Дипломная работа: Проблеми ефективності виробництва та формування ринку зерна
Рис. 1.1. Ілюстрація втрат від нееквівалентності обміну
Узагальнюючи сутність розвитку регулятивного процесу як особливого
типу взаємодії системи з своїми складовими, можна виділити кілька йогологічних етапів. Першим з них, безумовно, має бути такий стан зазначеноївзаємодії, коли протиріччя між частиною і цілим ще не реалізувалосьналежною мірою. Прикладом такого "прихованого" протиріччя може бутифункціонування ринкового механізму в умовах досконалої конкуренції. В цихумовах максимально реалізується принцип "невидимої руки", колибезпосередні мотиви поведінки індивідів збігаються з забезпеченнямзагальносистемного добробуту. Можна вважати, що якби ринки сільськогосподарської і несільськогосподарської продукції, які задіються в міжгалузевому обміні, характеризувались ідентичною структурою (в аспектіконцентрації ринкової влади), то, вірогідно, проблема нееквівалентності невиникла б.
Особливістю другого етапу, якого можна вважати логічним запереченням першого, є загострення протиріччя між функціонуванням цілого і частини. Очевидно, що для міжгалузевих відносин це виражається в загостренні нееквівалентності обміну. Внаслідок незбалансованості процесу взаємодії складових частин, загальний добробут системи зменшується.
Третій етап, що являє собою заперечення заперечення, передбачає застосування регулятивних механізмів з метою такої модифікації інтересів індивідуальних агентів, щоб їх поведінка узгоджувалась із загальноси-стемними цілями. Цей етап міг би бути остаточним, але будь-які регулятивні механізми, які зовнішнім чином накладаються на правила поведінки індивідуальних агентів, викликають їх природний опір.
Враховуючи методологічну незавершеність "зовнішнього" регулювання, яке у випадку міжгалузевих відносин набуває форми державного, необхідним є додатковий етап заперечення, що полягає у формуванні протидії регулюючим механізмам. Ця протидія може набувати різноманітних форм, і зумовлена недостатньою інтерналізацією загальносистемних цілей в рамках свідомості індивідуального агента. Так, до її проявів можна віднести: негативні мотиваційні наслідки програм підтримки доходів товаровиробників (необгрунтоване розширення виробництва); відсутність політичного консенсусу щодо доцільності ізоляції сільського господарства від сфери вільних ринкових відносин (в окремих розвинутих країнах це зумовлює орієнтацію аграрної політики на обмеження регулюючих програм); можливий опір несільськогосподарських суб'єктів, якщо регулювання здійснюватиметься в напрямі міжгалузевого перерозподілу коштів. Можливі акти протидії зумовлюють необхідність наступного логічного етапу (додаткового заперечення заперечення), в рамках якого вказані конфліктні ситуації розв'язуються.
Загальним виразом розв'язання конфліктних ситуацій є інтерналізація регулювання, тобто перетворення зовнішніх інтересів, що зумовлюються накладанням певних правил гри на функціонування індивідуальних агентів, у внутрішні. В системі міжгалузевих відносин це можливо через поглиблення вертикальних відносин, у процесі якого цілі та інтереси окремих складових міжгалузевого комплексу узгоджуються безпосередньо, без опосередковуючої участі держави. Така послідовність етапів є логічною; конкретний історичний розвиток будь-якої системи може лише приблизно відтворювати її (це випливає з діалектики логічного і історичного). Якщо остаточним етапом з логічної точки зору є інтерналізація регулювання (п'ятий етап), то залежно від природи конкретного регулятивного процесу та зовнішніх обставин фактичним кінцевим етапом може бути четвертий, третій, або навіть другий.
К.Вельяновський, зокрема, стверджує, що внутрішня (за нашою термінологією) інтерналізація регулювання шляхом вирішення спірних питань у переговорному процесі може бути унеможливлена через високі трансакцию витрати переговорів, особливо в умовах наявності значної кількості сторін та їх "стратегічної поведінки" [116]. В такому випадку ефективна інтерналізація досягається лише через державне регулювання, на що звертають увагу Грюншпехт і Лейв [64]. Водночас завдання забезпечення максимального загальносистемного добробуту вимагає, щоб фактичний остаточний етап збігався з логічним.
В економічній науці напрацьовано чимало підходів до економічного регулювання; до тих, що мають методологічне значення для регулювання міжгалузевих відносин, можна віднести теорію суспільного інтересу і теорію приватного інтересу.
Теорія суспільного інтересу пояснює необхідність регулювання виходячи з міркувань загальносистемного добробуту; логіка в даному випадку видається безперечною. Водночас для її реалізації існують обмежені можливості, що зумовлено складністю визначення конкретних характеристик суспільного інтересу через надзвичайну складність суспільної системи.
