Дипломная работа: Мотиви і образи в ліриці Ганни Чубач
Кожен із її циклів, будь-то "Дзвінка ріка", або "При світлі каштанів", чи "Вічна жінка", "День снігопаду" є своєрідним способом осягнення мудрості світу Яскравим у неї є авторське наповнення слова силою художньої виразності, а кожна фраза насичена людськими роздумами. Ліричною героїнею Ганни Чубач в процесі збагачення духовним досвідом переосмислюються такі поняття як: життя і смерть, мить і вічність, любов і зрада. А сама вся її поезія з напруженим драматизмом пізнання істини і є у світоглядному і в естетичному вимірах джерелом того великого людського почуття, що спонукає людину до сенсожиттєвого вибору:
Скільки всього пережито!
Скільки не здійснилось мрій!
Колосом жита вицвіло літо.
Художня енергетика її мислення несе в собі високу життєстверджуючу тональність, незважаючи на те, що у віршах Ганни Чубач багато суму, зневіри, розпачу і думок про "вікову добу" людського життя, яку вона образно називає "зимою", коли "коси біліші стали".
Від яскравості зим, коли підводяться підсумки й "ідуть сніги на наші душі // на наші голови ідуть", коли "обліпили роки, обступили біди. // я ж іще не хочу думати сумне. // Нижчими не стали всі мої висоти. // Але досвід судить зверхністю зими".
лірика поезія ганна чубач
Ця жіноча сутність з її довірливістю і біллю виявляється в її поезії кохання, того кохання, яке розпочинається із вселенського переживання і все частіше - відчуття самоти:
… Бринить струна у теплім літі,
Чомусь подібна до плачу.
Чи то від того, що страждаю?
Чи то від того, що люблю?
Чи вже такий я голос маю -
увесь із пісні і жалю? …
Через спомини і згадки дитинства з його "голосними бджолами" відновлюється у її пам’яті людській вимір минулого життя:
…От: я між квітами стою.
А от: матуся просо в’яже.
Сідає сонце за межу.
Щось мамин голос мені каже.
Не відбиваюсь від бджоли -
Тоненьке жало випускає.
Ну,що ж? Кусай!
Ну,що ж? Жали!
Солодкий біль в душі
Коли дитинство спогад повертає.
І хочеться ще і ще відчувати особливий світ Ганни Чубач, де "світанки синьоокі", де "маки радістю цвітуть", де "вітер віє, дощик трусить і перепілки гнізда в’ють", де "пелюсткові весни" і "плакучі верби". Це її світ любові і краси, добра і співчуття. А світосприймання Ганни Чубач, поетеси, Жінки, Матері визначають ті щасливі моменти, коли "сонце-соняшник знову цвіте: // Не в уяві, а тут на городі, // Де хлоп’ятко моє золоте // За донькою красивою ходить":
Кажуть, щастя нема на землі.
Кажуть, важко зробилося жити.
Коли тупають ніжки малі,