Дипломная работа: Методика формування у молодших школярів навичок живопису у процесі малювання пейзажу

Експериментально перевірити ефективність удосконаленої методики.

Гіпотеза дослідження: виконання пейзажів молодшими школярами на уроках образотворчого мистецтва є дієвим засобом формування у них навичок живопису.

Методи дослідження:

теоретичні: аналіз та узагальнення наукової інформації з проблеми дослідження; аналіз, синтез, узагальнення і систематизація теоретичних та даних; моделювання естетичного виховання школярів на уроках образотворчого мистецтва; порівняння та узагальнення отриманих експериментальних даних;

емпіричні: спостереження за навчально-виховним процесом; бесіди з вчителями, учнями; педагогічний експеримент.

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг магістерської роботи становить 86 сторінок.

Розділ 1. Теоретичні основи дослідження

1.1 Пейзаж як жанр образотворчого мистецтва

Пейзажем називають зображення природи, міст, архітектурних споруд, моря тощо. Малювання пейзажу є одним з основних завдань у розвитку просторової уяви та просторового зображення у тих, хто малює. Зображення пейзажу розвиває естетичні почуття, навчає спостерігати дійсність, знаходити красу в звичайному і виділяти характерне.

З дитинства нас супроводжують картини природи, відображені відомими художниками. Усім відоме монументальне полотно пейзажиста І.І. Шишкина "Жито" (1878): безкрає поле дозріваючого жита, облямоване ланцюгом могутніх сосен на горизонті, сприймається як епічний образ безкрайніх просторів рідної землі. Серед інших образів природи й тихі сумні літні вечори, і неозора водна гладінь, і невичерпна глибина фарб золотої осені. Це картини І.І. Левітана. Його картини настільки глибоко увійшли до нашого життя, що ми часто говоримо: "левітанівський куточок", "левітанівський настрій". Художник зумів розкрити своєрідний ліризм природи, показати її красу [50, 112].

На прикладі творів Шишкіна і Левітана видно, що в зображеннях природи виражається світогляд художника і його епохи, національні, історично обумовлені особливості сприйняття природного світу. Адже французьке слово "пейзаж" означає "природа", а в образотворчому мистецтві так називають жанр, присвячений відтворенню природної або перетвореної людиною природи.

Пейзажем називають також окремий художній твір (переважно живопису, графіки, рідше скульптурний рельєф), що зображає природу. Тут важливим моментом є сам вибраний художником природний або створений (ідеальний) природний мотив, що стає як би "героєм" твору. Окремі фігурки людей або тварин, а також невеликі сюжетні сценки в пейзажній композиції істотної ролі не грають і є засобом доповнення і пожвавлення пейзажу [66, 187]. Наприклад, в картині французького живописця XVII ст. Клода Лоррена "Викрадення Європи" (1655) міфологічна сцена не є головною. Справжній "герой" картини - світ прекрасної ідеальної природи, з якою людина живе в гармонії.

Окремі елементи оточення світу природи первісна людина зображала вже в наскельних розписах епохи неоліту. Так, в малюнках на плато Тассилін-Аджер в Алжирській Сахарі - в сценах полювання, перегону стад й ін. зустрічаються схематично виконані дерева, каміння, водна гладінь. Вони немов натякають на місце дії, але ще не створюють образу конкретної місцевості. Ширше розповсюдження пейзажні мотиви одержують в мистецтві Стародавнього Сходу і Криту, особливо в сценах із зображенням полювання фараонів або диких тварин в заростях (наприклад, розпис однієї з гробниць в Бені-Хасане, XX ст. до н.е., що зображає дику кішку під час полювання в чагарниках; "Куріпки в скелях", розпис одного з приміщень Кносського палацу на Криті, XV ст. до н.е.) [20, 14].

У мистецтві європейського середньовіччя, наприклад в староруському іконописі, природа зображається схематично. На староруських іконах ми бачимо ніби натяки на оточуючий фігурні сцени пейзаж: "гірки" позначають скелясту місцевість, окремі дерева невизначеної породи - ліс, плоскі невеликі будівлі - палаци, храми і т.д. Аж до XVI-XVII ст. пейзаж в європейському мистецтві був лише фоном для тематичної картини або портрета. Подібну роль він виконував і в знаменитому портреті Мони Лізи (бл.1503, Лувр, Париж) Леонардо та Вінчі.

Як самостійний жанр пейзаж вперше з'являється в середньовічному Китаї ще в VI ст. Пейзажі китайських художників дуже одухотворені і поетичні. Вони ніби вбирають в себе уявлення про безмірність і безконечність світу природи. На картині художника X ст. дунь Юаня "Річковий пейзаж", виконаної тушшю на шовковому сувої, простір здається безмежним, водна гладінь неосяжною, а далечінь затягнена м'яким, туманним серпанком. Під впливом китайського живопису склався і японський пейзаж [35, 11].

