Дипломная работа: Способи інтеграції змісту початкового навчання
Таким чином, підхід Музиченка до комплексності відповідав новій філософії освіти, що поширювалася в ті часи: дитина в центрі системи, розвиток її мислення, пам'яті через активні методи навчання.
О.Музиченко в організації педагогічного процесу за комплексною схемою виділяв наступні моменти: 1) сприйняття зовнішнього світу як враження й спостереження; 2) пробудження думки; 3) розвиток мислення; 4) техніка розумової праці; 5) організація мислення; 6) узагальнення як динамічний, абстрактний процес [42, 34].
В дидактико-методичній розробці ідей комплексності Україна має в особі О.Музиченка яскравого представника індивідуалістичної педагогіки з установкою на емоційне пізнання й самобутній розвиток дитини лише на основі комплексного підходу до навчання й виховання.
Зовсім з інших позицій розглядав комплексність голова Державного науково-методичного комітету (ДНМК) Головсоцвосу Іван Соколянський. Його точка зору широко висвітлювалась у директивних документах, педагогічній пресі, різноманітних конференціях; вона дискутувалася серед науковців, педагогів та широкої педагогічної громадськості [57, 33].
Уже в перших своїх виступах вчений стверджував, що лише комплексна система може розв'язати покладене на заклади освіти завдання: сформувати підростаюче покоління в дусі класової орієнтації. Виходячи з цього доктринального положення, він оцінював комплексну систему як таку організацію педагогічного процесу (засобами дидактики й методики виховання), яка відповідала б класовим інтересам і завданням. Навчально-виховний процес у дитячих установах покликаний був формувати в дитини громадсько-політичні й класові рефлексії: "Педагогічний процес треба розуміти як процес організації обумовлених форм класової поведінки (для періоду диктатури пролетаріату) людської особистості або колективу... Набування знань і вивчення оточення мусять проводитись тільки на базі суспільно-політичної класово-організованої дитини".
На думку автора концепції, комплексність – специфічний засіб організації педагогічного процесу. Звідси намагання вирішити питання про взаємозалежність між різними факторами педагогічного процесу. У традиційних моделях його компоненти розміщувались (за значущістю) у такій послідовності. Авторитаризм: 1) педагог; 2) дитина; 3) зміст освіти й методи навчання. Педоцентризм: 1) дитина; 2) педагог; 3) процес навчання [63, 29]. Радянська система змінює акценти: 1) зміст і методика навчання (або матеріал); 2) дитина; 3) педагог [19, 231].
Соколянський вважав, що цей підхід не відповідає нагальним потребам розвитку радянського суспільства в Україні, і запропонував таку ієрархію факторів: 1) педагог (керівник); 2) зміст освіти (оточення); 3) дитина (колектив). Однак така послідовність не відповідала загальноприйнятому на той час підходу, де на першому місці був зміст освіти (матеріал), на другому – дитина, а на останньому – педагог. Тому цю позицію критикувала більшість педагогів, вбачаючи в ній повернення до авторитаризму.
Висуваючи на перше місце педагога, Соколянський тим самим уникав авторитаризму, бо для цього справді були відсутні соціальні й політичні умови. Але педагог не взяв до уваги, що школа має свої закони розвитку й авторитаризм може там укоренитися швидше, ніж інший підхід. Велике занепокоєння у нього викликала відсутність конкретних методик щодо впровадження комплексного навчання в школі, бо жодна з існуючих на той час не відповідала вимогам комплексної системи. Саме цю відсутність він вважав найболючішим місцем всього педагогічного процесу.
Цілком логічно, що в 20-ті роки найбільше симпатій одержала концепція І. Соколянського. Вона набула офіційного характеру, бо її автор був одним із наукових керівників системи освіти в Україні, провідником політики партії. І хоча в його підходах також не була розроблена конкретна методика застосування комплексів, чого так бажали вчителі, концепція, природно, найбільше поширилася.
Розглядаючи розвиток ідей комплексності в Україні, не можна обминути позицію Якова Чепіги. Палкий прихильник ідей національного виховання, він ще в 1913 р. виступив на захист виховання, яке ґрунтувалось би "на психофізичних особливостях нації та на природі людини". На початку 20-х років став переконаним педологом, прихильником концепції "нового виховання" й методики роботи німецького теоретика експериментальної педагогіки В.Лая, який вирішального значення в роботі школи надавав питанням організації діяльності, куди включав усю творчу й практичну діяльність учнів та їхню поведінку [1, 27].
