Дипломная работа: Проблема ментальності в українській народознавчій науці
Можна виділити такі особливості ментальності:
1. Ментальність нації як специфічний спосіб сприйняття і розуміння етносом свого внутрішнього світу та зовнішніх обставин виробляється під впливом багатовікових культурно-історичних, геополітичних, природно-кліматичних та інших чинників. Їх зміна детермінує і певну еволюцію ментальних властивостей. Однак саме ментальність долає історичні епохи, зберігає код націй. Вона не може змінитися протягом життя одного або кількох поколінь. Соціальні катаклізми можуть істотно впливати на форму вияву і навіть деформувати окремі риси націй.
2. Цей феномен має передусім практичне прямування: перевірений поколіннями досвід орієнтує людей на те, що слід використовувати і розвивати, а чого уникати, як вижити й утвердитися в довколишньому світі.
3. Ментальність не має внутрішньої диференціації на моральну, політичну та інші складові частини, є цілісним духовним утворенням. Тому її часто визначають як “дух народу” – те, що пронизує всі сфери життєдіяльності людини.
4. Ментальність нації виявляється в домінуючих життєвих настроях, у характерних особливостях світосприймання, у системі моральних вимог, норм, цінностей і принципів виховання; у формах взаємин між людьми та родинних засадах; в національному характері та темпераменті; у різних компонентах культури етносу, в тому числі й політичної.
Розглядаючи розвиток ментальності в онтогенезі (індивідуальний розвиток будь-якого організму від зародження до кінця життя) в загальному процесі можна виділити внутрішні і зовнішні фактори-умови: Внутрішні:
а) філогенетична спадковість, що проявляється у формі природженої інтроверсивності вищих психічних функцій у сприйнятті навколишньої дійсності; кондроцентричності; анархічному індивідуалізмі; в тенденції переваги емоційного, почуттєвого над волею та інтелектом;
б) об’єм і глибина життєвого досвіду – індивідуальної культури, підготовленості, як результат процесу навчання;
в) рівень самоактуалізації і прагнення людини до більш певного виявлення і розвитку своїх індивідуальних можливостей;
г) особливості розвитку окремих психічних процесів або психічних функцій ( пам’ять, емоції, почуття, мислення, сприйняття почуттів, волі ), що інтегрують у фізичному, інтелектуальному, соціальному і духовному потенціалі особистості.
Зовнішні:
а) традиції родини. Особисте несвідоме, що проривається у свідому життєдіяльність дорослої людини, інколи всупереч волі і розуму, значною мірою формується під впливом переживань у ранньому дитинстві. Родинне середовище, типи стосунків дитини з батьками зумовлюють напрям становлення ментальних настанов, що обов’язково виявиться у специфічній поведінці, в оптимістичному або песимістичному світосприйнятті; в егоїзмі або альтруїзмі; у ставленні до приятелів і жінок, до дружини і дітей.
б) зміст і форми взаємодії індивіда з референтною групою. Це може бути реальна або умовна соціальна спільнота, з якою індивід співвідносить себе як з еталоном норми, думки, цінності і оцінки, якими він орієнтується у своїй поведінці і самооцінці.
Тут важливою умовою привласнення національно-культурних цінностей є можливість реалізувати в референтній групі свої тенденції, розкрити власну індивідуальність, отримати допомогу і підтримку, задовольнити соціальні потреби у визнанні, самовизначенні, самоутвердженні.
в) зміст і форми взаємодії індивіда з первинним контактним колективом у дитячому садку, школі, вузі.
г) зміст і форми взаємодії з педагогічним колективом навчально-виховного закладу в особі вчителя, вихователя, соціального працівника.
д) зміст і форми взаємодії засобів масової інформації і комунікації з аудиторією.
Ментальність будь-якого етносу вкорінене у вихідні умови його життя і відповідну історичну долю. Вона випливає з граничних чинників самого буття як певного соціуму. Ментальність відбиває специфіку транс історичних проблем етносу та їх розв’язання. Вона орієнтує людей на те, що треба любити, чого уникати, що є найвищою цінністю, в чому негативний зміст, вказує ставлення народу до світу та життя, має світоглядно-практичний характер.
Розбудова нових, демократичних структур у системі державного управління соціально-психологічних якостей особистості, моральних і життєвих цінностей, які мають ґрунтуватися на культурно-історичних, національних, гуманістичних засадах. Ламання стереотипів духовного життя, що відбувається через неспроможність програми внутрішньої розбудови держави, генерує нові деструктивні процеси – не сприйняття існуючих реалій, спроби перекласти провину за всі негаразди на інших, сперечатися “хто більше, хто менше кладе на терези української долі”, і на цьому ґрунті – нагромадження та реалізація загрозливого руйнівного потенціалу. Гостро даються взнаки симптоми денаціоналізованого суспільства. Все це гальмує державотворчий процес, підриває коріння громадянської позиції серед народу України.
