Дипломная работа: Особливості номінації у сучасній німецькій феміністській прозі та специфіка її перекладу

Номінація повинна тому розглядатися як "мовне закріплення понятійних ознак, що відображають властивості предметів". Таким чином, перед актом номінації повинно знаходитися формування тієї структури свідомості, що шукає форми своєї фіксації.

Адекватне вивчення номінативного аспекту мови вимагає насамперед дослідження його змістовної сторони, взаємини мови з мисленням і дійсністю. Пізнання закономірностей номінації спричиняє більш глибоке зрозуміння ролі людського фактора в мові, розкриття функціональної взаємодії всіх ділянок системи і структури мови, оскільки мовна техніка покликана забезпечувати реалізацію розумово-комунікативних потреб і намірів людини.

Звідси - актуальність проблем, зв'язаних із процесом і результатами, насамперед, у теорії мовної номінації. Задачі і сфера додатка такої теорії — дослідження і висновок закономірностей того, як дійсність, відбита в категоріях мислення, втілюється в значеннях мовних форм, який вплив роблять мислення і практична діяльність людей на становлення і прийняття суспільством мовних знаків.

Дивна властивість акта номінації полягає в тім, що будучи спочатку актом індивідуальної діяльності людини й об'єктивуючи в сутності суб'єктивну структуру свідомості, що склалася по визначених причинах у розумі однієї людини, цей акт по своєму матеріальному результаті - сформованому мовному позначенню - стає надбанням мовців тією ж мовою, тобто дозволяє співвіднести тіло знака зі сформованою структурою свідомості, визначеним значенням.

Як пише Н.Д. Арутюнова, "при утворенні висловлення приходить у дію кілька функціональних механізмів мови: один з них забезпечує створення мовленнєвої номінації події (якщо воно не може бути позначено одним словом), інший має своєю метою визначення (номінацію) теми повідомлення і що повідомляється, третій спрямований на актуалізацію найменування - його співвіднесення із ситуацією мов» визначною подією, моментом мови та учасниками мовленнєвого акта, четвертий виявляє мету комунікації"|. У кінцевому рахунку перед нами два головних механізми, що забезпечують вибір (створення) структури висловлення і вибір одиниць номінації, що заповнюють цю структуру.

Людина не може самостійно й оригінальне переробляти всі, що зустрічаються в житті ситуації. Поступово у всіх членів даного мовного колективу створюються стереотипні установки, що визначають однаковий спосіб членувати об'єктивну реальність і ті риси, що сприймаючий у першу чергу зауважує в предметах і ситуаціях і закладає в основу найменування.

Лише при свідомій установці на те, щоб розповісти щось іншій людині, думка наділяється в мовну форму, і щоб стати вже в новій якості, у виді судження, висловлення, вона перетерплює в художньому тексті ще одну видозміну, народжуючи особистісний зміст майбутнього мовного висловлення. З думки треба як би вибрати те, що потім ввійде в мову і те, що в мозку людини існує дифузно, повинне бути упорядковано.

Семантика вступає у свою дію на етапі узгодження особистісного змісту з мовними значеннями, зв'язуючи одні змісти з координатами й опорними крапками описуваної ситуації, а інші - з відносинами між ними. "Речення не здатне передати нескінчену складність одиничної ситуації - воно може тільки вказати (за допомогою слів) її опорні крапки".

Визначаючи зміст майбутнього висловлення, людина і повинна виділити ці опорні крапки "за допомогою слів", тобто їхніх номінацій.

Шлях від думки до слова являє собою складний і поетапний процес переходу від неясних образів, що народжуються в голові людини, асоціацій, представлень, від активізованих у момент пробудження свідомості концептів і особистісних змістів і потреби сказати щось - до переробки цих особистісних змістів, виробленої з метою їх подальшого "вербалізації", для чого деякі особистісні змісти стягаються в одне ціле, деякі усуваються, деякі виявляються у фокусі свідомості.

Людина членує особистісні змісти і розташовує їх у групи відповідно загальновживаним об'єднанням мовних значень у визначених мовних формах, насамперед - мовних знаках. Знання мови виявляється в першу чергу в умінні вибрати з існуючого інвентарю чи засобів створити за відпрацьованими правилами придатні для реалізації його задуму мовні форми. Роль і місце процесів номінації визначається, отже, там, де частина особистісних змістів буде передана в акті за допомогою існуючих одиниць номінації.

1.2 Лінгвістична сутність поняття "людські стосунки" з погляду їх номінації в тексті

"Відношення - взаємний зв'язок різних величин, предметів, дій, емоційно-вольових установ особистості на що-небудь, тобто вираження їх позицій, уявне зіставлення різних об'єктів або сторін даного об'єкту". Відношення міжособові - система установ, орієнтацій та очікувань членів групи відносно один одного, визначених змістом та організації спільної діяльності та цінностями; стосунків між членами групи, зумовлених їх особистими якостями, а не формально передбачених ролями та функціями.

В.Н. М'ясищев розробив концепцію стосунків особистостей. "Це сукупність теоретичних уявлень, згідно з якими психологічним ядром особистості є індивідуально-цілісна система її суб'єктивно-оцінних, свідомо-виборчих відношень до дійсності, що уявляє собою досвід взаємовідношень з іншими людьми в умовах соціального середовища". Система відношень визначає характер переживань особистості, особливості сприйняття дійсності, характер поведінки на зовнішній вплив.

