Дипломная работа: Періодичні видання Східної України початку ХХ століття у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського: надходження, зберігання, вивчення

На початку ХХ ст. видання преси українською мовою було заборонене Валуєвським циркуляром та Емським указом. Окрім цього Валуєвський циркуляр (1862 р.) наніс нищівного удару справі українського книговидання, яке починало розвиватися, а Емський указ імператора Олександра II від 30 травня 1876 р. забороняв видання будь-яких книжок українською мовою, крім історичних документів, етнографічних матеріалів і дозволеної цензурою художньої літератури. Преса Наддніпрянщини зазнавала жорстоких переслідувань цензурою, тому зрозумілим є той факт, що кількість видань значно скорочувалась. У цей час українство певною мірою представляв лише єдиний друкований орган – місячник „Киевская старина”. На початку 1903 р. у Києві з'явилося перше число нелегального часопису „Вісник української київської студентської громади”, у Житомирі вийшов часопис „Мысль”, який видавали учні Волинської духовної семінарії.

Ситуація поліпшилась після революції 1905 р. Маніфест 17 жовтня 1905 р. докорінно змінив ситуацію: легально почали видаватися газети партій, з'явилися видання рад і профспілкових організацій. Водночас епоха першої російської революції принесла в газетну справу докорінні зміни. Швидкий темп політичного життя, міжпартійна полеміка, скликання Державної думи – все це стало поштовхом до кількісного зростання періодики. Почали видаватися подібні газети й на території України. Завдяки розвиненій поліграфічній базі найбільша кількість преси друкувалася в Києві [29, с. 65].

На початку ХХ ст. у Російській імперії, під владою якої знаходилась Наддніпрянська Україна, склалася загальноекономічна криза. Фабрики і заводи закривалися, звільняли тисячі робітників. Так, у Харкові було 16 тис. безробітних, у Катеринославі – понад 15 тис., у Донбасі звільняли кожного п’ятого робітника. Почалися страйки та демонстрації, які охопили Київ, Одесу, Катеринослав.

Склалися такі умови, що українські товариства, громади та партії були урядом заборонені, або ж перебували в ембріональному стані, тому серед робітничого класу України все більше поширювалися ідеї класової боротьби, які затіняли ідею національно-визвольного руху. Однією з основних причин переміщення акценту боротьби була національна структура українських міст. Адже швидкий промисловий розвиток Наддніпрянської України викликав приплив населення майже з усіх регіонів Росії. Внаслідок цього в деяких містах Катеринославської, Херсонської і Київської губерній помітно переважало російське населення. Наприклад, у Миколаєві на початку ХХ ст. росіян було 66,3 %, а українців – 27,5%, у Харкові відповідно – 62,8% і 26%, в Одесі – 47,4% і 9,2%, у Києві – 54,5 % і 21%.

Професор І. Крупський зазначає: „Саме на російський та зрусифікований пролетаріат імперії опиралася й заснована 1898 р. у Мінську РСДРП, члени якої проводили значну ідеологічну роботу і в Україні. Так, друкований орган РСДРП „Искра” лише протягом 1903 р. надрукував 93 кореспонденції, присвячені Києву і Київській губернії” [38, с. 105]. Члени РСДРП не лише налагодили нелегальне розповсюдження в Україні своєї газети, а й організували видання російською мовою „Киевского социал-демократического листка”. Зрештою, їм вдалося провести за своїм сценарієм у 1903 р. у багатьох містах України масовий політичний страйк. Звичайно, цей страйк не захищав національних інтересів українців, про що і наголошувалося в листівці, яку видала РСДРП. В ній навіть не згадувалося про українських пролетарів.

Однак з наростанням революційних подій в імперії усе частіше лунають голоси на захист прав поневолених націй. Українська громадськість при першій же нагоді – на мітингах та зборах – неодноразово ухвалює резолюції із вимогою скасувати заборону українського друку. Такі вимоги надходили на адресу міністра внутрішніх справ з Києва, Харкова, Одеси.

Після „кривавої неділі” (09 січня 1905 р.) революція почала захоплювати всі верстви населення. Вищі прошарки суспільства були незадоволені, молодь вірила тим, хто проповідував антидержавні теорії, земські та міські діячі надіялись на конституцію, промислові та торгівельні діячі підтримували революційні ідеї та давали пожертви на революцію. Україною у січні – лютому прокотилася хвиля страйків на підтримку петербурзьких робітників. Влітку 1905 р. збунтувалася команда броненосця „Потемкин”.

Зрештою, активність українських політичних партій та громадських організацій, особливо „Просвіти”, наростання невдоволення народних мас урядовою політикою, змусили Миколу ІІ погодитися на деякі демократичні зміни. Маніфестом 17 жовтня він обіцяв надати народам Росії „свободу особи, слова, сумління, зібрань та союзів”. Так почали виникати нові партії, які стояли на захисті інтересів української нації. Після 17 жовтня протистояння в країні зростало. У Чернігові, Києві, Одесі та інших містах відбулися чорносотенні погроми. На хвилі опору погромникам почали організовуватися бойові дружини. Саме вони й стали головною силою у боротьбі проти тогочасної влади, на яку спиралися російські есери, більшовики й анархісти.

