Дипломная работа: Суд присяжних як організаційна форма змагального кримінального судочинства
У справах, де не було приватного обвинувача, члени громади повинні були розпочати розслідування в інтересах короля і представити обвинуваченого перед судом. Провідна роль на таких зборах надавалася шерифу, який щомісяця збирав суд графства і два рази на рік об’їжджав із ревізією фріборги свого графства, де заслуховував обвинувальне журі, що складалося з 12-ти правоздатних громадян. Після того як 12 присяжних визнавали обвинуваченого винним, він повинен був пройти очищувальну присягу зі співприсяжними чи звернутися до ордалій. Якщо ж особу виправдовували, вона знову ставала членом фріборгу [52, с. 43, 49]. Таким чином, в результаті трансформації інституту солідарної відповідальності утворилося обвинувальне журі.
Подальше удосконалення інституту суду присяжних відбулося за часів Генріха II (1154-1189 рр.), який провів радикальне реформування існуючого порядку судочинства, видавши у 1174 р. Нортгамптонський указ про заснування асизів. Спочатку асизами називали засідання зборів королівської ради. Потім цим терміном почали називати ордонанси, що приймалися на таких зборах. Однак, з часом цю назву отримали суди, в яких проводилася процедура, встановлена ордонансами: суддя ставив питання присяжним про факти, що відомі їм особисто, і виносив вирок на основі їх одностайного рішення [3, с. 153].
Продовжуючи судову реформу, Генріх II ввів інститут роз’їзних (мандруючих) суддів. Англійські зібрання законів, відомі під анонімними назвами Fleta і Britton, що датуються часовим проміжком від правління Генріха II до Едуарда II, вказують на те, що роз’їзні судді на першому засіданні змушували приводити до присяги все чоловіче населення, що досягло п’ятнадцятирічного віку. Це правило ґрунтувалося на традиції, котра сягає глибоко корінням часів правління англосаксонських і датських королів Єдгарда, Єтельреда і Кнута, коли особи чоловічої статі п’ятнадцятирічного віку вступали у мирову гільдію і давали клятву затримувати і передавати королівському судді всіх підозрілих осіб, а також не надавати допомогу злочинцям.
З часом, на зборах начальників сотень, кожен з них зобов’язувався представляти зі своєї сотні по чотири лицарі. Чотири лицаря, в свою чергу, зобов’язувалися під присягою вказати (кожний із своєї сотні) на 12 осіб – лицарів чи інших вільних осіб. Такі особи повинні були заявити на допиті у комісара, чи не було вчинено злочинів, надати відомості про особу злочинця чи підозрюваного у вчиненні злочину. Внаслідок судової реформи Генріха II обвинувальне журі підпало під юрисдикцію королівської курії та її органів на місцях – юстиціаріїв, що суттєво обмежило юрисдикцію шерифів у сфері судочинства як по цивільним, так і по кримінальним справам. З часом більш незначні справи також були вилучені з юрисдикції шерифів і передані на розгляд мировим суддям за участю присяжних засідателів [52, с. 50-51].
1.1.3 Становлення класичної моделі суду присяжних
Велике значення у становленні суду присяжних в Англії дослідники надають Великій Хартії Вольностей 1215 р., що припинила свавілля королівських чиновників. Так, у статтях 38, 39 цього документу визначається, що жоден королівський чиновник не може притягувати до відповідальності, тримати у в’язниці, позбавляти власності тощо вільну особу не інакше як на підставі закону і доведених обвинувачень та за законним вироком рівних їй громадян [42, с. 349]. В утворенні судового (малого) журі велику роль також відіграла відміна ордалій, що були засуджені церквою на чолі з папою Інокентієм III у 1215 р.
З часів правління Едуарда III (1327-1377 рр.) відбулося реформування складу журі: присяжні почали обиратися виключно з числа лицарів графства, а не з членів окремо взятих сотень, як раніше. Присяжні приводилися до присяги, за порушення якої передбачалися досить суворі покарання. Вердикт присяжних мав бути одностайним, інакше присяжні, що не погоджувалися з думкою більшості, вибували, а колегія суду присяжних поповнювалася новими засідателями. Перша письмова згадка про одностайний вердикт зустрічається у 1367 р., коли коронний суд відмовився прийняти рішення присяжних засідателів, які визнали підсудного винним за підсумками голосів, що розподілилися як одинадцять проти одного. Саме заява присяжного, який утворив меншість, що краще він помре у в’язниці, ніж погодиться звинувачувати, змусила суд переглянути дане рішення і підхід до прийняття присяжними вердикту взагалі. З того часу вимога щодо одностайності стала обов’язковою [136, с. 179].
