Н.Д.Арутюнової, А. Вежбицької, О.Д. Шмельова та ін.)
Отже, існує певна домінанта, яку визначають національні, культурні та соціальні традиції, саме вона дає можливість виділити в загальній мовній картині світу її ядерну, загальнозначущу частину. Маємо на увазі той факт, що мовна картина світу є «прихованим регулятивом поведінки і через розвиток відповідного концепту формується культурно-національний стереотип» [16, 40].
Розглядаючи смислову сферу людини як надзвичайно складну систему змістових конструктів, ми можемо використати загальновідомі закономірності та припустити, що ця сфера має специфічну просторово-часову організацію.
За аналогією до добре відомої планетарної моделі, смислову сферу людини можна уявити як багатошарову систему, що містить в собі смислове ядро, на різній відстані від якої обертаються окремі змістові конструкти та комплекси конструктів. Для визначення сукупності змістових утворень, які входять до смислового ядра особистості, на сьогодні активно використовують поняття «ментальний простір».
Однак, незважаючи на активне використання поняття «ментальний простір», відшукати в українській науковій літературі, рівно як і в російській детальне пояснення цього терміну та його визначення доволі важко. Термін «ментальний простір» з’явився в 1966 році, він був уведений Пітером Гоулдом, який вважав, що зрозуміти поведінку людини можна дослідивши образи цього простору, які зберігаються в свідомості людини. За допомогою математичної моделі головних компонентів, він укладав ментальні карти.
Згодом такий спосіб був названий когнітивною картографією (cognitive mapping).
А.А. Залевська визначає ментальний простір як «відносно невеликий концептуальний набір, створений для приватних потреб розуміння та дії. Ментальні простори створюються завжди, коли ми думаємо, говоримо, вони взаємопов’язані і можуть модифікуватися протягом розгортання дискурсу. Лише невелика частина знань, яка асоціюється з певною концептуальною ділянкою, експліцитно використовується під час створення потрібного ментального простору» [27, 131]. Ментальний простір може бути представлений у вигляді сукупності значень, образів, символів суспільної свідомості, які в більшій або меншій мірі укладаються конкретним суб’єктом, змінюються під впливом системи його цінностей, світогляду і набувають той чи інший індивідуальний смисл, який задає суб’єкт цій дійсності.
Згадуючи поняття «ментальний простір», перш за все необхідно уточнити поняття «ментальність» («менталітет»). Цей термін досить часто зустрічається у працях з когнітивної лінгвістики, однак не має чіткого визначення.
Вперше термін «ментальність» запропонував Леві-Брюль для опису особливого «патологічного мислення» дикунів, потім Люсьєн Февр та Марк Блок використали його для визначення загального умонастрою, складу розуму, колективної психології, «розумового інструментарію», «психологічного оснащення» людей, представників однієї культури. Спільний менталітет дозволяє по-своєму сприймати та усвідомлювати своє природнє та соціальне оточення та самих себе.
Г.Д. Гачев визначає поняття «ментальність» як «рівень індивідуальної та суспільної свідомості,… вся жива, мінлива та водночас зі своїми стійкими константами магма життєвих настанов, моделей поведінки, емоцій та настроїв, яка спирається на глибинні зони, притаманні певному суспільству та культурній традиції…» [18, 19]. В.В. Колесов пов’язує ментальність з національною ідентичністю та говорить про те, що в мові втілюється національний характер, національна ідея та національні ідеали. «Ментальність це світоспоглядання в категоріях та формах рідної мови, котре поєднує у процесі пізнання інтелектуальні, духовні та вольові якості національного характеру в типових його проявах» [29, 31].
У науці досить поширеним є використання категорії «ментальність» для позначення будь-якого більш-менш стійкого комплексу уявлень про світ. Невипадковим є те, що велика кількість дослідників ототожнює поняття «ментальності» з «картиною світу».
Менталітет, який виступає в якості ядра концептосфери індивіда, водночас є системою закладених в основі культури взаємопов’язаних універсалій. Такі універсалії виступають формами збереження та трансляції фундаментальних уявлень про світ та соціальний досвід індивіда. У своїх зв’язках вони утворюють цілісну та узагальнену картину людського світу. Ідентичність менталітету серед його носіїв обумовлена спільністю історичних умов, у яких формується їх смислова сфера, та проявляється вона у здатності наділяти однаковими значеннями однакові явища зовнішнього та внутрішнього світу, тобто однаково їх інтерпретувати та виражати в одних й тих самих символах.
Індивід має більшою або меншою мірою унікальну смислову сферу, проте її основа – ментальність – виступає тим спільним, що пов’язує його з іншими людьми, представниками цієї культури, цього етносу. Це та неусвідомлювана сила, яка примушує різних представників одного етносу в подібних обставинах діяти напрочуд однаково. Гачев Г.Д. вважає, що досліджувати питання менталітету слід з прагматичної позиції, тобто досліджуючи вербальне вираження ментальності (саму мову та мовні одиниці) в соціальному контекст?