Дипломная работа: Корупція як соціальне явище: український контекст аналізу

Однак, між трьома видами відносин є принципові відмінності. Відношення дарування – найбільш древні, закорінені. Наявність в них третьої сторони найменш помітно, бо мораль, керуюча ними, рефлексує слабо і сприймається, поневіряється без напруги, майже на несвідомому рівні. Нарешті, вони позитивно емоційно забарвлені, а тому максимально комфортні.

Наступні за давністю звичаю – відносини обміну. Вони звичні, оскільки людський побут пронизаний ними, але не носять постійного характеру, а тому не мають емоційного забарвлення. Про наявність третьої сторони (інститутів, що охороняють процедури обміну) згадують лише тоді, коли відносини ускладнюються конфліктом.

Відносини послуги істотно відрізняються від двох перших. Перш за все, вони наймолодші. Крім того, вони малозвичні, оскільки громадяни стикаються з владою незрівнянно рідше, ніж ходять до магазину або звертаються за допомогою до родичів. В принципі, вони повинні бути емоційно нейтральні, але традиція, на жаль, така, що контакти з владою, як правило, викликають негативні емоції.

А найголовніше, більшістю громадян відносини послуги практично не усвідомлюються як такі. Масовій свідомості, традиційної в своїй основі, незвично представляти державу, а отже, і кожного його представника, як інститут, який існує завдяки податкам громадян. Також важко згадати, що потрібні послуги та праця чиновника по їх наданню заздалегідь оплачені з тих же податків. Посадові особи також вважають в більшості випадків, що, надаючи послуги громадянам, вони роблять йому послуги, що заслуговує винагороди. Саме тому так зручно перетворювати некомфортні та нестійкі стосунки послуги в більш звичні відносини дарування. Тобто у загальному вигляді можна зазначити, що за відсутності зовнішніх обмежень люди прагнуть звести менш комфортні відносини до більш комфортних

Тепер ми маємо можливість переконатися в тому, що цей факт не обов'язково пояснювати цинізмом представників даної групи. По-перше, мова йдеться про культуру, близькою до патріархальної, в якій відносини дарування є домінуючими. Відповідно до висунутої гіпотези і практики, відносини обміну в такій культурі також намагаються звести до відносин дарування. Держава викликає повагу, лякає. Посередник, третій агент взаємодії, просто не бачиться через горизонт патріархальної культури з її закритістю, орієнтацією на внутрішні норми. Це підштовхує, як ми спостерігали, у наведеному прикладі, трансформацію відносин послуги, яка аж ніяк не сприймається як послуга тими, хто повинен її отримати, на акт дарування. Хабар, подарунок у цьому випадку – ритуал, що допомагає створити емоційно комфортні взаємини. Фактично, хабар тут – плата не тільки за послугу, але й за можливість знайти душевний комфорт, опинившись у звичній системі відносин [54, c. 22].

Другий рівень – власне корупція як деякий різновид соціальних відносин. В силу цього саме соціології повинна відводитися основна роль у вивченні даного явища, саме вона покликана вивчати практики корупційних відносин, норми, керуючі цими практиками, інститути, що охороняють ці норми. Термін «інститут корупції» використовується тут невипадково, оскільки, хоча жоден офіційний документ таку практику не передбачає, люди «легітимізують» її, тобто визнають хабар нормою взаємин з тими, від кого вони залежать.

На другому рівні корупція розглядається у теорії соціального капіталу П. Бурдье, її основою його можна вважати складають неформальні зв’язки, своєрідної форми міжособистісної комунікації, котрі компенсують вади офіційної системи управління та функціонування соціальних інститутів. Неформальний соціальний капітал у вигляді знайомств, родинних і дружніх зв’язків (вони передбачають високий рівень довіри всередині мережі й майже повну недовіру до інших членів суспільства) є важливим під час трансформації суспільних інституцій і є одним із засобів пристосування оточення до нових правил. Неформальні відносини передбачають певний взаємний обмін послугами в межах неофіційних норм, що конкурують з правом і діють у відносно замкнених соціальних мережах. У випадку протиправної діяльності таких мереж соціальний капітал набуває вже негативного забарвлення [10, c. 20].