Остаточне відділення обвинувального журі від судового мало місце у 1351 р., оскільки вважалося, що одні і ті ж особи не могли бути одночасно і обвинувачами і суддями. Велике журі на основі наданих доказів, до яких належали і заслухані показання свідків, вирішувало чи повинно бути визнане обвинувачення таким, що заслуговує довіри, чи воно є безпідставним. Не менше як 12 присяжних з 23 повинні були визнати обвинувачення ґрунтовним, оскільки в іншому випадку воно не мало подальшого ходу [18, с. 218].
Присяжні судового (малого) журі виступали на перших порах скоріше як свідки, ніж судді, внаслідок чого їх рішення часто викликали недовіру: королівські судді, ігноруючи їх думку, скликали натомість повторно велике журі. На початку XVI ст. було запроваджено процедуру відкритого доведення доказів перед присяжними, що вимагало необхідність чіткого розмежування питань факту і права. З того часу, як суд почав викликати незалежних свідків, судді стали звертати увагу присяжних на значущість їхніх свідчень, представлені у суді докази та аргументи сторін, давати присяжним своєрідні настанови щодо цих свідчень. Присяжні самостійно приймали свої рішення у нарадчій кімнаті, а суддя на основі їх вердикту виносив остаточне рішення. В той же час судді не завжди правильно розуміли свій обов’язок роз’яснення закону присяжним, натомість розуміли його як право втручатися у компетенцію присяжних, вимагаючи винесення вердикту згідно з думкою головуючого судді. Внаслідок цього виникали складнощі у взаємодії між коронними суддями і присяжними засідателями. Така самостійність присяжних засідателів при прийнятті рішення, що не узгоджувалося з думкою коронного судді, яку він висловив у заключній промові, могла призвести до негативних наслідків: за рішення, що суперечили настановам судді, присяжні каралися штрафами і тюремним ув’язненням або ж викликалися на суд зіркової палати. Суд над присяжними (process of attaint) здійснювала колегія з 24 осіб, і у випадку визнання їх винними, присяжні засуджувалися до позбавлення волі, втрачали громадянські права, вся їх власність підлягала конфіскації, в той час як сторона, що програла процес, знову набувала всіх позбавлених на основі квазінесправедливого вердикту прав [22, с. 2]. Таке свавілля суддів корони за часів Генріха III, Едуарда III було за правило.
В історії діяльності суду присяжних існує декілька резонансних справ, що значно вплинули на подальший розвиток даного інституту. Однією з таких справ, де яскраво проявилося суддівське свавілля і тверда громадянська позиція присяжних, є справа Вільяма Пенна та Вільяма Меда, що розглядалась у 1670 р. Вказані особи обвинувачувались у публічних проповідях на релігійні теми, що було сприйнято місцевою владою як неповага до церкви і порушення громадського спокою. Журі, що розглядало цю справу, визнало Пенна винним, а Меда виправдало. Однак, таке рішення не влаштовувало суд, тому присяжних двічі повертали у нарадчу кімнату для перегляду і зміни вердикту. У результаті журі виправдало обох обвинувачених, за що суд наклав штраф на присяжних. Деякі присяжні відмовились сплатити штраф і звернулися зі скаргою на дії міського суду в суд королівської лави. Суддя суду common pleas Воген, куди один з присяжних (старшина Бушель) подав скаргу на основі права habeas corpus, прийшов до висновку, що покарання присяжних за винесення виправдувального вердикту, яке суперечить настанові судді, протирічить сенсу закону і постановив звільнити всіх присяжних від покарання. В історії англійського судочинства не зустрічається більше жодної справи про покарання присяжних засідателів за їх вердикти: хоча присяжні не мали вирішувати питання права, але за судовим журі було закріплено право обходити інструкції головуючого судді.
При винесенні загального вердикту присяжні опосередковано вирішували і юридичну сторону справи, піддаючись небезпеці бути засудженими, тому Другий вестмінстерський статут уповноважив присяжних вирішувати виключно питання факту, а суд – застосовувати відповідний закон. На основі цього статуту, дія якого обмежувалася справами про протизаконне захоплення об’єкта власності у власника, було встановлено право присяжних виносити вердикти, що стосуються лише фактичних питань як по цивільним, так і кримінальним справам. Однак і після вестмінстерського статуту присяжні зберегли за собою право виносити загальний вердикт, і саме це викликало необхідність пояснювати їм закони, які застосовувалися при вирішенні конкретної справи, що складало прямий обов’язок судді.
