Поставлена мета обумовила виконання у процесі дослідження таких задач:

- проаналізувати еволюцію суду присяжних та розкрити правову природу його сучасних моделей;

- обґрунтувати місце суду присяжних у судовій системі України;

- охарактеризувати вимоги, що ставляться до присяжних;

- дослідити проблеми формування й организаційно-правові проблеми діяльності суду присяжних і виробити шляхи їх вирішення та усунення недоліків;

- проаналізувати положення законодавства про суд присяжних зарубіжних країн з точки зору можливості імплементації відповідних норм у вітчизняне законодавство.

Об’єктом дослідження є сучасний стан і подальший розвиток суду присяжних в Україні як інституту сучасної демократичної, правової держави, визначення місця суду присяжних у суспільстві та судовій системі, проблеми його формування й організаційно-правові проблеми його діяльності.

Предметом дослідження є механізм створення і функціонування суду присяжних, а також сукупність нормативних положень, які регламентують порядок організації та організаційні питання функціонування судів присяжних в зарубіжних країнах.

Методологічну основу роботи становлять універсальні діалектичні методи наукового пізнання реально існуючих явищ і їх зв’язок із практикою формування і функціонування суду присяжних. У роботі використовувалися і спеціальні наукові методи, такі як системно-структурний, історичний, порівняльно-правовий, статистичний, логіко-юридичний, соціологічний та інші методи. Використання методу системно-структурного аналізу дало можливість показати внутрішню побудову і проблеми організації суду присяжних, дозволило обґрунтувати взаємозумовленість і взаємодію цілей, задач, форм і методів діяльності суду присяжних при здійсненні правосуддя. Застосування історичного і порівняльно-правового методів дозволило типологізувати суди присяжних і визначити їх моделі, а також їх правову природу. Метод функціонального аналізу дозволив представити діяльність по формуванню колегії присяжних як поліфункціональну діяльність, пов’язану з різноманітними правовими проблемами, показати її значення і роль у здійсненні правосуддя.

У роботі всі методи дослідження використовувалися у взаємозв’язку і взаємозалежності, що забезпечило всебічність, повноту й об’єктивність дослідження, коректність, переконливість і достовірність наукових результатів.

Теоретична основа роботи базується на дослідженнях про суд присяжних англійських, американських, австрійських, німецьких, російських, українських, французьких та інших вчених. Зокрема, свій внесок у розробку концепції суду присяжних зробили О.М. Бобрищев-Пушкін, Л.Є. Владимиров, С.І. Вікторський, В.Ф. Дейтрих, М.О. Лозина-Лозинський, С.П. Мокринський, М.І. Муравйов, М.М. Розін, Л.Я. Таубєр, С.М. Тригубов, І.Я. Фойницький та ін. Чимало з їх наукових розробок є актуальними й донині. Однак сьогодні слід констатувати, що більшість теоретичних висновків потребують ґрунтовного переосмислення з огляду на нові реалії.

Плідні результати в теорію і практику організації і функціонування суду присяжних у сучасних умовах внесли дослідження Л.Б. Алексєєвої, Т.В. Апарової, С.В. Боботова, В.П. Божьєва, О.Д. Бойкова, В.Д. Бринцева, М.М. Видри, Ю.М. Грошевого, С.І. Добровольської, Л.М. Карнозової, В.П. Кашепова, В.М. Лебедєва, П.А. Лупинської, В.Т. Маляренка, І.Є. Марочкіна, В.В. Мельника, Сібільової, В.С. Стефанюка, М.С. Строговича, Г.А. Філімонова, Н.М. Чепурнової, В.І. Шишкіна, та ін., а також компаративістські дослідження закордонних авторів П. Арчера, У. Бернема, Е.Джінджера, Д. Карлена, Д. Кларка, Е. Кларка, Р. Коллинсона, Д. Мідорока, Р. Уолкера, Л. Уайнреба, Б. Футея. Вони сприяли формуванню законодавства про суд присяжних і ефективності його діяльності в захисті прав людини і основних свобод.