У європейському мистецтві передумови для формування пейзажу як самостійного жанру складаються в епоху Відродження. Художники звертаються до безпосереднього вивчення натури, будують простір в картинах, ґрунтуючись на принципах науково розробленої лінійної і повітряної перспективи, пейзаж у них стає реальним середовищем, в якому живуть і діють персонажі. Вже в першій половині XV ст. у швейцарського художника К. Віца в картині "Чудовий улов" (1444, Музей мистецтва і історії, Женева) з'являється пейзаж конкретної місцевості - береги Женевського озера. У невеликих графічних і живописних творах голландців І. Патініра, німців А. Дюрера і А. Альтдорфера пейзаж починає гранично панувати над сценами переднього плану.

В цей же час виявляються відмінності в підходах до образу природи у італійських художників і майстрів Північного Відродження. У картинах італійців А. Мантеньї, Пьєро делла Франческа, Джорджоне, Леонардо да Вінчі, Тіциана природа гармонійно співзвучна людині, велике місце у них займає архітектурне середовище. У нідерландських художників Альтдорфера, Л. Кранаха Старшого нерідко зустрічаються образи дикої природи, яка немов розчинює в собі людські фігури [45, 58].

У середині XVI ст. у пейзажних циклах П. Брейгеля Старшого грандіозність бачення світу поєднується з якнайглибшим проникненням в специфіку народного життя, невіддільного від життя оточуючої людину природи. Такі його картини з серії "Пори року", "Повернення стад" і "Мисливці на снігу" (обидві - 1565, Віденський музей історії мистецтва). У XVII ст. у мистецтві класицизму оформились принципи ідеального пейзажу, в якому головне місце зайняв образ природи.

У творчості французького живописця Н. Пуссена ідеальний пейзаж відноситься до героїчного виду. У нього включаються сцени з античної міфології. Такий "Пейзаж зі сценою єдиноборства Геркулеса і Какуса" (1649). У картинах К. Лоррена переважає ідилічний характер ("Викрадення Європи"). Навпаки, в пейзажах художників бароко оспівується стихійна сила природи. Людина живе з нею в нерозривній єдності, а сама природа пройнята відчуттям вічної боротьби стихій. Такий пейзаж в картині "Візники каміння" (бл.1620) П.П. Рубенса.

У пейзажних етюдах з натури Д. Веласкеса появляються елементи пленеру, тобто відтворення змін повітряного середовища під впливом сонячного світла і атмосфери (два пейзажі вілли Медічи, 1650-1651, Прадо, Мадрид). Голландські живописці (Я. ван Гойен, Я. ван Рейсдал, Рембрандт, Я. Вермер Делфтський) розробляли систему валерів, світлоповітряну перспективу. Світ рідної природи постає на їх картинах в своїй мінливості. Він надзвичайно близький людині, обжитий нею [66, 189].

На картинах голландських живописців ми бачимо і піщані дюни, і болота, і безкрайні, що йдуть удалину, поля з самотніми млинами на горизонті. Дуже великої уваги вони надають зображенню неба і хмар, що біжать по ньому. Такі картини Я. ван Рейсдала "Вигляд села Егмонд", Я. ван Гойєна "Вигляд річки Ваал біля Неймегена" (1649).Я. Вермера Делфтського привертає скромна вулиця його рідного Делфта ("Вуличка", Державний музей, Амстердам), а М. Хоббема - спокійні сонячні куточки лісу ("Ліс"). Голландськими майстрами створений новий тип морського пейзажу - марини [35, 19].

У XVII і XVIII ст. розповсюджується пейзаж, з топографічною точністю відтворюючи види окремих місцевостей і особливо міст. Чудовими майстрами топографічно точних міських видів були італійці Каналетто і Б. Беллотто. У багатьох музеях світу можна побачити їх картини з видами міст Європи. У Росії представником даної техніки був живописець Ф.Я. Алексєєв, що створив численні картини з видами Петербургу і Москви, серед яких особливо виділяється "Вид Палацової набережної від Петропавлівської фортеці" (1794).

У першій половині XIX ст. у живописі романтизму прокидається інтерес до передачі різних станів природи, своєрідності національного пейзажу, проблем пленеру. Значний внесок у подальший розвиток пейзажного живопису зробив англієць Дж. Констебл, що писав свої картини цілком з натури, вміло передавав свіжість зелені, хмарне небо, різний характер освітлення в різний час дня ("Вигляд на Хайгет з Хемпстедських горбів", бл.1834), а також французькі пейзажисти барбізонської школи. Барбізонці (Т. Руссо, Же. Дюпре, Н.В. Діаз і ін.) відкрили красу сільської Франції, простій, доброзичливій до людини природи ("У лісі Фонтенбло", "Вид в Барбізоні" Т. Руссо). Близьким до барбізонців був К. Коро, що відобразив мінливі стани природи і прагнув за допомогою валерів створити відчуття вібруючого повітряного середовища ("Віз сіна", 1865-1870) [72, 53].

Романтичні традиції виконують важливу роль в російському пейзажі середини XIX ст., особливо в пейзажах М.Н. Воробйова і маринах І.Д. Айвазовського. Інтерес до пленеру, прагнення до філософського осмислення природи яскраво виявилися в пейзажних етюдах А.А. Іванова ("Вітка"). Розквіт реалістичного пейзажу пов'язаний з діяльністю передвижників. Він набуває епічного розмаху в полотнах І.І. Шишкіна, ліричної насиченості у А.Д. Саврасова ("Граки прилетіли", 1871), напружено-драматичного відтінку у Ф.А. Васильєва ("Перед дощем", 1869). Цілий етап в розвитку ліричного пейзажу склала творчість І.І. Левітана ("Березень", 1895; "Весна. Велика вода", 1897), що нерідко підіймався до піднесеного соціально-філософського тлумачення пейзажного мотиву ("Над вічним спокоєм", 1894).

Пленерний живопис, інтерес до мінливого світлоповітряного середовища яскраво виявилися в творчості майстрів імпресіонізму. Вони "портретували" не тільки сільську, але і міську місцевість, створили багатогранний і динамічний образ сучасного міста ("Бульвар капуцинів в Парижі" К. Моне). Майстри постімпресіонізму змінюють принципи імпресіоністів. П. Сезанн утверджує монументальність, первісну силу природи ("Гора Сент-Віктуар"), а В. ван Гог наділяє пейзажні образи тривожним, нерідко трагічним емоційним значенням ("Червоні виноградники в Арле", 1888) [12, 19].

У мистецтві XX ст. визнаними майстрами пейзажу стали художники, що спираються на реалістичну традицію світового мистецтва (Р. Кент і Е. Уайєт в США, Р. Гуттузо в Італії, живописець А. Наматжіра в Австралії і ін.) [63, 51].

Для жанру пейзажу, що розвинувся на теренах колишнього СРСР, властиві життєстверджую і образи, що оспівують красу рідної природи і красу перетвореної працею людей землі. Вже в 1920-і рр. зародився індустріальний пейзаж (Б.Н. Яковлєв "Транспорт налагоджується", 1923), виник тип пейзажу із зображенням пам’ятних місць. У 1930-1950-і рр. були створені узагальнювальні пейзажі нової держави (У. Тансикбаєв "Ранок Кайрак-Кумської ГЕС", 1957; Ю.І. Піменов "Нова Москва", 1937, й ін.). Вражаючі образи природи створили Л.І. Бродська, А.М. Грицай, Н.М. Ромадін в Росії, З.А. Чуйков в Киргизії, І.І. Бокшай, А.А. Шовкуненко, Н. Яблонська на Україні, Т.Т. Салахов в Азербайджані і ін. Активно працюють у області пейзажу В. Вітрогонський, Р. Зазаров, А. Пантелєєв (індустріальний і міський пейзаж), Е. Калнинь (марина) [12, 46].

У пейзажі порівняно з натюрмортом, інтер'єром, портретом інші вимірювання простору й масштабності. Перед живописцем (графіком) відкриваються великі простори, багатоплановість (глибина точки зору), багата різноманітність форм, величин, кольорів, незвичність і постійна зміна освітлення, атмосферних явищ. Уміння розібратися в своїх враженнях від пейзажу, знайти в ньому найцікавіше, головне, відібрати потрібні деталі (а їх в природі дуже багато) і підпорядкувати їх цілому - завдання важка навіть для досвідченого пейзажиста.

При роботі над натюрмортом, інтер'єром натура весь час залишається нерухомою, освітлення і світлоповітряне середовище в приміщенні відносно постійні (особливо якщо вікна виходять на північ), об'єкти натури знаходяться поряд з художником, простір неглибокий, добре видно форма, пропорції, колір, матеріальність предметів, окремі деталі. У цих жанрах увага і живописний інтерес художника в основному зосереджуються на характері форми, матеріалу, тонально-колірному моделюванні, колірному рефлексному взаємозв'язку предметів. Завдання передачі світлоповітряного середовища, перспективних ефектів не виключається, але і не очолює. У живописі пейзажу, навпаки, увага художника спрямована головним чином на вирішення завдань передачі простору, стани освітлення, атмосферних явищ і впливу всього цього на наочний світ пейзажу.

Різні пори року, частини діб, сонячне або місячне світло, вітер (слабкий або сильний) - все це справляє величезний вплив на вигляд природа і здатне дуже швидко перетворити пейзаж до невпізнання (наприклад, гроза, що насувається, спалахи блискавки, ураган, схід або захід сонця) [25, 45].

Природні явища, впливаючи на загальний стан пейзажу, викликають у нас у відповідь відчуття - тривогу, страх, печаль, радість і т.п. Тому в пейзажному живописі важливо вірно передати стан освітленості, атмосферні явища, простір і викликати тим самим у глядача відповідні відчуття. Саме пейзаж, як ніякий інший жанр, здатний збудити гаряче, пронизливе відчуття любові до рідної землі. Він виконує величезну роль в патріотичному, етичному, естетичному вихованні людини.