Дипломная работа: Структура типових тематичних англійських назв груп і виконавців
Додання готових язикових значень до нових образів - це і є реальні процеси функціонування мови, у яких відбувається припасування й пристосування значень слів і синтаксичних конструкцій до того, що позначається в даному висловленні, а тим самим завжди існує можливість переосмислення значень. Кожний мовний акт - це одночасно й акт номінації. Мова не була б “дійсною свідомістю”, якби її будівельний матеріал - слова й синтаксичні моделі - не здатні були б виражати зновупізнаване у світі й у людині.
У властивості актуалізувати в складі висловлення понятійний зміст й укладене одне з істотних властивостей словесних знаків. Значення слова як одиниці лексикона, як засобу зберігання інформації - це свого роду “внутрішня сторона” знака, як писав у свій час А.І. Смірницький [21], що звернена до язикового коду й одночасно - до дійсності й співвідноситься з пізнавально-відбивною діяльністю людської свідомості. У значенні слова концептуальний зміст, тобто зміст як спосіб даності денотата, перетворено в поняттєво-язиковій формі відбиття, що орієнтована на властивості позначуваного й містить відомості, що як би вказують шлях до нього й до його зв'язків і відносин. Структурний же компонент значення забезпечує дотримання правил, що співвідносяться із пристроєм язикового коду. Як тільки слово, вибране мовцем відповідно до його комунікативного наміру, досягає мети - представляє позначуване, воно стає знаком понятійної форми відбиття елемента або фрагмента дійсності. У складі висловлення у слова як би збуджується його предметна або понятійна співвіднесеність, що й створює сприятливий ґрунт для переосмислення значення слова.
Збагачення знання про світ зручно й природно фіксувати за допомогою вже відомих образів, закріплених у лексичних значеннях. Чим більше в існуючому значенні слова втримується інформації, що збігає із властивостями пізнаваного об'єкта, тим вище ймовірність обрання даного слова для позначення іменованого об'єкта. У цьому й полягає усвідомленість мотиву вибору вже готового найменування для вираження “невласного” для нього позначуваного [20].
У процесах реального функціонування мови його номінативні засоби, відбиваючи елементи структури позначуваного в пропозиції події, пристосовуються до виконання певного комунікативного завдання, що вдихає нові змісти в значення слів, сприяючи їхньому переосмисленню. Вторинна номінація - це семіологічний процес, безпосередньо домінуєма комунікативною сферою мови. Тому процеси вторинної номінації нерозривно пов'язані з комунікативно-функціональними умовами формування найменувань. Комунікативно-функціональний аспект розгляду вторинних найменувань сприяє виявленню причинно-наслідкового зв'язку між їхніми комунікативними ролями й характером номінативної цінності значень, що сформувалися.
Однак мотивом вибору слова як найменування фрагмента позначуваної події служать все-таки історично сформовані й закріплені за даними словами їхні лексичні значення, які є свого роду типовими поняттєво-язиковими образами “шматочків дійсності”. Такий абстрактний характер лексичного значення відкриває можливість для його деталізації щодо тих або інших “подробиць”, позначуваних у даному висловленні й утягаючих значення в асоціативні зв'язки по подібності й суміжності, створюючи умови для переосмислення в підходящих комунікативних умовах [3].
Звертання до мовнорозумової здатності мовців, але не як у психологічних напрямках, що виходять із мовної діяльності індивідуума, або в логічних теоріях змісту, що зневажають соціальний характер мови і його конвенціональну сутність, а звертання до “активної граматики” язикового колективу (про яку писав у свій час ще Л.В. Щерба) припускає й відповідний методологічний результат при дослідженні природи вторинної номінації - від заданого, підлягаючому вираженню змісту - до язикових форм його втілення, від концептуальної, поняттєво-відбивної дійсності свідомості - до формування номінативних засобів мови як знаряддя спілкування. Такий підхід викликає необхідність погодити аналіз відносин іменування не тільки з номінативно-класифікуючим ракурсом розгляду результатів вторинної номінації, але й з їхнім комунікативним призначенням - зі здатністю імен виконувати функцію заміщення (виділення) або характеристики, з їхньою придатністю до референтного або нереферентного вживання [28, с. 113-138].
Формування змісту вторинних найменувань протікає в процесі переосмислення “попереднього” значення слів. Для вільних, номінативно-похідних лексичних значень характерне переосмислення на основі метонімії, а для невільних - фразеологічно зв'язаних або синтаксично обумовлених - на основі метафори[3] [2, с. 189-192].
Для сфери дії індикативної функції більш характерне використання метонімії як способу розвитку значеннєвого змісту на основі суміжності ознак того, що вже позначено в попереднім значенні слова й нового позначуваного. Це створює підставу для “ плавного” переходу одного змісту в іншій і об'єктивну ясність метонімічного переосмислення. Метафора - це твердження про властивості об'єкта на основі деякої подоби із уже позначеним у переосмисленому значенні слова. Тут завжди можливий гіпотетичний домисел і превалює суб'єктивний початок у погляді на дійсне. Тому метафора так широко експлуатується у кваліфікативно-оцінної діяльності свідомості. Техніка метафори - основний прийом непрямої номінації. Ця закономірність обумовлена тим, що при формуванні непрямих найменувань у переосмисленому значенні актуалізуються ті ознаки, які істотні щодо змісту й денотації опорного найменування, що створює умови для предикації об'єктам нових, невласних для них ознак, а тим самим - для стрибкоподібного розвитку нового змісту за рахунок інтерференції вже позначених у попереднім значенні властивостей об'єкта й зрощення з ними ознак, атрибутіруемі знову позначуваним “з боку” опорного найменування [11, с. 49-50].