Неформальний соціальний капітал відіграє велику роль не лише в мобілізації і консолідації прагматичної частини правлячої еліти, а й у підвищенні соціального статусу представників злочинного світу. Кримінальні елементи, завдяки високій солідарності мережі й контактам з бюрократією, досягають легалізації тіньових доходів і перерозподілу надприбутку. Яскравим прикладом є сучасна Україна, де при існуванні численних бар’єрів соціальної мобільності соціальний капітал блату все більше стає визначаючим чинником успішності в житті. Тим часом переважна більшість населення існує в умовах не лише обмеженості ресурсів (фінансових, матеріальних, інформаційних, культурних), а й обмеженості доступу до мереж, що їх розподіляють. Така ситуація створює для одних груп умови соціальної винятковості (за допомогою контролю ресурсів, «тіньової» приватизації, регламентації доступу до закритих мереж), для інших – соціального виключення (з виробництва, соціальної сфери, впливу на формування влади тощо). Усе це сприяє клановій солідарності і лояльності, ізоляції індивідів від соціально-політичного життя соціуму та участі в демократичних перетвореннях.

Також в рамках становлення корупції вона може розглядатися і як соціальний інститут, елемент системи керування, тісно взаємопов’язаний з іншими соціальними інститутами – політичними, економічними, культурними. Соціальний інститут характеризується наявністю регулярних і довгострокових соціальних практик, що підтримуються за допомогою соціальних норм, які мають важливе значення в структурі суспільства наявністю безлічі ролей [57, c. 20]. Про інституціоналізацію корупції, тобто процес становлення соціальних практик у якості регулярних і довгострокових, свідчать:

– виконання нею ряду соціальних функцій – спрощення адміністративних зв'язків, прискорення і спрощення прийняття управлінських рішень, консолідація і реструктуризація відносин між соціальними групами, сприяння економічному розвитку шляхом скорочення бюрократичних бар'єрів, оптимізація економіки в умовах дефіциту ресурсів і ін.;

– наявність цілком визначених суб'єктів корупційних взаємин (посадова особа – клієнт), розподіл соціальних ролей (хабародавець, хабароотримувач, посередник);

– наявність визначених правил гри, норм, відомих суб'єктам корупційної діяльності;

– сформований сленг і символіка корупційних дій (наприклад, добре відомий всім жест потирання пальців);

– стала і відома зацікавленим особам такса послуг.

Інституціоналізація корупції в розвинутих країнах Заходу була розглянута В. Рейсменом ще в 1979 р. В радянській та пострадянській науковій літературі цьому присвячені, насамперед, книги В. Радаєва, Л. Тимофєєва, І. Кузнєцова. Дослідження І. Клямкіна, А. Олейника, В. Радаєва, Л. Тимофєєва, Т. Шаніна та ін. дозволяють стверджувати, що корупція, поряд з «тіньовою» економікою, політикою, правом і т. п., що сформувалися ще в роки радянської влади і зберігаються до цього часу (іноді в зміненому вигляді), утворюють інституціоналізовану тіньову реальність, не рахуватися з якою означає не розуміти реальну соціальну дійсність, процеси, що відбуваються в суспільстві. Виявилося, що тіньова реальність – це не тільки «друга економіка» чи корупція, але охоплююча все суспільство в цілому, закінчена інституціональна система (економіка, право, адміністративні відносини і т.д.), – уся цілком поза сферою юридичного закону [57, с. 39]. І корупція – лише елемент (можливо – найголовніший) цієї тіньової реальності нашого буття.

Сутність інституційної деформації розкривається соціологією культури, адже модернізація полягає в процесі перенесе?