З питання комплексного підходу, комплексного навчання Я.Чепіга опублікував серію статей у газеті "Народний учитель", де давав методичні поради учителям, як працювати над комплексними темами. Але в цілому він не зовсім прихильно ставився до ідей комплексності, бо вважав, що такий підхід не може виступати єдиним методом навчання й виховання. Він був прихильником трудового методу: "Єдиним методом у трудовому вихованні може бути той, що базує всю свою педагогічну працю на психології дитини, на трьох основних елементах природного навчання – "хотіння", "обмірковування", "дії". А оскільки трудовий метод складається з цих елементів, його можна визнати як єдиний у здобуванні знань і взагалі розвитку дитини.
Автор розглядав комплексний метод як елемент трудового, як підхід до навчання, "а не як самодостатній метод", бо він обмежений лише певним моментом, певним періодом часу, може бути випадковим і т. ін. Тому кожен педагог може складати свої комплекси, пристосовуючи їх до своєї аудиторії, конкретних умов оточення. Але вони мусять відповідати природним інтересам дітей, інтереси перетворювати в рухи, діяльність, працю, бути спрямованими на нові знання, мати логічний зв'язок між інтересом і діяльністю, щоб у кінцевому результаті діти одержали систематичні знання.
Свою точку зору Я. Чепіга відстоював у Державному науково-методо-логічному комітеті (ДНМК) Наркомосу УСРР, де виступав із спеціальною доповіддю (1924) про взаємодію системи знань і комплексів. Головна аргументація зводилась до того, що велика кількість комплексних тем у "Пораднику" призвела до зменшення систематичних знань у школі, що відношення набутих знань до комплексів можна відобразити у формі кривої: система знань збільшується, коли зменшується комплексна робота і навпаки. Звідси робився висновок: треба зменшити кількість комплексів (до трьох на рік), щоб збільшились систематичні знання [26, 28].
Таким чином, учений протиставляв комплекси й знання, уміння й навички, вважав, що комплексність необхідно підпорядкувати ідеї систематичного засвоєння знань. На сторінках газети "Народний учитель" він виступив з пропозицією впроваджувати комплексну систему не в обов'язковому порядку, а тільки досвідним, експериментальним шляхом і тим учителям, які мають до цього хист і бажання.
Протестуючи проти нав'язування, обов'язковості комплексу, Я. Чепіга висуває ідею об'єднання навчального й виховуючого матеріалу у вигляді центральних ідей: "Центральні ідеї в школі – це ті основні стовбури освіти, що чим вище підносяться вгору, тим більше мають квітів, гілля й листя, тим більше обростають знаннями, що сполучені весь час життєвими нитками з даною ідеєю. Досить назвати такі ідеї як земля, вода, пара, електрика, людина й інші, щоб уявити, наскільки безмежні в своєму просторі вони" [26, 29].
Далі наводяться приклади концентрації матеріалу навколо цих "ідей", причому зауважується, що їх застосування залежить від стилю роботи кожної школи: світ реальних знань залежить від села, міста, місцевості, промисловості, професії, культурності й некультурності осередку і т. ін.
Такі підходи, що базувалися на асоціативності педології, пізніше були піддані критиці за їх "безідейність", запозичення із західноєвропейської педагогіки. Але коли так оцінювати ідеї розвитку комплексності в Україні 20-х років, то цей закид можна зробити і кожному педагогові, і педагогічній думці в цілому. Бо оригінальні ідеї народжуються дуже рідко, частіше вже відомі модифікуються, змінюються, пристосовуються до нових умов існування школи, її оточення, зрештою, до нових завдань освіти.
Наприкінці 20-х років фактично закінчився етап розповсюдження комплексності в Україні – вона поступово була замінена на комплексно-проектну (з 1930 p.), згодом – проектну (1931 p.), які також швидко зникли у зв'язку з постановами ЦК ВКП(б) 1931 і 1932 рр., коли Наркомосом були розроблені стабільні програми за предметною основою, що давали чітко окреслене коло систематичних знань. Але до початку 30-х років комплексна система ще продовжувала відігравати провідну, а потім і значну роль [59, 42].
У січні 1930 р. ДНМК затвердив новий проект комплексних програм, скоригований постановами липневого пленуму ЦК ВКП(б) 1929 p., що вимагали "чіткої ідеологічної лінії щодо соціалістичного виховання й перевиховання мас". Комплексне навчання за такими програмами підлягало значному перегляду. Вносились такі теми, як колективізація, культурна революція, загострення класової боротьби. Незабаром вони стали провідними ідеями комплексів [55]. У директивних матеріалах недвозначно говорилось, що "педагогічний процес є процес організації громадських форм класової поведінки людей. В епоху соціалістичної реконструкції мета процесу – ще вище підносити прапор класової боротьби для соціалістичного наступу й знищення капіталістичних елементів".