Аналіз наявних в Україні публікацій з цього приводу показує, що вони присвячені лише окремим питанням організації та діяльності суду присяжних, які висвітлені дуже фрагментарно. Комплексного цілеспрямованого дослідження правових особливостей суду присяжних в Україні, проблем його формування та організації роботи на сьогодні немає.

Розділ І. Історичний розвиток, правова природа та соціальне значення суду присяжних як організаційної форми змагального кримінального судочинства

1.1 Історичний генезис виникнення та становлення суду присяжних

Важливим методологічним засобом дослідження історії інституту суду присяжних є періодизація як фактор її систематизації. Ця періодизація охоплює весь процес становлення інституту суду присяжних, досліджує динаміку його розвитку, фіксує ключові моменти і результати переходу від одного періоду до іншого. З огляду на це в роботі буде проаналізовано п’ять періодів розвитку суду присяжних. Три з них будуть стосуватися світової концепції суду присяжних: античний період (антична модель), період середньовіччя (перехідна модель); період ХІХ-ХХ ст. становлення класичної моделі суду присяжних. Два будуть стосуватися розвитку суду присяжних в Україні протягом: другої половини XIX ст. – першої чверті XX ст. та 1917-1920 років.

1.1.1 Виникнення суду присяжних (антична модель)

Народні збори (Екклеса), що складалося з повноправних афінян, що досягли 20-річного віку, спочатку збиралося 10 разів на рік, потім 40 разів на рік. Одне із зібрань місяця вважалося головним. На ньому вирішувалося питання про остракізму, на трьох інших зборах розглядали скарги громадян, релігійних, адміністративні справи і інші питання. Вносить проекти законів формально міг кожен громадянин. Практично це робили професійні оратори-демагоги, що супроводжували цю процедуру своїми виступами. Проекти законів попередньо вивішували, потім вони надходили до Ради п'ятисот (буле) на укладання і голосування підняттям рук. Для учасника народних зборів існувало право вимагатиме зняття законопроекту з розмови або ж такого голосування по ньому, яке могло спричинити загрозу судового розгляду для ініціатора, якщо виявиться незаконність проекту. Голова зборів міг знімати з голосування законопроект по цьому ж мотиву. Прийнятий законопроект ставав законом лише в тому випадку, якщо він не відкидався судом присяжних - геліеєй. Голови народних зборів обирали щодня на 24 години з врученням йому ключів від скарбниць храмів і міської друку.

Рада п'ятсот складався з осіб, які досягли 30-річного віку і вибраних жеребком за 1 рік, за 50 людина від кожної філи, для керівництва справами поліса в період між засіданнями народних зборів. На його засіданнях обговорювалися дипломатичні зносини з іншими державами, питання управління фінансами, контроль за посадовими особами. Тут ж попередньо розглядали питання, надходили а потім на обговорення народних зборів. Рада поділявся на 10 комісій, складалися з 50 представників однієї якої-небудь філи. Комісії по черзі виконували обов'язку всього Ради. Щодня по долі обирали нового голову зборів, що в період працює Екклеса був одночасно його головою (починаючи з IV в. Голови стали обирати перед кожним засіданням). Існувала також практика залучення до відповідальності тих посадових осіб, які завинили, однак це проводилося після закінчення терміну служби кожного такого особи. Плата за виконання посади здійснювалася по завершенні року, оскільки після заслуховування звітності могла з'явитися можливість бути притягнутим до суду.

До складу геліеі також входили громадяни віком 30 років, що складаються в колегії з 500 суддів (і, крім того, 100 запасних) і працювали за жеребкуванням. Слово «геліея» використовувалося в багатьох грецьких полісах для позначення народних зборів. Воно походить від слова «Геліос» (солнце), це пов'язане з тією обставиною, що всі народні збори проводили і закінчували до заходу сонця. Всі обрані посадовці перед вступом на посаду проходили особливу перевірку (докімасію) - перевірку права на зайняття посади, політичну благонадійність, необхідних особистих рис та ін Перевіряли, зокрема, вік особи, відповідність його майновому і станового цензу, наявність заборгованості скарбниці, ставлення до батьків і богам та ін.

Геліея приймала також вирішення стосовно долі законопроектів, та робила це у складі колегії номофетов із 1 тис. членів. Колегія номофетів здійснювала також докімасію і стверджувала звіти посадових осіб.

