Дипломная работа: Особливості державотворення та формування бюджетної системи в період гетьманату Павла Скоропадського

Впорядкування адміністративного апарату та розпуск усіх комітетів “революційного походження”;

Зобов’язання України щодо забезпечення військ Центральних країн;

Відродження вільної торгівельної та іншої підприємницької діяльності;

Відновлення власності, збереження до певної норми великих господарств для забезпечення експортної здатності хліборобства, парцеляція (поділ землі на невеличкі ділянки) великих (вище від встановленої майбутнім законодавством норми) маєтків, передача землі селянам за викуп у кредит;

Виплата за військову допомогу Україні.

Зобов’язавшись виконувати дані вимоги, Гетьман отримав війська, які на той момент мали визначальний характер.

Отже, 29 квітня 1918 року П.П. Скоропадський взяв владу на Україні, що фактично упала з рук Центральної Ради та її Ради Міністрів, де провідну роль відігравали українські есери. Більшість партій та верств населення відмовили їм у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові.29 квітня 1918 р. відбувся з'їзд хліборобів, який зібрав біля 6500 делегатів з усієї України. Союз землевласників проголосив Україну Гетьманською державою на чолі з Павлом Скоропадським. Вони закликали його "врятувати країну від хаосу та беззаконня". Того самого дня у Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужена молебень. Отже, причини, що призвели до квітневого перевороту були наступні: (рис.1.1)

Рисунок 1.1 Причини квітневого перевороту 1918 року

1.2 Політичні погляди Павла Скоропадського з проблем українського державотворення.

Отже, згаданий нами Конгрес організації партії Українських хліборобів-землевласників, що відбувся 29 квітня 1918 року в Києві. На ньому були присутні біля восьми тисяч учасників. Під час наради генерал Скоропадський був обраний гетьманом всієї України. Свою оцінку подіям, що відбувалися гетьман висвітлив у маніфесті „До громадян України", яким і пояснив згоду прийняти гетьманство. Викладемо основні пункти маніфесту:

у ситуації, що склалася в Україні він звинувачує уряд (Центральну Раду): в господарській кризі, анархії, безробітті. Вихід із даної ситуації гетьман бачить тільки при допомозі союзників;

припиняється діяльність Центральної Ради і Малої Ради, звільняються міністри, але урядовці державних установ продовжують свою працю;

Скоропадський обіцяє видати закон про вибори до Сейму України;

Повертається право приватної власності та свобода у продажі та купівлі землі;

Звертається особлива увага на залізничних працівників;

Надається повна свобода в економічній і фінансовій ділянках.

З наведених принципів у маніфесті гетьман Скоропадського бачимо, що він взявся до відповідальної праці на кілька ближчих місяців. Гетьман усвідомлював, що буде всередині між двома ворожими таборами: українськими соціалістичними партіями Центральної Ради і австро-німецькою армією, що діяла в українських містах і селах.

Звичайно ж Скоропадського прийняли по різному - полковник Словінський та кінний відділ під командою Аркаса віддали себе наказам гетьмана, натомість Січові Стрільці солідаризувалися з соціалістичними партіями Ради і перейшли в опозицію. [38, с.128]. Та 20 серпня 1918 року січові стрільці повернулись на службу гетьмана, а в подальшому відіграли важливу роль в поваленні його режиму.

Та повернімось до постаті самого Павла Скоропадського. Народився син Петра Івановича Скоропадського та Марії Андріївни Миклашевської у травні 1873-го у Вісбадені. Скоропадський проходить домашній курс навчання, а після передчасної смерті батька вступає до Пажеського корпусу. Навчання військовій справі та наукам поєднувалось із придворною службою. Після закінчення навчання у Пажеському корпусі він входить корнетом до Кінної гвардії - Кавалергардського полку. Шлюб він взяв у своєму колі, одружившись із Олександрою, дочкою генерал-ад'ютанта Петра Павловича Дурнова і Марії Василівни, уродженої Кочубей, племінницею сумно відомого міністра внутрішніх справ Росії.

Військова кар'єра складалася вдало - у 1904 році переводиться до Забайкальського козачого війська, як командир 5-ої сотні Читинського козачого полку він бере участь у боях з японцями. Після повернення до столиці, Скоропадського призначають флігель-ад'ютантом царя, однак на цьому посту протримався недовго. Згодом стає командиром 20-го Фінляндського драгунського полку, з 1912 р. - генерал-майор Його Величності. На початку 1-ї світової війни був удостоєний Георгіївського хреста IV ступеня. Невдовзі отримує чин генерал-лейтенанта і призначається командиром гвардійської кінної бригади, заступником командира гвардійського кінного, а згодом 8-го армійського корпусів.