Згідно з теорією суспільного інтересу (яку розробляли, зокрема, Ерроу, Шубік, Бейтор та ін.), державне регулювання доцільно застосовувати у випадках недосконалої конкуренції, незбалансованого функціонування ринкового механізму, небажаних ринкових результатів і відсутності ринків на певні товари. З наведених випадків перші три мають очевидне відношення до проблеми міжгалузевих відносин. Так, недосконала конкуренція на ринках виробничих ресурсів для товаровиробників у поєднанні з конкурентною структурою ринків сільськогосподарської продукції дійсно спричиняє поглиблення не-еквівалентності міжгалузевого обміну.
Під незбалансованим функціонуванням ринкового механізму мається на увазі надлишкова конкуренція, усталене використання надлишкових виробничих потужностей, внаслідок чого ціни встановлюються на рівні, нижчому від виробничих витрат. Ці обставини також характерні для сільського господарства в тих умовах, в яких воно нині функціонує.
До небажаних ринкових результатів слід віднести ситуацію можливого підвищення суспільного добробуту внаслідок перерозподілу за допомогою державних винагород, призначених ринковим механізмом економічним агентам.
Об'єктивною основою для позитивного впливу цього перерозподілу є нееквівалентність граничної корисності доходів, отримуваних різними суб'єктами. Економічною наукою визнано, що обгрунтовані між-особистісні порівняння корисності неможливі (одним з перших звернув на це увагу Л.Роббінс), однак у випадку нееквівалентних міжгалузевих відносин такі критерії, на нашу думку, Існують: можна вважати, що гранична корисність доходів по міжгалузевому комплексу зворотно пропорційна рівню прибутковості відповідного галузевого виробництва.
Небажаність деяких результатів функціонування ринкового механізму зумовлена також тим, що останні не враховують необхідність дотримання певних позаекономічних цінностей, пов'язаних із справедливістю розподілу економічного результату, соціальним захистом тощо. Нееквівалентні міжгалузеві відносини можна охарактеризувати як несправедливі (у зв'язку з невідповідністю винагороди системою корисності для системи), та такі, що не сприяють соціальному захисту товаровиробників. Отже, міжгалузеве регулювання на основі суспільного інтересу являє собою випадок органічного поєднання економічних і позаекономічних принципів, на потенційну конфліктність яких вказував американський економіст А. Окун.
Слід зазначити, що теорія суспільного інтересу викликала чимало критичних коментарів, які мають методологічне значення для визначення сутності регулювання міжгалузевого обміну. Один з критичних підходів вказує на те, що теорія не враховує здатності ринку до самостійного розв'язання окремих проблем (виходу із стану "фіаско ринку"). Так, Далман наголошує, що неефективний розподіл ресурсів у ході ринкового процесу можна вважати ефективним, якщо врахувати позитивні трансакційні витрати.
Монопольне становище може бути результатом підвищеної ефективної виробничої діяльності підприємства, а також результатом конкуренції за ринок (а не конкуренції на ринку), на що звертали увагу Г. Демзец, Баумоль, Панзар,Відліг. Стосовно міжгалузевих відносин це означає, що державне регулювання овинно здійснюватись лише тоді, коли вичерпані можливості автоматичного виправлення диспропорцій обміну, яке здійснюється шляхом поглиблення вертикальних відносин.
Теорія суспільного інтересу також зазнає критики за ігнорування можливої неефективності державного регулювання, пов'язаної з наявністю бюрократизму і недосконалої інформованості про стан об'єкта регулювання. За термінологією Г.Демзеца, для даної теорії характерний "нірванний підхід", тобто припущення відсутності трансакційних і інформаційних витрат діяльності державних органів.
З наявності концептуальних і моніторингових витрат діяльності державного органу стосовно регулювання міжгалузевих відносин випливають два висновки: обгрунтованою з економічної точки зору є політика міжгалузевого розподілу коштів, яка передбачає перенесення основного тягаря (в тому числі фінансового) регулюючої діяльності з держави на суб'єктів міжгалузевих відносин (представників несільськогосподарського бізнесу). По-друге, враховуючи позитивні витрати з державного регулювання, можливість хоча б часткового автоматичного вирішення проблеми нееквівалентного обміну через ринковий механізм у зв'язку з обмеженістю ресурсів перетворюється в необхідність.
Водночас окремі критичні концепції щодо теорії суспільного інтересу не відповідають сутності регулювання міжгалузевих відносин. Так, однією з підстав для критики теорії є неможливість підвищення загального добробуту за допомогою будь-якого часткового заходу, якщо останній не спроможний подолати неефективний розподіл ресурсів в інших секторах економіки, на чому наголошує И. Нг. У контексті міжгалузевих відносин з цим не можна погодиіись: забезпечення еквівалентних відносин с частковою метою, але її реалізація, створюючи можливість для розширеного відтворенняськогосподарського виробництва, збільшення його обсягів і підвищення ходів товаровиробників, не може не сприяти підвищенню загальносистемного добробуту.