В той же час проблема розмежування питань права і факту залишалася актуальною й у подальшому. Найбільш гостро дана проблема проявлялася під час розгляду справ про пасквілі (libel-Act). Тривалий час вирішувалося питання чи мають право присяжні вирішувати питання про характер твору, що складає предмет обвинувачення, чи це є виключна компетенція коронних суддів. Більшість у парламенті схилялась до того, що присяжні мають право вирішувати юридичне питання у процесах про порушення законодавства про друковані засоби масової інформації, наприклад, чи є заява, про яку йдеться, злочином проти вказаного закону. Тому у 1792 р. було розглянуто законопроект про пасквілі (білль Фокса), в якому визначалися права присяжних і обов’язки суддів у процесах про злочини проти законодавства про друковані засоби масової інформації: присяжні мають право виносити загальний вердикт про вину чи невинуватість підсудного, а головуючий суддя не має права вимагати від них узгоджувати свій вердикт з його думкою. В усіх інших справах розподіл питань факту і права був закріплений нормативно у 1877 р. за ініціативою палати лордів [7, с. 44].
Таким чином, порядок вирішення кримінальних справ за участю суду присяжних укорінився настільки, що звичай було санкціоновано як загальну форму судочинства, незважаючи на те, що цей порядок існував раніше тільки для обвинувачених великим журі, а не для тих, кого обвинуватила приватна особа. Відтоді суди присяжних діють при судах четвертних сесій та судах асизів. Суди четвертних сесій є зборами мирових суддів графства, що збираються чотири рази на рік. Вони розглядають справи, які перевищують компетенцію суду малих сесій, за участю 12-ти присяжних. Суди асизів, що розглядають найбільш важливі кримінальні справи, складаються з голови, як правило члена відділу королівської лави, і 12-ти присяжних. Ці суди збираються три-чотири рази на рік у кожному графстві по мірі накопичення справ.
1.1.4 Особливості становлення і розвитку інституту суду присяжних на українських землях у другій половині XIX ст. – першій чверті XX ст.
Історія суду присяжних в Україні, впровадженого на основі статутів 1864 p., досліджена ще недостатньо. Особливо це стосується наукової думки про нього. Відсутність таких даних унеможливлює не лише з'ясування суспільно-правових процесів в Україні у період кінця XIX — початку XX ст., а й врахування їх у нинішній судовій практиці.
На території України реформування судової системи відбувалося за судовими статутами 1864 р. Російської імперії. Суд присяжних, що ними передбачався, в Україні вводився поетапно. Найперше, у 1867 p., він втілений у практику Харківського, Сумського та Ізюмського судів, які територіальне знаходилися ближче до центру імперії. Найпізніше, у 1880 р., суд присяжних отримав практичне застосування на теренах Правобережної України — у Київському, Уманському, Кам'янець-Подільському. Житомирському та Луцькому судах [10, с. 48].
Важлива роль у підготовці судових перетворень у царській Росії належала статс-секретарю департаменту законів Державної ради, українцеві С.Зарудному. Відомий юрист-публіцист Г.Джаншієв так оцінював його роль: «Вплив і роль ... борця за основи судового перетворення С.Зарудного були зовсім виняткові і безприкладні. З першого кроку своєї службової діяльності, з першими підготовчими стадіями цієї справи Зарудний безвідлучне стояв при ній і дієво працював у всіх подальших фазах даної справи...» [29, с. 91].
Після введення суду присяжних у практику судочинства число противників останнього не зменшилося. Водночас у суспільстві зростала кількість його прихильників. Тодішня наукова дискусія щодо суду присяжних була досить напруженою і складною. Це зумовлювалося низкою проблем, що стосувалися діяльності даного інституту судочинства, нерозв'язаністю їх як у практичному, так і у теоретичному відношеннях.
Концептуально розглянемо теорію суду присяжних, яка на той час фрагментарно була відображена у розрізнених наукових та науково-публіцистичних працях. З-поміж них чільне місце належить тим, що були опубліковані в Україні. На їх підставі окреслимо коло теоретичних проблем, щодо яких велися дискусії: доцільність інституту присяжних; умови його дії; компетенція та права суду присяжних; порядок формування і склад суду; судовий процес тощо.
Доцільність суду присяжних аргументовано доводилася приват-доцентом М. Чубинським, який з цього питання у березні 1897 р. зробив доповідь на засіданні Київського юридичного товариства [128]. На її основі можна виділити наступні аргументи противників суду присяжних: 1) названий суд нездатний вирішити справу за розумним переконанням через те, що його суть ґрунтується на теорії розмежування питань факту і права, а ця теорія є застарілою, адже повне розмежування даних питань є неможливим тощо (Феррі — представник італійської ?