В час Лютневої революції 1917 р., він командував 34-м армійським корпусом на Волині. Влітку того ж року розгорнулася українізація військових частин, якої Павло Скоропадський не підтримував, побоюючись, що вона негативно вплине на особовий склад. Однак, на вимогу уряду та командування, українізує свій корпус і домагається виведення його у тил на переформування.

Так, 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і боєздатною частиною, яка стримала наступ на Україну більшовицьких військ. Після цього Секретаріат у військових справах Центральної Ради призначив П. Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі. До того ж генерал був і наказним отаманом Вільного козацтва, створення якого розпочалося влітку 1917 р. на Звенигородщині, а згодом це військо відіграло помітну роль у відсічі більшовицькому наступові. Але після обрання 16 жовтня на Всеукраїнському з'їзді в Чигирині отаманом Вільного козацтва П. Скоропадського діячі Центральної Ради, побоюючись 60-тисячного 34-го армійського корпусу та Вільного козацтва, робили усе можливе, щоб позбавити його впливу на маси.

Взагалі існують різні думки щодо особистості Скоропадського. Зокрема після виходу у 1995р. „Спогади” П. Скоропадського щодо його національної свідомості. Вони, на думку Л. Масенко, дають багатий матеріал для психолінґвістичної характеристики їх автора, для дослідження зв'язку мовно-культурної асиміляції особистості з втратою патріотичних почуттів, що у випадку П. Скоропадського мало вагомі наслідки у загальнодержавному масштабі [41, с.18].

У спогадах "Моє дитинство на Україні" П. Скоропадський згадував: "Перші українські враження мені навіяно в домі мого діда. Україна розумілась як славне рідне минуле, але аж ніяк не пов'язувалася з сучасним, іншими словами, ніяких політичних міркувань, пов'язаних з відновленням України, не було. Моя вся родина була глибоко віддана російським царям, але в усьому підкреслювалось якось, що ми не великороси, а малоросіяни, як тоді говорили, знатного походження. В домі всюди висіли старі портрети гетьманів і різних політичних і культурних... Суворо дотримувалися старих українських звичаїв." [41, с.387-388].

Як бачимо, місцевий патріотизм у цьому середовищі був цілком безпечним для імперської влади. Він мав чітко окреслені межі. Україна, що прагнула національної свободи і боролася за неї, лишилась у минулому. Та Україна у пристосованій до колоніального становища своєї Батьківщини свідомості Скоропадських вмерла. Сучасну ж їм Україну вони не мислили окремо від Росії. [42, с. 20].

Поверховий, чисто декоративний характер, стверджує Л. Масенко у свої статті „Феномен Малоросійства: Павло Скоропадський" виявив поваги до української культури засвідчує демонстрація в домі Скоропадських лише застиглих її форм і знаків. Україну зберігають тут тільки в історичному портреті, фольклорній пісні, історичній книзі. Сучасні живі форми існування культури, зокрема живомовні - ті, що забезпечують безперервність часового зв'язку поколінь, з цього дому свідомо вилучені. "Дід добре говорив українською, - згадував Павло Скоропадський, - а нас української мови не вчили спеціально, але українські книжки читати давали" [33, с.388].

Російськомовне виховання, в якому рисам української своєрідності надавалася суто декоративна роль місцевого елементу ширшої загальноімперської культури, сформувало специфічний малоросійський світогляд майбутнього гетьмана. Попри постійно наголошувану в "Спогадах" повагу і любов до України, до її мови і культури, вони містять низку неспростовних доказів того, що українські симпатії гетьмана мали поверховий характер, тоді як з Росією його пов'язував значно міцніший, зв'язок, зумовлений передусім усвідомленням російської мови як рідної. Показовим є, зокрема, таке висловлювання Павла Скоропадського: "Я люблю російську мову, українці її терпіти не можуть; щонайменше удають, що не люблять її; я люблю середню Росію, Московщину, вони вважають, що ця країна огидна; я вірю у велике майбутнє Росії." [41, с.48].

Характерним показником ступеня дистанційованості Павла Скоропадського від національної спільноти, з якою він мав би себе ідентифікувати, є специфічно відчужене вживання етноніма "українці" в цьому, як і в інших контекстах "Спогадів": "В українців жахлива риса - нетерпимість і бажання добитися всього одразу; щодо цього мене не здивує, якщо вони рішуче проваляться" [41, с.52].

Загалом зафіксовані в "Спогадах" самохарактеристики, а також оцінки людей і подій дають всі підстави визначити світогляд останнього українського гетьмана як несвідомо колаборантський. [41, с.26].