Нині, коли ми прагнемо осмислити минуле, розібратися в теперішньому, знайти орієнтири на майбутнє, потрібен узагальнюючий та проникливий погляд на душу народу, його психологію, що виявляється в національному характері, його іміджі, та менталітеті.
Тільки загальнодержавна реалізація потенцій українського менталітету, що втілює певний набір основних особистісних ознак, настанов, вірувань, цінностей, умонастроїв, здатна ушляхетнити життєдіяльність народу і повернути втрачені честь і гідність самостійної особистості, успішно вирішувати проблеми міжнаціональної напруги, економіки, державотворення, громадянської позиції.
Все це висуває загальну потребу в більш глибинному науковому проникненні в духовний світ етнічних груп, які населяють Україну, осмислити зміст і форми українського менталітету у нинішній непростій соціально-економічній ситуації, що склалася в Україні на даному етапі розвитку. Важливе значення має вивчення “ментального інструментарію”, тобто понять і категорій етно - культури: мови, обрядів, вірувань, магії, міфів, мистецтва, моралі. А. Гуревич підкреслював значення такого фактора, як “ефір” етнокультури. Аналіз міфології, фольклору, художніх текстів, витворів мистецтва, моральних і релігійних норм, принципів, уявлень, архетипів і установок колективного несвідомого дає змогу вивчати цілісно смислові утворення суб’єктів, бо саме вони є визначальними у структурі етнічної ментальності.
Ментальність – це дух народу, що не тотожний духу історичних культур, але який формується на їх основі і дозволяє говорити про культуру не тільки окремих історичних щаблів, а й етнічну, національну, яка оновлюється, розгортається у часі, але ніколи не зникає, поки існує народ.
Категорія “ментальність” належить до числа глобальних психологічних універсалій, яка завжди вбирає у якості обов’язкового компонента залишки досвіду попередніх генерацій певної нації. Численні дослідники наводять кілька базових взаємопов’язаних особливостей ментальності українства, серед яких: екзистенціальний індивідуалізм, егоцентризм, інтроверсивність (спрямованість психіки на внутрішній світ ), есканізм ( прагнення до ілюзорного мрійництва ), консерватизм, кордоцентричність ( від латин. cordis серце), соціальний егалітаризм ( прагнення до соціальної рівності), громадоцентризм, загальна аполітичність, анархічність.
Поява екзистенціального індивідуалізму, егоцентризму в українського селянства багато в чому спричиняється сприятливими кліматично-географічними умовами, які є одними з найкращих в світі для ведення індивідуального хліборобського господарства фермерського типу. Але якісні чорноземи роблять українські терени неабиякою спокусою для іноземних загарбників.
Іншим джерелом індивідуалізму українського селянства є спільність української та індійської протокультури, яка обумовлює формування інтровертивного типу особистості, схильного більше до індивідуальних форм співжиття.
Геополітична межовість України, яка знаходиться на стику двох цивілізацій – західної та східної і тому ставала ареною зіткнення цих двох великих світів, - теж відіграла не останню роль в усталенні українського індивідуалізму. Постійна екзистенцій на напруга в житті спонукала мирних українських хліборобів шукати підвалини власного існування у певній індивідуальні трансценденції буття, у прагненні втекти від здебільшого жахливої реальності до ілюзорного мрійництва.
“Втеча” українців від суспільного життя до природи ( відомий український антеїзм – любов до природи ) є втратою частини свого “я”, рисою ментальності, яка притаманна багатьом генераціям без державного українства. Інтровертивний індивідуалізм пересічного українця має за підсумок егоцентризм, який призводить до браку дисципліни, знецінення власних авторитетів, нездатності створити сою владу, а головне – утримати її. Індивідуалізм української ментальності виступає підоймою для виникнення загального анархізму, який детермінує державну неспроможність українства, його нездатність до інтеграції. Але і своєрідний індивідуалізм традиційної української ментальності може виступати важливою передумовою для позитивних зрушень. Індивідуалістично налаштоване українство тяжіло до громадської спільноти. Для українців громада є у певному сенсі тією ж родиною, лише у іншій царині стосунків. Маючи індивідуалістські кордоцентричні настанови, українство відтворює взірці родинних взаємин у галузі суспільно-політичній через створення локальних громад, які діють на тотожних родинних засадах.
Джерелом анархічності українців є жіночий первень української психіки. Зовнішні прояви жіночого начала в українській психіці допомагають віднайти ключ до розуміння базових якостей національної ментальності. Визначальним чинником виступає матріархальний характер української родини. Як правило, в українській сім’ї функцію виховання здійснює головним чином матір, постійно піклується про дітей та опікає їх. Маючи переважно жіноче виховання, дитина набуває типово жіночих рис характеру, серед яких переважаючою є кордоцентрична емоційність.