Не можна було двічі займати одну і ту ж посаду чи суміщати дві посади. Виконання службових обов'язків оплачувалося, за винятком стратегів посад. Воєначальники-стратеги вдягалися владою і повноваженнями проводити політику буле і народних зборів. Їх обирали щорічно в кількості десяти, по одному від кожного філи, та могли переобирати кілька разів. Стратеги відповідали перед народним зборами за свої дії і звітували про витрачені гроші. Гарячі практикувалися в Раді п'ятисот і геліее. Переважна кількість посад у період розквіту демократії - а їх було всього близько 700, включно з посади в філах і демах - колегіальними були. Серед стратегів на випадок надзвичайних обставин була передбачена посада автократор - командувача армією, володів всією повнотою влада.

У колегії дев'яти архонтів виділялися три посади архонта: посада архонта-епоніма, архонта-базілевса і архонта-полемарха Архонт-епонім очолював міська влада; призначав тих хто фінансував хорові й театральні конкурси; відав справами сім'ї, нащадків, в особливості вдів і сиріт; його іменем називався рік поточний. Архонт-базилевса головував в ареопаг, відав культовими жертвопринесеннями, порядкував орендою земельної власності храму, керував театралізованими урочистостями. Архонт-полемарх відав військовими ділами, керував збором пожертвувань і атлетичними змаганнями в честь загиблих на війні, вів судові справи Метек (іноземців).

Решта шість архонтів іменувалися фесмофетамі (знавцями постанов народних зборів) і були зайняті відправленням правосуддя, віднесених до ареопагу юрисдикції. Вони повинні були записувати найважливіші законоустановленія та зберігати їх для подальшого використання в судових спорах. Архонти мали право вирішувати справи остаточно. Роль охоронців законів виконували також і Ареопагіта (члени ареопагу), що поєднували цю роль з розпорядчого владою щодо кар та стягнень без права на апеляцію.

Діяльність усіх посадових осіб підпорядковувалася деяким організаційним діловим принципів: виборність великих посадових осіб на основі голосування у народних зборах або вибори по долі на дрібні посади; однорічний термін відправлення посади із забороною на заняття двох посад одночасно і на два терміни (крім воєначальників-стратегів); особиста підзвітність народним зборам або геліее після закінчення терміну (особливо з фінансових питань); змінюваність (перебування на посаді не більше ніж один раз); колегіальність (за винятком посад архонта-епоніма, архонта-базилевса і архонта-полемарха); відсутність багатоступеневою чиновної сходи; підконтрольність результатів й способів обрання судової перевірці та ін Умови використання персонального підбору та обрання мав таке пояснення: всі громадяни остільки рівні у своїх політичних правах, оскільки відправлення службових обов'язків можна довірити випадку і тим самим волі богів, що цей випадок контролюють. Голосуванням за окремим персональним кандидатурах вибирали тільки на військові посади.

1.1.2 Походження суду присяжних в епоху середньовіччя (перехідна модель)

Причина відмінності процесу функціонування схожих інститутів у різних народів пояснюється специфікою умов, які сприяють природному розвитку даного інституту чи навпаки перешкоджають йому. Вивчаючи історію судового процесу англійців і французів у період ранньофеодальної монархії, можна виділити таку спільну рису, як участь представників місцевої громади у вирішенні спірного питання. Так, у Франції правосуддя здійснювалося шляхом залучення членів місцевої громади через інститут журата (лат. jurata – клятвені завірення), що заснований на звичаєвому праві, та рекогніторес (лат. recognitores – розпізнавати, розглядати), заснований на позитивному праві. Суть призначення цих інститутів полягала у тому, що особи у кількості 12-ти чоловік, які ймовірно могли знати про обставини справи, вирішували питання про спірний факт. Такі особи виступали у процесі в першу чергу у ролі свідків, а після принесення присяги розглядали справу по суті і виносили вердикт, на основі якого судді постановляли рішення. Всі приватні питання розглядалися за участю інституту журата. Інститут рекогніторес залучали лише до розгляду певної категорії справ і за наявності спеціального дозволу (бреве) герцога чи верховного судді. Таким чином, досить часто одна процедура переходила в іншу [52, с. 39-41]. Однак про подальший розвиток цих судових інститутів, що могли б розвинутись у суд присяжних, нам не відомо. Отже, незважаючи на твердження прихильників концепції французького походження суду присяжних про зародження даного інституту саме у Франції у 829 р. за часів судових реформ короля Людовика Благочестивого (814-840 рр.) та поширення його дії в Англії після норманського завоювання в XI ст. шляхом запровадження у судовій системі [134, с. 116; 68, с. 6], слід визнати хибність цієї концепції, оскільки у Франції даний інститут не зміг розвинутись у суд присяжних у власному сенсі.