Протистояння закінчилося у грудні 1905 р., коли в деяких містах України відбулися збройні повстання. Найзапекліші бої точилися у Горлівці, Катеринославі. Після поразки повстань революційна хвиля почала спадати [38, с. 107].

У грудні 1905 р. у Києві відбувся ІІ зїзд Революційної української партії, на якому вона була перейменована на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У цей час Українська демократична партія і Українська радикальна партія утворили Українську радикально-демократичну партію (УРДП). Політичний рух був досить жвавий, дуже гостро стояло питання про стосунки між українськими і загальноросійськими партіями. Впродовж 1906 р. УСДРП кілька разів намагалася об’єднатися з РСДРП, але через теоретичні розбіжності цього так і не сталося. Ще однією важливою прикметою 1906 р. був початок роботи І Державної думи . У виборах до наступної, ІІ Державної думи, значних успіхів досягли організації „Спілки”. Вони спромоглися провести 14 своїх депутатів. Практично всі українські партії обстоювали у цей час ідею автономії України у складі Росії.

Розпуск 3 червня 1907 р. ІІ Державної думи знаменував початок наступу реакції. В Україні практично всі політичні партії до мінімуму згорнули свою роботу. Революція 1905 − 1907 рр. дала змогу набути політичного досвіду українським політичним діячам, які вийдуть на арену у 1917 р.

Загалом же напередодні Першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони і переслідуваня. Національний рух часто змушений був обмежуватися лише добрими побажаннями. Якщо у Галичині напередодні Першої світової війни українська політична нація практично вже існувала, то на Східній Україні їй довелося формуватися в умовах війни і революції 1917 − 1920 рр.

1.2 Становлення української преси після Російської революції 1905 року

Дослідник А. Животко у своїй праці „Історія української преси” зазначав: „Революція 1905 року, що охопила всю Росію, викликала серед українського суспільства надію на створення національної преси українською мовою”[17, с. 12]. Варто підкреслити, що ще у 1903 р. у Києві з’явилося перше число нелегального часопису „Вісник української київської студентської громади” , у Житомирі вийшов часопис „Мысль” , який видавали учні Волинської духовної семінарії.

Відразу після оприлюднення царського Маніфесту у Києві зібрався редакційний комітет, щоб обговорити план видання першого номера щоденної української газети „Громадське слово” . І в цей же час у Києві чорна сотня влаштувала погроми. Налякані погромами, київські друкарні боялися друкувати українську газету лише на підставі Маніфесту 17 жовтня. Чекали окремого спеціального письмового дозволу від губернатора. Губернатор, як і можна було очікувати, такого дозволу давати не поспішав. Терміни видання першої української газети затягувалися.

Однак у Лубнах, на Полтавщині, місцеві українські патріоти зуміли домовитися з керівництвом місцевої друкарні про друкування українського часопису. Так, 25 листопада 1905 р. у Лубнах з'явилася перша на теренах Наддніпрянщини україномовна газета „Хлібороб” . Підписував її як редактор наймолодший із братів Шеметів – Микола, хоча насправді редактором був старший брат Володимир, який ще перед революцією 1905 р. спробував видавати щоденну газету „Поступ” , але не отримав дозволу Міністерства внутрішніх справ. Однак не довго формував українське інформаційне поле часопис „Хлібороб”. У грудні 1905 р., на п'ятому числі, він був заборонений. Та, незважаючи на його короткий вік, часопис відіграв вагому роль як у становленні національного українського інформаційного поля на Наддніпрянщині, так і в розвитку національної свідомості народу. Заслуга „Хлібороба” була і в тому, що він відкрив нову еру в історії культури й суспільно-політичної думки України і після його появи українська преса вже ніколи, незважаючи на будь-які заборони, не переривала свого родоводу.

Після заборони „Хлібороба” В. Шемет намагався продовжити видання часопису під назвою „Хліборобська справа”, однак, незважаючи на „конституційні свободи”, усі його клопотання не мали результатів [37, с. 115].

Наприкінці грудня 1905 р. члени гуртка „Українська демократична громада”, до якого входили Л. Жебуньов, Г. Маркевич, П. Мирний, Г. Коваленко, на одній із своїх нарад, розуміючи, що „Хлібороб” не зможе вижити в розбурханому морі російського шовінізму, вирішили розпочати збір коштів для створення нового видання. Видавцем обрали Г. Маркевича, обов'язки головних редакторів поклали на М. Дмитрієва та Г. Коваленка. Часопис вирішили назвати „Рідний край” .