Таким є поняття "людські стосунки" в філософії. В лінгвістиці ж - "людські стосунки" - це категорія модальності, котра представлена трьома рівнями оцінюваністю, емоційністю, експресивністю. Головним мотивом експресивної номінації можна вважати невгамовну спрагу експресії у мовної особистості, її бажання виділитися й через мову теж. Появлення емотивної "логеми" диктується не стільки логічними комунікативними потребами, скільки емотивним станом мовця, його емоційним наміром та емоційною ситуацією.

Прагматичність мовленнєвої оцінної діяльності визначається прагматичною орієнтацією такого способу діяльності, а саме: впливаючи на ціннісну орієнтацію реципієнта, вона впливає на його діяльність. Породження оцінного висловлювання зумовлене тим, що в процесі комунікації в людині з'являється потреба висловити своє ставлення до дійсності, яке є водночас оцінним і прагматичним.

У сучасній науці про мову все більше зростає інтерес до людського фактору. У процесі пізнання та спілкування людина не може не виражати своє ставлення до предметів та явищ довкілля. Вона живе в оточенні цінностей, діє в чітко окресленому ціннісному середовищі.

Пізнаючи об'єкти та явища матеріального та духовного світу, ми усвідомлюємо значущість того чи іншого об'єкта, тобто оцінюємо його, відносимо його властивості до категорії позитивних або негативних якостей. Пізнаючи природні властивості об'єктів та відтворюючи їх цінність, людина розкриває й певні аспекти соціальних відносин, оскільки значимість речі або явища визначається перш за все суспільним ставленням до них.

І в логіці, і в етиці всі оцінні судження пов'язані з деонтологічними й аксіологічними теоріями. "У деонтологічних теоріях етики й у логіці за основу приймається концепт обов'язку, з якого виводиться поняття цінності. В аксіологічних же концепціях первинним вважається концепт цінності, добра, а поняття обов'язку - похідним від нього". Нас цікавлять аксіологічні оцінки і створені ними висловлювання.

Оцінне значення зумовлене реальними властивостями предмета тією мірою, якою воно ними мотивується. В цілому розумінні мотив оцінки завжди має об'єктивний характер.

Система цінностей не спростовується, але може бути виведеною з людини, тобто ціннісні орієнтири особи та суспільства можуть зазнавати взаємовпливу та змінюватись.

В цілому ряді випадків оцінка визначається як позитивна чи негативна кваліфікація предмета думки. Існує й більш широке розуміння змісту оцінки: І.П. Сусов, Н.Д. Арутюнова, О.В. Падучева вважають, що оцінка - це здатність задовольняти потреби; Н.В. Калініна, Я.Г. Мельник виявляють оцінку як аксіологічні значення; М.П. Одінцова, Н.О. Александрова називають оцінку як ставлення суб'єкта до зовнішнього середовища; на думку В.Н. Телії, С.М. Кривоноса, В.З. Панфілова, оцінка - це модальність. В цілому ж можна сказати, що ні категорія оцінки, ні проблема оцінних одиниць ще не отримали свого належного вирішення в лінгвістиці.

Ми будемо виходити з визначення оцінки, запропонованого О.В. Куніним: "Оцінка - об'єктивно-суб'єктивне чи суб'єктивно-об'єктивне ставлення людини до об'єкта, виражене мовними засобами експліцитно чи імпліцитно".

При аналізі оцінки необхідно насамперед виділити її основні компоненти. Оцінка має досить складну структуру, що містить кілька обов'язкових і факультативних елементів. До обов'язкових, на думку О.М. Вольф, відносяться такі експліцитні та імпліцитні компоненти: суб'єктивний та об'єктивний чинники, що відображають ціннісні відносини між суб'єктом і об'єктом; властивості одного предиката (емотивність, емоційність, раціональність, експресивність).

До складу обов'язкових елементів входять такі імпліцитні компоненти, як шкала оцінок, оцінний стереотип, аспект оцінки. Крім того, існують факультативні елементи оцінки: мотивування оцінки, оцінні класифікатори.

Найважливішою особливістю оцінки є те, що в ній завжди присутній суб'єктивний чинник, який обов'язково взаємодіє з об'єктивним. Всяке оцінне судження передбачає наявність суб'єкта судження, тобто тієї особи, від якої надходить оцінка, і його об'єкта, тобто предмета чи явища, якого оцінка стосується. "Вираження чи приписування цінності (оцінювання) є з'ясування певного ставлення суб'єкта чи суб'єктів оцінки до її об'єкта". Суб'єктивний компонент припускає позитивне чи негативне ставлення суб'єкта оцінки до об'єкта, у той час як об'єктивний компонент оцінки орієнтується на ті властивості предметів чи явищ, на основі яких робиться оцінка.

У складній взаємодії суб'єкта оцінки та її об'єкта можна виділити компонент, який припускає ставлення суб'єкта до об'єкта, незалежно від того, якими властивостями наділено об'єкт. Цей компонент можна називати "оціночність". О.М. Вольф називає його "емотивністю", відмічаючи, що "він, не'звязаний безпосередньо з уявленнями про емоції, емоційність, експресивність тощо, може передбачати як емоційну, так і раціональну оцінку". Н.Д. Арутюнова ототожнює емотивність та емоційність.

Питання про те, який чинник в оцінці первинний - емоційний чи раціональний, є одним з найважливіших в аксіології й часто дискутується в теорії оцінок. Для емотивістів первинними є емоції, безпосередня реакція на події, які визначають оцінку.

Об'єктивісти ж вважають, що в емоціях приховані судження і що в усіх випадках почуття й ставлення залежать від наших суджень про стан речей. Якщо ж змінюється думка, то змінюються й емоції.