У способах формування мовних і мовленнєвих метафор немає принципового розходження, ці два види відрізняються друг від друга: язикову метафору можна не тільки виявити, але і якоюсь мірою “запрограмувати”, а мовна метафора легко виявляє себе.
В основі мовної метафори лежать об’єктивованіасоціативні зв'язки, відбивані в конотативних ознаках, що несе відомості або про побутово-практичний досвід даного язикового колективу, або про його культурно-історичне знання ( напр, море – безмірний водний простір, тому безмірна кількість може бути названо морем ).
Мотивом для метафоричного переносу можуть служити відпрацьовані в мові логіко-синтаксичні схеми структурування класів подій або соположення в структурі світу речових об'єктів - їхні предметно-логічні зв'язки, що відбивають мовний досвід мовців.
Основна відмінність язикової метафори від мовної полягає в тому, що перша створюється на основі конотацій, що супроводжують слово в його “звичайному” уживанні і як би закріплених за значеннєвим потенціалом даного слова язиковим узусом, що вбирає в себе те, що становить мовний досвід, що залишається за рамками системи лексичних значень, утвореної їхніми тотожностями й розходженнями й правилами регулярної сполучуваності. Язикова метафора тому так легко стирається й втрачає живу образність, що вона “звичайна”, а її мотивування прозоре, добре знайома й без особливих на те зусиль запам'ятовується, внаслідок фонового знання мовців. Мовний характер метафори проявляється в закріпленості й відтворюваності переосмисленого значення язикової форми в мовному ланцюзі [45].
Мовна метафора виходить із конкретного контексту й завжди пов'язана з ним. Вона народжується й існує в ньому, розпадаючись разом з ним, оскільки конотативні ознаки, що служать мотивом для переосмислення словесного значення, фокусуються тільки в рамках даного лексичного набору (у межах пропозиції). Такі конотації відбивають звичайно індивідуальне, а не колективне бачення миру, тому вони суб'єктивні й випадкові щодо загального знання. Але й мовна метафора не цілком довільна. Здатність слова відобразити новий зміст закладена в його семантичному наповненні: чим “природніше” погодиться мотив переосмислення зі значеннєвим змістом слова, тим прозоріше метафора й тим яскравіше її ефект [31, с. 25].
Аристотель відзначає моводіяльний характер метафори “створювати гарні метафори значить помічати подібність”[4] [1] (176) і по суті справи вчить, як робити метафори. Метафора, по Аристотелю, подібна до загадки, сутність якої полягає в тому, щоб “говорячи про дійсне, з'єднати з ним неможливе. За допомогою сполучення звичайних слів цього зробити не можна, а за допомогою метафор можливо” (175). Призначення метафори - так змінювати значення слів, щоб говорити не звичайним способом про дійсне, з'єднуючи з ним неможливе й зберігаючи в той же час ясність.
Таким чином, саме поняття метафори у Аристотеля - це спосіб перенесення - метафоризація й результат цього процесу. Оскільки метафора - засіб впливу й свого роду “обман” (назви “не значать те, що в них говориться”), деякий спосіб “говорити про нове”, створюючи протилежність і рівність на рівні понять, а не твердження про “дійсні обставини”.
Метафора й метонімія - це універсальні у своїй понятійній основі способи переосмислення. Розходження між ними зводиться до того, що метафора як прийом - це предикація нової властивості, отриманої на основі аналогії, і вибір найменування на основі такої подоби, а метонімія - це витяг якої-небудь властивості із уже омовленнєвого відбиття дійсності в силу його суміжності із властивістю нового позначуваного й вибір йому найменування, що відбиває у своїй семантиці цю суміжність. Мова віддає перевагу метонімії в індикативній сфері, оскільки вона виходить із того, що справді має місце, а метафора широко використовується у сфері дії експресивної функції мови [19, с. 114-116]. Суть метонімії полягає у фіксації близькості явищ по їх суміжності або зв'язку цілого і частині. Це настільки плавні кроки свідомості, що порівняно з метафорою вони як би менш помітні.
З погляду семіотики і когнітивної психології метафора та метонімія – це різні моделі (схеми, способи, шаблони), по яким свідомість людини, грунтуючись на початковому утриманні знаку, формує нове уявлення (утримуючи його, іноді тимчасово, в колишній формальній оболонці).
Людина порівняла два предмети, побачила між ними схожість і розповсюдила назву першого предмету також і на другий. Таковий механізм метафори (перенесення по схожості), де б він не відбувався, - в звичайній мові, стародавньому міфі або під пером поета. Метафоричність – явище не тільки широко поширене, але і живе, продуктивне. Так, відносно недавно у слів із значенням ‘легені (органи дихання)’ з'явилося значення ‘масиви зелених насаджень; парки, сквери’, ср. рос. Легкі міста.
Метафоричні значення - номінативно-похідні або непрямо-номінативні - пристосовані до виконання характеризуючої функції. І тільки при відповідній актуалізації або придбанні в процесі семантичного розвитку предметної орієнтації такі значення здатні до ідентифікації того, про що йде мова. Метонімічно утворені найменування по самому своєму характеру формування - на основі суміжності в самих позначуваних - орієнтовані на функцію виділення того, про що повідомляється.
1.3. Словотвір і його роль в розвитку нових номінацій.
Словотвір по своїм головним функціям пов'язаний з виникненням і використанням назв. Словотвір і є та ланка в язиковій системі, що “відповідальна” за формування позначень елементів зовнішнь