Дипломная работа: Мовленнєва комунікація майбутніх вчителів початкових класів

• Діалогічна орієнтація у спілкуванні. Будь-яке спілкування з дитиною має бути діалогічним. Роль педагога у такому діалозі полягає більшою мірою у практичній мовленнєвій допомозі дитині: підтримці її висловлювань запитаннями, сприянні у знаходженні потрібного слова, наданні мовленнєвого взірця, виявленні інтересу, розуміння, доброзичливого ставлення.

Діалогічна орієнтація передбачає рівноправність позицій педагога і дитини у спільному пошуку правильної відповіді, способу розв'язання комунікативної проблеми. Педагог має завжди пам'ятати, що центром його діяльності є діти. Тож він має підтримувати з ними постійний контакт: з'ясовувати, чи їм цікаво, чи вони розуміють його слова, висловлювати своє особисте ставлення до предмета розмови.

• Дотримання професійної етики та мовленнєвого етикету. Суть цього принципу полягає в тому, що спілкування педагога з дітьми має здійснюватися на професійних засадах. Педагог "не ображається і не гнівається на дітей". У будь-якій ситуації він діє за правилом "Не говорити нічого такого, що не мало б залишитися в душі дитини назавжди". Щоб виявити своє невдоволення, педагог вдається до спеціальних професійних прийомів, одним з яких є натяк (скажімо, на те, що він здивований якимось вчинком дитини).

Дотримання мовленнєвого етикету – невід'ємна складова професійної етики. Згідно з її нормами педагог має обов'язково подякувати дитині за добре виконану роботу або. правильну відповідь, в разі потреби вибачитися перед вихованцями. Етикетне спілкування – це насамперед ввічливість, тактовність, стриманість у різноманітних ситуаціях взаємодії з дітьми. Це також відповідний набір невербальних знаків уваги до дітей: доброзичливий тон, ласкавий погляд, посмішка, рух голови, спілкування на рівні очей дитини, очікувальна поза, пауза-мовчання, певні ігрові прийоми.

• Встановлення емоційної довіри і збереження позитивної атмосфери спілкування. Цей принцип визначається особливостями мовленнєвої взаємодії з дітьми дошкільного віку.

По-перше, молодші школярі вступають у мовленнєвий контакт з дорослим, лише відчуваючи до нього емоційну прихильність. Саме тому при контакті з малознайомою або незнайомою людиною школяр виявляє нижчий рівень комунікативності та мовленнєвого розвитку, ніж у спілкуванні з близькими людьми.

По-друге, необхідний тонус для породження мовлення створюється позитивною емоційною атмосферою в спілкуванні. Педагогові варто використовувати у розмові з дитиною широкий спектр позитивних інтонацій. Особливо важливо, щоб останні слова вихователя, адресовані дітям на певному етапі спілкування, були позитивно забарвленими. Адже у психологічному плані їхній вплив на свідомість дитини найбільший.

• Врахування індивідуальних особливостей та ситуативного стану дитини. Мовлення віддзеркалює індивідуальні особливості дитини, її темперамент, характер, рівень комунікабельності та інтелектуального розвитку. Отже, щоб викликати в дитини бажану мовленнєву реакцію, педагог має індивідуалізувати своє спілкування. А перш ніж включати дитину в мовленнєвий контакт, треба зорієнтуватися в її психологічному стані, визначити, чи є в неї бажання спілкуватися вданий момент, тобто врахувати емоційний і фізичний стани вихованця, щоб "діяти в єдиному з ним емоційно-чуттєвому діапазоні"(І.Бех).

• Застосування прийомів активного слухання і зворотного зв'язку. Щоб навчити дитину говорити, треба вміти її слухати. Професійне слухання (з використанням вербальних і невербальних прийомів) можна віднести до прийомів розвитку активного мовлення дитини. Саме завдяки їм педагог підтримує дитину є різноманітних ситуаціях: коли вона ділиться своїми враженнями чи проблемами, навчається складати розповіді, переказувати казки тощо.

• Втілення в педагогічному спілкуванні традицій українського родинного спілкування з дітьми і національного мовленнєвого етикету. Реалізація цього принципу надає мовленнєвому спілкуванню педагога відмітних національних ознак, тобто особливостей, які притаманні родинному спілкуванню українців, національним способам навчання, а саме: лагідності, емоційності, образності, мовленнєвої насиченості спільних з дитиною дій. Будується спілкування в рамках певних етикетних форм, здавна притаманних українському народові.

• Збагачення мовленнєвої взаємодії педагога з дітьми кращими зразками усної народної творчості. Цей принцип передбачає насиченість мовлення педагога українськими прислів'ями, приказками, фразеологічними зворотами.

• Постійний контроль за якістю педагогічного мовлення. Педагогічне мовлення – це саме те мовлення, яке наслідують діти. Тому воно має характеризуватися не лише нормативністю, а також: діалогічністю, змістовністю, цілеспрямованістю, образністю, емоційністю, лагідністю, лаконічністю.