25 грудня 1905 р. у Полтаві, рівно через місяць після прийняття царською адміністрацією „Тимчасових правил про друк”, побачило світ перше число тижневика „Рідний край”, який відкривався поезією-маніфестом П. Мирного „До сучасної музи”. Авторський колектив журналу, обираючи нелегкий і небезпечний шлях розбудови рідної культури, прагнув розбудити національну свідомість українців, виховувати в них почуття національної гідності. Мета, яку ставив перед собою журнал, визначалася вимогами життя, потребами духовного і політичного відродження українського народу, усвідомленням українською інтелігенцією свого місця і ролі в суспільстві. І закономірно, що часопис „Рідний край” за своєю ідейною спрямованістю був безпартійним. Це свідчить про те, що для видавців важливими були не політичні амбіції певної партії чи групи людей, а згуртування загальноукраїнського руху на шляху до створення повноцінної європейської нації. Саме тому для повного і всебічного висвітлення життя редакція намагалася залучити до участі в роботі якомога більше людей.

Редакція „Рідного краю” при висвітленні суспільно-політичних проблем неодмінно наголошувала на двох аспектах, які, на її погляд, могли привести до автономії України: державність української мови і діяльність українських депутатів у складі Державної думи. Тому закономірно, що в період виборів до Думи редакція розповідала про кандидатів до неї, радила обирати лише тих, хто служитиме інтересам українців, дбатиме за інтереси України. Коли ж Думу було розпущено, газета відверто виступила проти уряду. Зрозуміло, що формування українського інформаційного простору в такому напрямі, як це робила редакція „Рідного краю”, викликало рішучий протест уряду. Це призвело до того, що в провінції надалі часопис видаватися не міг. Тому вирішено було перенести його видання до Києва. Таким чином, з кінця жовтня 1907 р. часопис почав видаватися в Києві. Очолила редакцію О. Пчілка, яка і стала першою українською жінкою-редактором на Наддніпрянщині.

У 1906 р. виповнилося 25 років від дня виходу журналу „Киевская старина” . Гостро відчувалася потреба ввести в національне інформаційне поле не лише газету, а й журнал, який би видавався рідною мовою і виходив у столиці України. Таким „переходовим до нових вимог” часописом став журнал „Україна” . Друкувався він двома мовами – українською і російською. Це був місячник, обсяг якого становив 10 – 12 друкованих аркушів, що складався з двох частин: наукової та інформаційно-публіцистичної. Друкувалися в ньому твори І. Нечуя-Левицького, В. Доманицького, І. Франка. Нерідко зі своїми публікаціями на його сторінках виступав С. Петлюра. Усі національні проблеми редакція вирішувала через призму соціалістичної ідеології.

Тим часом наприкінці 1905 р. В. Леонтович отримав дозвіл на видання щоденної політичної, економічної та літературної газети „Громадська думка” і в останній день року встиг видати її перший номер. Видання це побачило світ замість задекларованої газети „Українське слово”, на яку й, власне, було подане прохання на випуск.

Завдяки широкому колу авторів редакції, а серед них були Б. Грінченко, його дружина М. Загірня, В. Самійленко, А. Тесленко, А. Кримський, М. Лисенко, В. Доманицький та інші, редакція торкалася усіх важливих суспільно-політичних проблем, використовувала весь арсенал тогочасних газетно-публіцистичних жанрів – від заміток до великих аналітичних статей, від віршів до гумористично-сатиричних жанрів.

Серед інших часописів, які спричинили розвиток національної свідомості, – газети „Народна справа”, „Вісті”, які видавалися в Одесі у 1906 р., „Добра порада” і „Запоріжжя” (Катеринослав), „Слобожанщина” і „Порада” (Харків), низка часописів Києва. Однак із 34 друкованих органів, які видавалися в першій половині 1906 р., до кінця року залишилося менше десяти, та й названих часописів усього вийшло лише по кілька номерів. Проте розвиток української преси вже заборонити ніхто не міг.

1 .3 Цензурні утиски щодо українських газет та журналів

Маніфест 17 жовтня 1905 р. поклав початок тому періоду в суспільно-політичному житті Російської імперії, який навіть ліберали не без іронії називали „епохою оновленого ладу”. Становище преси на той час регламентувалося низкою додаткових правил, законами про тимчасові та надзвичайні охорони, жорстким і постійним втручанням поліції та адміністрації. Одночасно з цензурними постановами і відповідно до розширення прав, що надавалися новими законами і циркулярами, до преси постійно „прикладали руку” губернатори і градоначальники. Необмежений простір відкривався перед ними з уведенням „правил” про надзвичайну та іншу „охорону”. Такі правила після 15 грудня 1905 р. почали поширюватися на більшість регіонів Російської імперії. У різних місцевостях губернатори мали право видавати власні „обов'язкові розпорядження” стосовно друку, що забороняли розповсюдження видань, публікацію статей і заміток, які вони вважали шкідливими.

Аналогічне відношення було і до друкарень стосовно періодичних видань: