Дипломная работа: Особистість як предмет дослідження педагогіки і психології

Ще Я.А. Коменський сформулював основні вимоги до вчителя, що не застаріли до сьогоднішнього дня. Він вважав, що головне призначення вчителя полягає в тому, щоб своєю високою моральністю, любов’ю до людей, знаннями, працелюбністю та іншими якостями стати взірцем для наслідування з боку учнів і особистим прикладом виховувати у них людяність. Він вимагав, щоб учитель уважно ставився до учнів, був привітливим і ласкавим, не відштовхував від себе дітей своїм суворим поводженням, а приваблював їх батьківським ставленням, манерами та словами. На його думку, дітей слід вчити легко і радісно, «щоб напій науки проковтувати без побоїв, без крику, без огиди, словом, привітно і приємно».

Наприклад, професійно важливими в естетичному плані якостями європейських учителів вважаються високий рівень самоконтролю, емоційна врівноваженість, комунікабельність, готовність до співробітництва, впевненість у собі, а також низькі показники депресії, неправдивості, психопатії, іпохондрії. Важливою якістю педагога є здатність знайти підхід до дітей та ефективно взаємодіяти з ними.

Сумісність у процесі спілкування педагога з учнями ґрунтується на принципах доброзичливості, принциповості і відповідальності. У процесі спілкування педагог повинен обов’язково збагачувати учнів інтелектуально, морально, естетично. Спілкування обов’язково передбачає формування у педагога і учнів образів один одного і понять про особистісні властивості кожного учасника спілкування. Отже, яке спілкування, таке і виховання, відповідно, це спілкування має бути життєрадісним, гуманним, людяним, емоційним і оптимістичним.

І.А. Зязюн відокремлює три компоненти спілкування: пізнавальний, естетичний і поведінковий: «Спілкування обов’язково передбачає формування у педагогів і учнів образів один одного і понять про особистісні властивості кожного учасника спілкування; воно несе в собі естетичну характеристику - зовнішню і внутрішню подобу учасників спілкування, викликає певне до себе ставлення; у спілкуванні проявляється і поведінковий компонент - слова і справи, адресовані педагогом учням і навпаки».

Вищевикладені особистісні якості педагога будуть гармонійно розвиватись і матимуть стимул для самовдосконалення тільки за наявності внутрішнього інтересу, потягу, бажання до педагогічної діяльності, невтомного прагнення досягти в ній значних успіхів і отримання душевного задоволення. Узагальнено ці риси особистості педагога можна визначити як педагогічну спрямованість, яка є необхідною умовою і підвалиною педагогічної діяльності.

Стрижень педагогічної спрямованості педагога - це психолого-педагогічні переконання; стійка і змістовна мотивація до педагогічної діяльності; гуманно-оптимістичне ставлення до своїх вихованців і велика любов до них. Педагог мусить добре знати свого адресата, розуміти його потреби й мотиви, ідентифікувати себе з ним (тобто ставати на його точку зору), співпереживати йому. В сукупності ці складові надають діяльності педагога цілеспрямованого, послідовного, наполегливого, змістовного й зацікавленого характеру, виступають міцним поштовхом на шляху досягнення успіхів і вершин.

Основними критеріями естетичної діяльності педагога виступають такі ознаки його діяльності:

- доцільність (за спрямованістю);

- ефективність (за результатами);

- гуманність, демократичність і діалогічність (за характером спілкування);

- оптимальність (у виборі змісту і засобів);

- творчість чи оригінальність (за змістом діяльності);

- науковість (за змістом матеріалу, що викладається, і за характером діяльності).

Ідеалізовані особистісні і професійні якості, що складають поняття професійної готовності педагога, представлені у вигляді професіограми. Професіограма є своєрідним паспортом, який містить сукупність особистісних якостей, педагогічних і спеціальних знань і умінь, необхідних для вчителя. Провідне місце в професіограмі вчителя посідає естетична спрямованість особистості. Спрямованість особистості педагога - це мотиваційна зумовленість його дій, вчинків, усієї поведінки конкретними життєвими цілями, джерелом яких є потреби, суспільні вимоги. Н.В.Кузьміна виділяє три основні типи спрямованості, які визначають характер педагогічної діяльності вчителя: дійсно педагогічну, формально педагогічну і удавано педагогічну. Учитель може бути зорієнтований на професійне самоствердження, на засоби педагогічного впливу, на учня, на учнівський колектив, на цілі педагогічної діяльності. Дійсно педагогічна спрямованість особистості - це стійка мотивація формування особистості учня, її всебічного гармонійного розвитку. Саме ця спрямованість вважається гуманістичною.

Гуманістична спрямованість особистості вчителя означає ставлення до дитини як до найвищої цінності, визнання її права на свободу і щастя, вільний розвиток і прояв своїх здібностей. Вільно реалізувати свої творчі можливості задля себе і оточення людина може лише за наявності віри у саму себе. Остання зміцнюється тоді, коли сприймаються і оцінюються не тільки її позитивні якості, а вся особистість у цілому, тобто коли її люблять, поважають її гідність, виявляють гуманність.

Приклад - виховний метод великої сили, який базується на відомій закономірності: явища, що сприймаються зором, швидко і без труднощів відбиваються у свідомості, тому, на противагу словесним впливам, не потребують ні розкодування, ні перекодування. Приклад діє на рівні першої сигнальної системи, слово - другої. Приклад дає конкретні зразки для наслідування і тим самим активно формує свідомість, підсвідомість, переконання, почуття. Сенека говорив, що важко привести до добра повчаючи, легше - прикладом.

Психологічною основою прикладу є наслідування. Завдяки йому люди набувають соціального досвіду. В процесі виховання використовуються різні приклади: батьків, вихователів, ровесників, видатних постатей, героїв книг, фільмів та ін.

Одним із найдавніших методів естетичного виховання підростаючого покоління є особистий приклад. Сутність цього методу полягає у цілеспрямованому і систематичному впливі вихователя на вихованців особистою поведінкою. Виховна сила особистого прикладу - у прагненні вихованців до наслідування. В.О. Сухомлинський використовував два джерела виховання: заздалегідь продуману виховну роботу з дітьми та приклади взаємин людей, їхніх вчинків. А.С. Макаренко писав, що тільки живий приклад виховує дитину, а не слова, нехай найкращі, але не підкріплені ділом.

Виховні функції прикладу різні: він може допомагати вихователю конкретизувати те чи інше теоретичне положення; на прикладі можна довести істинність певної моральної норми; приклад є переконливим аргументом; приклад може спонукати до певного типу поведінки.

Основні умови ефективності цього методу:

- забезпечення особистої взірцевості вихователя у виконанні завдань, функціональних обов'язків, дотриманні норм і правил етикету;

- суспільна цінність і привабливість прикладу;

- його яскравість, емоційна насиченість;

- етапність наслідування (на першому етапі у вихованців створюється суб'єктивний образ прикладу, бажання наслідувати його; на другому - формується бажання діяти за зразком; на третьому — здійснюється синтез самостійних і наслідуваних дій, що проявляється у пристосуванні до поведінки);

- використання різних джерел для наслідування (літературні герої, батьки, вихователі, друзі та ін.);

- вміле використання негативного прикладу у вихованні;

- наочність і конкретність прикладу; єдність слова і діла.

Негативні приклади використовуються, щоб показати недоцільність наслідування негативних явиш. Прийоми виховання на негативному:

- громадський осуд негативних проявів у житті колективу;