Ці принципи організації мовленнєвого спілкування з дітьми є оптимальними для створення розвивального мовленнєвого середовища в початковій школі [65]. Таким чином, ми дійшли висновку, що комунікативні уміння вчителя початкових класів (з педагогічного погляду), є компонентами педагогічної культури, які визначають ставлення педагога до навколишньої педагогічної дійсності, сприяють удосконаленню професійно-педагогічної діяльності.

На зорі виникнення мовленнєвого спілкування мова поєднувалася з невербальними засобами (передусім жестами), оскільки словниковий запас не був розвинутим і ще нечисленні слова потребували жестикуляційного супроводу. Жестикуляція виступала як уточнення й поглиблення вислову (власне, малорозвинені люди, що так спілкуються, зустрічаються й сьогодні). І не тільки малорозвинені; пригадайте: коли ми, вивчаючи іноземну мову, спілкуємося з іноземцями, то компенсуємо нестачу слів жестами. Для позначення цієї ситуації вживають також термінів вербальне та невербальне спілкування (від лат. verbum - "слово", "дієслово").

Види мовлення розрізнюються за формою висловлювання (оформленням висловлювання): 1) усне; 2) письмове. Можна також сказати, що усне та писемне мовлення (як, зрештою, і "позамовне" спілкування) - це мовлення зовні ш н є, відмінне від внутрішнього мовлення, яке проходить без висловлення, "у свідомості"; до нього схильні люди, зосереджені насамперед на своєму внутрішньому "я".

Письмове висловлювання, на відміну від усного, є значно більш надійним. Усім відома дитяча гра в "зіпсований телефон": при усній формі передачі інформації вона незмінно трансформується й навіть спотворюється комунікантами. Відома анекдотична ситуація "чи то він вкрав шапку, чи то в нього її вкрали" прекрасно ілюструє недосконалість і ненадійність усного інформування. Тому ділове, офіційне, тобто - суспільно особливо важливе мовлення, зокрема у сферах політики, дипломатії чи права, - тяжіє до писемної форми спілкування.

Особливо підвищується вибагливість до мовленнєвої культури з винаходом письма. Власне, й люди, що жили або й сьогодні живуть в умовах первісності або варварства, зазвичай створюють якісь начатки писемності.

У індіанців - корінних жителів Америки - існувала, по-перше, т. зв. мова "вогню та диму": тут інформація передавалася на відстань кількістю розпалених багать, а послідовністю спалахів вогню. По-друге, тут використовувалося вузликове письмо (кіпу); узгоджений заздалегідь характер вузликів, зав'язаних на шнурі, був знаком, що передавав певну інформацію. У стародавніх германців до засвоєння ними римської цивілізації були в ужитку руни - різноманітні за комбінаціями зарубки на дерев'яних брусках такого ж само призначення. Красномовна ситуація, записана "батьком історії" Геродотом. Коли давньоіранський цар Дарій вирішив підкорити вільнолюбних кочових скіфів, вони послали цареві-завойовнику своєрідного "листа": птаха, мишу, жабу й п'ять стріл, без усяких пояснень. Дарій спробував витлумачити цю загадку на свою користь. Оскільки, як сказав він, миша живе у землі, жаба - у воді, птах подібний до коня, а стріли означають військову хоробрість скіфів, то "дарунок" було потрактовано як знак покори. Але його воєначальник подав інше прочитання "листа": перси мусять заховатися, немов як птахи в небі, немов миші у землі, немов жаби в озера, або ж потраплять під численні стріли скіфів. Подальший розвиток подій засвідчив, що воєначальник виявився мудрішим за свого царя.

З подібних ситуацій народжувалося письмо. Спочатку воно було, як правило, малюнковим: "нога" означало "йти", "око" - бачити" тощо. Формалізація таких малюнків породила ієрогліфи єгиптян, клинопис месопотамців і т. п. Алфавіт, тобто письмо, в якому одна буква означає певний звук, винайшли фінікійці -ініціативний торговельний народ стародавнього Середземномор'я; у них його запозичили стародавні греки, а від них - усі стародавні цивілізації Європи.

Писемна форма комунікації, яка виникає поруч з усною, створює новий щабель мовленнєвої культури; формування на основі усної народної творчості писемної літератури, виникнення різних форм красномовства та ділового мовлення пов'язано з складанням у суспільстві касти грамотних професіоналів, що користуються великим авторитетом.

Знання ще рідкісне й дорогоцінне, а писець - носій мудрості - користується величезним авторитетом. Характерно, що там, де в повазі був інтелект і люди вважалися рівними, грамоті дітей починали навчати масово й рано. Так, у стародавніх євреїв дітей навчали читати й коментувати Біблію з 6-ти років; письму й читанню навчали як хлопчиків, так і дівчаток. Навпроти, монополізація знань правлячою верхівкою (як у Стародавньому Єгипті, наприклад) прирікали маси людей на рабське й темне існування. Писці стародавнього Єгипту чи Вавилону служили чиновниками високого рангу і були сповнені величезної самоповаги. До нас дійшло повчання одного месопотамського писця, який докоряє синові, що ледацюга не бажає успадковувати ремесла, яке так добре годувало ще його діда й батька.