У англійців необхідною передумовою для створення суду присяжних став фріборг, своєрідна адміністративно-територіальна одиниця, члени якої несли солідарну матеріальну відповідальність, засновану на круговій поруці, як наслідок сусідської солідарності, що існувала в Англії ще в англосаксонський період. Збори сотні, на які поділявся фріборг, відбувалися щомісяця, де вирішувалися в першу чергу земельні спори, завірялися цивільні угоди – договори і заповіти, а також розглядались незначні кримінальні справи. На таких зборах всі місцеві мешканці спільно виконували суддівські обов’язки; головуючий (ельдормен) лише формально керував процесом проведення таких зборів і забезпечував виконання вироків [22, с. 1-2].

Одним із засобів доведення істини була присяга очищення, яка характеризувалася тим, що обвинуваченому надавалося право запросити дванадцять осіб, які б могли клятвено підтвердити його невинуватість. Якщо таким шляхом обвинуваченому не вдавалося довести свою невинуватість, залишалося лише звернутися до ордалій, тобто до «суду божого». Саме у такій процедурі вирішення спірних питань вбачають зачатки процесу за участю суду присяжних. Однак для даного періоду характерним є відсутність чіткого розподілу повноважень між суддею і присяжними, які одночасно виступали в ролі і свідків, і суддів. Англосаксами також ще не застосовувалося принесення присяги у судовому процесі. Присягу у процес привнесли нормани разом із поєдинком, який також не був знайомий англійцям [18, с. 221-222].

Отже, і в англійців, і у французів функціонував інститут, який можна назвати прототипом суду присяжних: судова влада здійснювалася у процесі плідної співпраці постійних і тимчасових суддів. Однак з часом у Франції народні судді були витіснені із сфери судочинства професійними суддями остаточно, в той час як в Англії суд присяжних ніколи не переставав діяти.

Тому більшість дослідників вважає, що суд присяжних суто англійський інститут, який міг зародитися лише на теренах англійських правових звичаїв, оскільки ні у Франції, ні у будь-якій іншій державі не було передумови для зародження журі, а саме – фріборгу, інституту суто англосаксонського. В той же час поєднання англосаксонських і французьких правових звичаїв після норманського завоювання, тобто запровадження французького інституту рекогніторес на ґрунті англійського звичаєвого права, сприяло розвитку журі з наступним утворенням дворівневої структури суду присяжних – великого (обвинувального) і малого (судового) журі.

Назви велике і мале журі пояснюються тим, що до складу великого журі входили представники всього графства у кількості близько 23 осіб, а мале журі включало 12 осіб, які мали безпосереднє відношення до злочину: жили поблизу місця злочину чи належали до однієї сотні з обвинуваченим.

Як було зазначено раніше, суд присяжних почали залучати спершу у сфері цивільного судочинства і лише для вирішення земельних спорів. Однак починаючи з XIII ст., за часів правління Генріха III (1216-1272 рр.), до юрисдикції суду присяжних було віднесено всі категорії цивільних справ, а з 1304 р. у судах загального права було закріплено правило, згідно з яким всі позови «про порушення володіння» повинні розглядатися за участю присяжних засідателів. В результаті виявилося, що зі зменшенням числа реальних позовів і особистих позовів «про борг» і «про утримання» фактично всі позови в судах загального права почали розглядатися за участю присяжних у складі 12 осіб, де не було поділу на велике і мале журі [122, с. 273].