Дипломная работа: Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта "Мандри Гуллівера"

Ідейність Просвітництва, пріоритет думки над словом сприяли інтелектуалізації творів, входженню в літератур таких, як філософія, психологія, етика, естетика, географія та ін. Таке єднання відбувалося в різних формах: через авторські відступи, вставні розділи, посвяти, листи (романи Г.Філдінга, Дж. Свіфта, Вольтера, Д. Дідро та ін.). Література набула публіцистичного та аналітичного характеру, що не применшувало її художньої вартості та своєрідності.

Ю. Віппер відзначає особливий розвиток сатири у ХУІІІ ст., появу таких визначних майстрів гострого висміювання як Свіфт, Гей, Вольтер, Бомарше, Філдінг, Шерідан [16; 56].У своєму дослідженні Ю. Борєв вказує на ті якісні зміни, що відбулися в сатиричній літературі цього періоду: «Сатира стала одним із засобів типізації життя. Сатира пронизує все мистецтво й стає особливим сатиричним родом літератури» [11; 384]. На широких масштабах сатири в ХУІІІ ст. наголошує також С. Тураєв: «Окремі, розрізнені атаки замінюються фронтальними наступами. Це критика – універсальна, вона розповсюджується на всі сфери: літературу, мораль, політику, філософію, вона стає душею цього повсталого світу «[85; 19]. Науковець визначає норму людської поведінки як головну суть речей, поставлену в центр уваги літератури. Саме «утвердження цієї норми або її заперечення всіх форм життя, ідей і людської поведінки, що не відповідають цій нормі, й складає ту єдність, яка визначає найважливіші риси естетики методу Просвітництва. У всякому випадку, для західноєвропейської літератури порушення цієї єдності означає послаблення зв’язків з Просвітництвом або навіть вихід за його межі (з цим пов’язані спори про те, якою мірою можна вважати просвітницьким «Мандри Гуллівера» або «Манон Леско» [85; 20].

У романі Свіфта чотири частини, що зображують подорож героя в Ліліпутію (І), країну Бробдінгнег (ІІ), державу з летючим островом Лапуту (ІІІ) і в країну розумних коней – гуїнгмів)ІУ), І. Дубашинський вказує на ряд особливостей твору, які дозволяють деяким літературознавцям заперечувати, що «Мандри Гуллівера» – роман: «» В «Мандрах Гул лівера» немає системи характерів, що само розвиваються; кожна частина «Мандрів Гуллівера» фабульно не пов’язана з іншими частинами розповіді, яка розгортається незалежно, самостійно. Деякі діалоги й описи, що ведуться від особи Гуллівера, являють собою характеристики суспільства, настільки позбавлені індивідуальності, що їх словесна тканина нічим не відрізняється від політичного і соціологічного памфлету, що ж стосується самого Гуллівера, мандрівника по фантастичних країнах, головне, оповідача, то подібні йому оповідники неодноразово вже зустрічалися у памфлетах (у «Казці про бочку», у «Листах суконщика») [31; 46]. Однак автор статті стверджує, що такі докази не мають під собою основи, спираючись на систему характерів, що розвиваються, як одну з основних рис романного жанру, І. Дубашинський доводить належність до нього твору Свіфта: «У «Мандрах Гуллівера» цю «систему» ефективно втілює одна особа – Гуллівер. На його долю випало зіштовхнутися з такою кількістю соціальних, філософських, моральних та естетичних проблем, яких в іншому романі вистачило б для багатьох персонажів. Напруженість розумової діяльності не зменшує живих людських якостей героя: співчуття до безправних, ненависті до деспотів, готовності долати труднощі, на шляху до поставленої мети. Одним словом, це художній характер, розкритий через складну систему зв’язків з дійсністю, і він повноправно «входить» у роман. Він відрізняється від інших оповідачів, використаних Свіфтом від інших оповідачів, використаних Свіфтом у памфлетах для драматиза