Рідкісна й дорогоцінна освіта не лише в Стародавньому світі, а й у середні віки. Достатньо сказати, що переписана грамотними писцями Біблія коштує величезні гроші¹ : її оздоблюють золотом і коштовним камінням, тримають, на знак пошани, на голові й урочисто читають по церквах - як Слово Боже, звернене до людства.

З розвитком світського суспільства та неухильною демократизацією норм суспільного життя протягом наступних століть грамотність і норми мовленнєвої культури поширюють свій вплив. Суспільство, в першу чергу - європейське, потроху починає розуміти роль граматики. Відома ситуація епохи пізньої античності: чоловік зобов'язався принести жертву в храм, і дав письмове зобов'язання подарувати святині розкішну річ: "статую золоту піку в руках утримуючу". Коли ж дійшло до виконання зобов'язання, то жертводавець скористався з відсутності належної за граматичними правилами коми й подарував статую з дешевого матеріалу - з тоненьким золотим списом у руці.

У цивілізованих країнах найперше усталюються норми граматики та літературної мови - як необхідна умова нормальної мовленнєвої комунікації. Піднесення величі Франції у XVII ст. супроводжується, зокрема, заснуванням Академії наук, перед якою видатний державний діяч, несправедливо осміяний О. Дюма кардинал Ришельє, ставить завдання: створити словник французької мови та граматичні канони. Цікаво відзначити, що у нас в Україні відомий церковний письменник XVI ст. Мелетій Смотрицький також створює свою знамениту "Граматику" саме в годину потреби духовної консолідації суспільства, і навіть раніше, ніж французи.

Граматичні помилки можуть дорого коштувати суспільству. У середині минулого століття світ облетіла цікава інформація: 1962 р. недостатньо уважна американська друкарка, передруковуючи програму для комп'ютера, пропустила тире, внаслідок чого в обчисленні траєкторії космічної ракети з'явилася помилка, й снаряд довелося після запуску знищити. Ціна пропущеного тире склала 18 тисяч доларів.

Грамотність може бути, як в архаїчних цивілізаціях, розкішшю для небагатьох привілейованих, але масова і доброякісна освіта, типова для сьогоднішнього розвиненого суспільства, як правило, не залишає грунту для маніпулювання людьми; грамотні люди мають власну думку, їх нелегко "задурити". Утвердження в 1917 році на неосяжних теренах нинішнього СНД більшовизму з його кривавими діяннями сталося можливе не в останню чергу через масову темноту й відсталість населення. Більш того, більшовики зуміли, ліквідувавши елементарну неграмотність народного загалу, перетворити масову освіту на масове ж зомбіювання громадян своєї держави. Недарма у колишньому Радянському Союзі більш за все боялися вільної комунікації (як громадян країни між собою, так і з іноземцями) і правдивої інформації. За невинний анекдот щодо чергового "вождя" можна було заплатити життям. Падіння цього режиму не в останню чергу було зумовлене зв'язаністю комунікації в суспільстві, що фатально загальмувало його розвиток.

Нечуваний розвиток в наші дні професійного і самодіяльного ораторства, яке має грунт не стільки в усному, скільки в писемному мовленні, та друкованої публіцистики, особливо ж при опорі на науково-технічну думку, породжує феномен ЗМІ (засобів масової інформації). Комунікація стає глобальною: газета, радіо, телебачення чи інтернет роблять доступною величезну за обсягом інформацію будь-якого характеру.

Отже, як усне, так и письмове спілкування мають свої переваги та недоліки. До плюсів письмового спілкування можна віднести те, що ми маємо більше часу обміркувати свої думки, добрати аргументи і навіть декілька разів переписати текст, якщо він нам не сподобався або здається непереконливим. Письмове спілкування завжди більш точне у висловлюванні думок та грамотне за способом їх викладу. Крім того, письмова форма дозволяє зберегти наші думки та почуття для майбутнього, коли при нагоді ми зможемо скористатися, наприклад, підготовленою промовою ще раз. Водночас при письмовому спілкуванні ми позбавляємося важливого безпосереднього контакту з співбесідником - отже, не можемо скористатися невербальними засобами впливу (жестами, мімікою тощо). Також ми не маємо в цій ситуації змоги побачити сприйняття наших думок і перебудувати, в залежності від реакції іншого комуніканта, свій монолог.

В усному спілкуванні ситуація протилежна - мінуси письмового спілкування стають плюсами усного і навпаки. Лаконічно про різницю між цими двома видами сказав видатний англійський письменник Б. Шоу: "Існує п'ятдесят способів сказати "так" і п'ятдесят способів сказати "ні", і лише один спосіб їх написати".