Дипломная работа: Міжнародна міграція капіталу
Ще одна група детермінант ММК лежить у сфері валютних ринків. Виходячи з того, що проблеми загальноекономічного розвитку не можуть залишатися поза державним регулюванням, Тревор Суон сформував модель регулювання міжнародних відносин через інструментарій валютного ринку. Суон довів, що через нарощування внутрішніх витрат (споживання, інвестиції, державне споживання) можна досягти зростання імпорту і відтоку інвестицій із країни. Девальвація національної валюти буде сприяти припливу іноземного капіталу
Теорія захисного інвестування ПІІ С. Хаймера основана на тому, що для ПІІ дуже важливі переваги фірми в сфері інвестиційної діяльності, що веде до відмови від моделі простої конкуренції і визнання зв'язку між ПІІ і контролем над ринками. Теорія Хаймера пояснює такі явища, як інвестиції в, на перший погляд, малоприбуткові виробництва, створення підприємств без цільової функції надприбутку за умови підвищеного ризику. Така практика одержала назву «захисного інвестування». Хаймер розглядає фактор випадкових переваг фірми як інструмент об'єднання теорій ПІІ і класичних моделей недосконалої конкуренції на галузевих ринках. Іноземний інвестор, на думку Хаймера, - це монополія чи, ще частіше, олігополія на певному ринку. В основі іноземних інвестицій лежить ослаблення конкуренції і забезпечення контролю над ринком. Найчастіше великі компанії, створюючи підприємства для ослаблення конкурентної боротьби, зацікавлені в максимальному контролі над підприємством, не схильні до розподілу власності і скорочують до мінімуму делегування контрольних функцій. Найчастіше такі компанії схильні «підштовхувати» уряд країни-реципієнта до посилення захисту вітчизняного ринку. Хаймер класифікував ці заходи як елементи олігополістичної поведінки, типові для короткострокової «конкуренції серед деяких» у погоні за встановленням контролю ризиками. Коли пряме інвестування призводить до узурпації на певному ринку, уряд, на думку Хаймера, повинен втручатися в цей процес і контролювати інвесторів з погляду відповідності їхньої діяльності національним інтересам.
Теорія монополістичних переваг Кіндлебергера, доповнюючи теорію Хаймера, пояснює ПІІ такими факторами: недосконалою конкуренцією на товарних ринках, ринках факторів виробництва, економією на масштабах виробництва, обмежувальною чи дискримінаційною політикою урядів. Наявність цих факторів обумовлює ММК, що виступає як компенсатор недоліків національних економік. В основі є ідея про те, що іноземний інвестор знаходиться в менш сприятливій ситуації порівняно з місцевим: він гірше знає, у нього немає великих зв'язків, він несе додаткові транспортні витрати та великі ризики. Для іноземного інвестора існує об'єктивна необхідність у так званих «монополістичних», тобто властивих тільки йому, переваг перед місцевими конкурентами, за рахунок яких він міг би одержати більш високий прибуток. Це премія за інвестиційний ризик, про яку писали Мілль і Олін. Премія можлива в силу переваг, що виникають у ході монополістичної теорії, розроблювачем якої є Е. Чемберлін. Для іноземного інвестора монополістичні переваги можливі як мінімум у силу: використання недосконалої конкуренції на місцевих товарних ринках, що саме по собі стає можливим, якщо в нього є оригінальний продукт; недосконалої конкуренції на ринках економічних ресурсів, а саме, за наявності в іноземній компанії більш досконалої технології, легкого доступу до кредиту, великого підприємницького досвіду і т.д.; переваг у масштабах, що дає можливість одержувати велику масу прибутку; сприятливого державного регулювання іноземних інвестицій.
Теорія привласнення виходить з положення про те, що високий рівень сучасного оформлення права власності на всі складові інвестиційного капіталу (у даному випадку технології, здобутки в галузі керування, просування фірми і т.і.), що забезпечують фірмі виняткові переваги на ринку і створюють умови для зацікавленості країни-реципієнта в капіталах такої фірми. Виняткові переваги фірми-інвестора самі по собі не несуть загрози вільній конкуренції на якомусь ринку. Однак, не даючи можливості контролю над цінами, вони створюють умови для одержання економічної ренти. Відповідно до цієї теорії держава повинна проводити політику залучення ПІІ, однак утримуватися від їхнього регулювання, обмежуючи заходами не тільки прямого економічного ефекту (податкові й інші пільги), але і правового забезпечення для привласнення виробничих переваг.
Американським ученим-економістом Р.Верноном була розроблена модель циклу життя продукту. Відповідно до цієї моделі продукт проходить чотири (іноді нараховують п'ять) життєвих циклів: (1) упровадження продукту на ринок; (2) зростання продажу продукту; (3) зрілість продукту; [(4)] насичення ринку продуктом; (4, 5) – спад продажу. Міжнародний життєвий цикл продукту для фірми А, що вперше налагодила його виробництво, виглядає трохи інакше: (1) монопольне виробництво й експорт нового продукту фірмою А; (2) виробництво і продажі аналогічного продукту фірми А продукту в іноземних конкурентів і продаж останнього в рамках вітчизняних для іноземних конкурентів ринків; (3) вихід продукту конкурентів на ринки третіх країн, і, відповідно, скорочення експорту продукту фірми А; (4) вихід продукту конкурентів на ринок країни фірми А (як можлива стадія). Передова в технологічному відношенні фірма може почати до моменту виникнення конкуренції з боку нових виробників впровадження більш конкурентного продукту, можливо навіть, продавши їм патент на виробництво свого старого продукту. При посиленні загрози експорту фірма може налагодити виробництво продукту за кордоном, що продовжить життєвий цикл продукту. Фактором, що підвищує доцільність ухвалення останнього рішення, є те, що на стадіях росту і зрілості витрати виробництва у більшості випадків знижуються, що призводить до зниження ціни продукту і поліпшує можливості для розширення експорту та налагодження закордонного виробництва. У порівнянні з експортом товару організація закордонного виробництва в силу зниження перемінних витрат, запобігання митних бар'єрів, посилення позицій у боротьбі з іноземними монополіями, як правило, є більш вигідною.
Модель інтернаціоналізації спирається на ідею американського економіста Р.Коуза про те, що усередині більшої корпорації діє внутрішній ринок, регульований керівниками корпорації та її підрозділів. Творці моделі інтернаціоналізації – англійці П.Баклі, М.Кессон, А.Рагмен, Дж.Даннінг – вважають, що значна частина формально міжнародних операцій фактично є внутрішньофірмовими операціями господарських комплексів ТНК.
Еклектична модель Джона Даннінга увібрала в себе з інших моделей ПІІ і насамперед з моделі монополістичних переваг те, що пройшло перевірку на практиці. Тому другою її назвою є «еклектична парадигма». Відповідно до цієї моделі фірми починають розгортання власних виробничих потужностей за кордоном через ПІІ тільки у разі наявності трьох передумов: фірма закордонної країни має свої специфічні переваги власника; фірмі краще використовувати ці переваги самостійно на місці, а не реалізовувати їх там через експорт товарів чи технологій іншим фірмам (переваги інтернаціоналізації); фірма використовує деякі виробничі ресурси за кордоном більш ефективно, ніж у рамках своєї національної економіки (переваги місця розміщення).
Модель наукомісткої спеціалізації показує доцільність спеціалізації розвинутих країн на виробництві й експорті наукомістких і технологічно складних товарів, у той час, як країни, що розвиваються, повинні спеціалізуватися у виробництві ресурсномістких товарів. Кумулятивне інвестування, що виникає внаслідок такої спеціалізації, є стимулюючим фактором до припливу іноземних інвестицій у високотехнологічні галузі.
Модель альтернативних витрат тісно зв'язана з моделлю життєвого циклу і моделлю наукомістких технологій, обґрунтованою Г.Хаберлером. За цією моделлю передові технології поширюються за кордон, породжуючи кумулятивне інвестування і зміни в структурі інвестиційних потоків.
Теорія «втечі» капіталу поєднує в єдине ціле всі розглянуті теорії і моделі і, ґрунтуючись на них, пояснює, виходячи із загальних неокласичних і інституціональних позицій, причини відтоку капіталу Крім загальної причини «втечі» капіталу у вигляді зниження норми прибутку, факторами відтоку капіталу також можуть виступати несприятлива соціально-економічна ситуація, високий ризик вкладення, різке погіршення кон'юнктури ринку і т.ін.
Концепція інвестиційних полів, заснована вітчизняними вченими Д.Лук'яненком і В.Білошапкою, обґрунтовує можливості інвестування на основі взаємодії національних «Даймондів». Розбіжність національних інтересів і національних можливостей створює поле інвестиційних можливостей, а застосування іноземного капіталу в межах таких полів дає можливість поліпшення конкурентоспроможності національного виробництва. Концепція інвестиційних полів стверджує, що державна концепція залучення іноземних інвестицій у національну економіку повинна ґрунтуватися на селективному підході: створенні сприятливого інвестиційного клімату для інвестування в структуроутворюючі галузі і сфери кумулятивного інвестування [9, с.45-49].
Розглядаючи сучасні теорії ММК, слід насамперед зазначити дві основні течії: інституціональні теорії ММК і теорії неокейнсіанського синтезу.
Основою для більшості сучасних інституціональних теорій ММК послужила інституціональна модель конкурентних переваг М.Портера. У її основі є ствердження про те, що конкурентні переваги будь-якої країни визначаються міжнародними результатами діяльності національних фірм. Вирішальним фактором кінцевої ефективності Портер вважає спроможність фірм до використання потенціалу власної країни. Портер поєднує істотні детермінанти такої спроможності у так званий "Даймонд" - динамічну систему взаємозалежних і взаємообумовлених істотних складових. Ключовими рівнями системи за Портером називають: рівень розвитку факторів виробництва, рівень попиту внутрішнього ринку на продукцію деяких галузей, рівень розвитку допоміжних і супровідних галузей, рівень внутрішньогалузевої конкуренції. Дії держави і вияв непередбачених обставин розглядаються як додаткові фактори впливу на систему.
Розглядаючи інституціональні теорії стосовно ММК, слід відзначити їх головну відмітну рису. Процеси ММК засновані в першу чергу на внутрішньо-національних особливостях економічних відносин, у корені яких лежить стан, поводження, конкурентні переваги і недоліки кожного окремого суб'єкта економічних відносин. У цьому зв'язку успіх участі кожної окремої національної економіки в міжнародному господарстві в ц?