Проблема державного регулювання сільськогосподарського виробництва є подвійною. По-перше, необхідно подолати невизначеність щодо дійсного змісту суспільного інтересу і розробити заходи, які б максимально сприяли підвищенню суспільного добробуту; по-друге, необхідно організувати чітке виконання запланованих заходів, що є непростим завданням з огляду на позитивні трансакційні витрати ресурсної координації ієрархічного типу.
Іншим напрямом теоретичного трактування економічного регулятивного процесу є теорія приватного інтересу, яка, на наш погляд, виходить із більш реалістичних припущень щодо формування політичних рішень. Ті підходи, які можна віднести до цієї теорії, розглядають в якості основних носіїв політичного процесу заінтересовані групи, якими можуть бути, зокрема, галузі, що звичайно слугують основним об'єктом регулювання. Так, теорія "схоплення" (capturetheoryofregulation) стверджує, що для будь-якої галузі створюється регулятивний орган тоді, коли виявляється факт використання надмірної економічної влади. Проте згодом відносини між галуззю і регулятивним органом гармонізуються, внаслідок чого останній починає представляти її інтереси.
Один з основоположників теорії економічного регулювання Дж. Стіглер відстоював методологічну позицію щодо того, що політичний процес доцільно розглядати як ринок, де є попит (з боку зацікавлених груп - керівників галузевих виробництв, працівників, споживачів) і пропозиція (з боку органів представницької демократії, яким необхідна підтримка електорату). Згідно з теорією Стіглера, економічне регулювання спрямоване не на усунення або попередження фіаско ринку., а на створення схем передам; доходів галузям з сильним політичним представництвом в обмін на політичну підтримку.
Можна розрізняти три типи ефективності процесу регулювання міжгалузевих відносин: економічний, що визначається співвідношенням збільшення добробуту товаровиробників і обсягом коштів, витрачених на забезпечення цього збільшення: соціальний, пов'язаний з формуванням прийнятних умов життя для товаровиробників; політичний, що залежить від організаційних зусиль, спрямованих на формування необхідного суспільного ставлення до сільського господарства, та організаційно-економічних заходів,, що здійснюються завдяки цим зусиллям. Політична ефективність порівняно з економічною і соціальною має технічне, тобто нецільове значення; вона відображає можливість досягнення соціально-економічних цілей. Важливим в даному випадку є факт її виокремлення як об'єктивного детермінанта ефективності регулюючих заходів.
Слід зазначити, що формування позитивного політичного ставлення до аграрного сектора не треба розуміти як основу для надання підвищених пільг порівняно з іншими галузями; стратегічним завданням аграрної політики має бути вирівнювання економічних умов господарювання, що може здійснюватись як за рахунок цільових державних програм, так і шляхом міжгалузевого перерозподілу коштів, який у свою чергу може здійснюватись як через розрахункове посередництво держави, так і ініціативним шляхом через поглиблення вертикальних відносин. На нашу думку, проблему вирівнювання умов слід розглядати не лише в економічному аспекті, а також у соціальному і політичному, які, безумовно, тісно взаємопов'язані. Так, забезпечення рівних економічних умов навряд чи можливе, якщо представництво аграрного сектора У сфері політичних відносин також не буде "рівним" відносно інших технологічно пов'язаних секторів.
Враховуючи потенційну суперечливість інтересів різних груп ринкових агентів, доцільно допустити, що максимальна ефекти анісі ь політичної діяльності досягається шляхом принесення в жертву інтересів однієї групи доти, доки відповідна втрата політичної підтримки не перевищить отриманої підтримки з боку групи з протилежними інтересами. Таким чином, неминучим наслідком будь-якого політичного процесу є задоволення інтересів однієї групи за рахунок пожертвування інтересами іншої, що за економічним терміном означає "крос-субсидизація".
Теоретичні основи крос-субсидизації як оптимальної форми процесу регулювання були розроблені Пельцманом, який сформулював проблему ефективності регулювання: необхідно встановити такий рівень цін на продукцію регульованого виробництва, щоб приріст політичної підтримки як раз дорівнював втраті цієї підтримки від тих, хто постраждав внаслідок встановлення таких цін.
Теорія Пельцмана, на нашу думку, грунтується на особливих методологічних засадах порівняно із стандартними теоріями приватного інтересу, які проявляються в орієнтації не стільки на одну галузь як об'єкт регулювання, скільки на процес міжгалузевої взаємодії. До того ж, регулювання застосовується ь разі незбалансованості цього процесу, яка має економічний і політичний вирази. Економічний прояв незбалансованості полягає, очевидно, у нееквівалентності міжгалузевого обміну, внаслідок чого представники однієї з галузей готові прикласти зусилля, щоб змінити ситуацію.