Отже, комплексність почала розглядатися лише як розкриття проблем "класової боротьби" та соціалістичного будівництва й участі у цьому процесі дітей. Відбулася повна політизація й ідеологізація навчально-виховного процесу. Проте комплексні програми, побудовані на основі широкої міждисциплінарної інтеграції, виявилися непродуктивними для навчання й розвитку учнів, бо не давали синтетичних, ґрунтовних знань і вмінь.
Свій розвиток ідеї інтеграції одержали у 60-х рр. ХХ ст., коли В.О.Сухомлинський проводив "уроки мислення в природі". Це один з найбільш вдалих прикладів інтеграції різних видів діяльності з однією метою [5, 5].
Сьогодні ідея інтеграції змісту навчання приваблює багатьох учених і вчителів у нашій країні й за рубежем. Сучасна педагогічна наука вважає інтеграцію одним із головних дидактичних принципів, який у цілому визначає організацію освітніх систем. Таке її розуміння дозволило науковцям висунути нову освітню парадигму.
В трактуванні О.Я.Данилюка вона звучить наступним чином: оскільки існуюча освіта предметоцентрична, тобто реалізується принцип внутрішньо-предметної інтеграції, а інтеграція складає основу будь-якої освітньої системи, перехід освіти у сучасних умовах на якісно новий рівень, по суті, є рух від внутрішньопредметної до міжпредметної інтеграції. Такий перехід передбачає не зміну, а доповнення одного принципу іншим [16, 25-26]. Автор спрогнозував подальші перспективи використання інтегративної основи в навчанні, що дозволить у майбутньому сформувати якісно нову систему – інтегральний освітній простір, який надбудується над предметною системою і повністю збереже її у якості своєї функціональної основи.
Тому сьогодні ще з більшою актуальністю постала проблема вибору напряму побудови та розмежування навчальногоматеріалу.Серед їх різноманіття з вирішенням проблем інтегрованого навчання пов’язані три основні напрями навчання: педоцентричний, предметоцентричний, змішаний [23, 42].
Педоцентричний напрям базується на ідеях ліквідації навчальних предметів та запровадженні комплексності як універсальної системи. На цій підоснові існують такі системи навчання як проблемно-комплексна та модульна. Другий напрям заснований на непохитному існуванні предметного принципу, де інтеграція є засобом розв’язання проблем у структурі змісту окремих предметів. Змішаний напрямок ґрунтується на положенні про діалектичну взаємопов’язаність предметоцентризму і інтеграції, які є взаємообумовленими. Предметоцентризм є зовнішня форма внутрішньо-предметної інтеграції. Змішаний напрям передбачає поєднання предметного й інтегрованого навчання, де інтеграція виступає як шлях модернізації освіти, посилення її теоретичних основ на базі загальнонаукових ідей.
В останні роки, в процесі розвитку теорії та практики використання інтегрованого підходу, зусиллями науковців та педагогів-практиків запровад-жується система інтегративно-предметного навчання. Її принципами є: орієнтація навчання на сучасні вимоги суспільного розвитку, формування цілісної системи знань, єдиної картини світу, наукового світогляду, поєднання інтегративного й диференційованого підходів до навчання, безперервність освіти та її вихід на рівень професійної освіти [11, 13-14].
Перспективи розвитку інтегративно-предметного навчання закріплені у “Державному стандарті базової і повної загальної освіти”, де зазначені не окремі предмети, а освітні галузі [18]. Це означає, що вперше за тривалий час нормативний документ орієнтує на інтеграцію змісту, на можливість гнучкої варіативної організації змісту.
Сьогодні в школах України проходять апробацію декілька інтегрованих курсів, де компонентами інтеграції виступають соціогуманітарні знання. Для початкової школи складені інтегровані програми:“Я і Україна”,“Мистецтво”. В старшій школі вивчаються курси:“Практичне право”, “Ми – громадяни”,“Громадянська освіта”, “Основи філософії”,“Людина і світ”,“Людина і суспільство”. Опрацьовується інтегрований курс“Історія мистецтв як культурний текст”.
Сучасна початкова освіта відповідно до наукових тенденцій та вимог часу все активніше та більш впевнено рухається у напрямку інтеграції.Для цього існують усі необхідні підстави. В Україні існує декілька дослідних центрів з проблем інтеграції змісту.Даною проблематикою займаються в Академії педагогічних наук України, у Київському, Дніпропетровському, Харківському університетах, у Тернопільському національному педагогічному університеті іме?