Дипломная работа: Тема "втраченого покоління" у творчості Ремарка
Виступаючи в ролі дзеркала, протагоніст просто не може бути чимось іншим, як бувалим солдатом. Часто-густо він – Парсіфаль у всьому, крім навику стріляння, досвіду рукопашного бою, уміння ховатись від мін і снарядів. А то б йому не підняти на плечі величезного тягаря фронтових реалій. Персонаж, який з усього дивується, спроможний тримати їх на собі протягом більш-менш короткого епізоду, та аж ніяк не цілого роману. А романові ліричному потрібен герой, який знає, відчуває війну, бо інакше не взнає, не відчує її і читач.
А те, що герой цей – все-таки Парсіфаль, який навіть не став солдатом, швидше, на солдата переряджений, тільки поглиблює розрив між ним і нелюдяним царством війни. Розрив, розлом проходить через самі їхні душі і в розумінні куди більш прямому. Вони – переряджені, але й солдати також, ті реальні, що стріляють, що вбивають, що живуть протиприродним життям війни. І живуть так не через боязкий конформізм, а підкоряючись природі речей. Інакше вони приречені на загибель. Якщо не фізичну, то моральну. І вони гинуть. І від куль, гранат, дизентерії, і від надсильного душевного розлому, від небажання вмерти і від неможливості жити...
„На Західному фронті без змін” – перший, власне, написаний не дуже вправною рукою твір Ремарка, – став його найбільшим успіхом, несподіваним, небаченим, небувалим, успіхом, якого він ніколи вже не досягав, до якого навіть ніколи вже не наближався. Протягом першого року після виходу в світ тираж роману в Німеччині сягнув понад мільйон двісті тисяч примірників, переклади в інших країнах світу довели це число до п’яти мільйонів. Тодішні видавці дійшли висновку, що „На Західному фронті без змін” є „найбільшим європейським книжковим успіхом усіх часів”.
Насамперед перша світова війна була справді першою і вдарила, на погляд мільйонів її учасників, наче грім з ясного неба. Сорок три роки пролягло між останньою великою європейською війною (франко-прусською) і цією, сорок три роки ілюзій і сподівань на мир і процвітання, на нескінченність „золотого віку”, що настав зрештою на багатогрішній і страждальній землі.
Образ літератури „втраченого покоління” в основному накладається на роман Ремарка „На Західному фронті без змін”. Протагоніст роману Пауль Боймер – бувалий солдат. І він мало не двійник автора: так само, як і той, потрапив на фронт з гімназійної лави; так само, як і той, не раз був поранений. Їх навіть звуть однаково (адже справжнє ім’я Ремарка не Еріх Маріа, а Еріх Пауль). Розповідь ведеться устами Боймера і пройнята його світовідчуттям, по вінця сповнена його конфліктами – з війною, з дійсністю, що породила її і породжена нею, з самим собою.
„Ми вже не молодь, – твердить Ремарк-Боймер. – Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них. Ми віримо у війну”. Це лейтмотив книги, її меланхолійний підсумок, риторичний, як кожне узагальнення, що тяжіє ще й до „красивих” метафор. А через це не в усьому точне. Наприклад, фразу: „Ми віримо у війну” не слід тлумачити буквально. „Вірити у війну” не означає тут – її схвалювати; „вірити” означає зважати на її реальність, реальність злу, агресивну, ладну все інше витіснити, придушити, поглинути, обернути „а привид і фантом.
„Ми стоїмо за дев’ять кілометрів від передової, – так починається „На Західному фронті без змін”. – Вчора нас змінили; тепер наші шлунки напхані квасолею з м’ясом, ми наїжджені і вдоволені”...
Ремарк не зразу кидає героїв під ураганний вогонь. У цьому є свій розрахунок: поринувши з перших же сторінок у саме пекло, читач набуде своєрідного „імунітету”, його здатність жахатися, гніватися, співпереживати притупиться.
Нас іще проведуть усіма колами пекла, нам іще покажуть звіряче обличчя війни, раз у раз змінюючи ракурси, тональність, забарвлення. Ми побачимо траншеї, газові атаки, госпіталі, рукопашні бої, близький і глибокий тил. Навіть кайзера, як він роздає медалі. Проте все це (включаючи і людський мозок, розмазаний по стінці окопу, і вивалені нутрощі, і відірвані руки чи ноги, і відчайдушний, неугавний крик поранених коней) подається не інакше як страхітливий, протиприродний, гротескний „побут” війни.
„Кач б’є прикладом одного з непоранених кулеметників, б’є просто в обличчя, перетворюючи його на криваве місиво. Інших ми вбиваємо, перше ніж вони встигають вихопити гранати. А тоді жадібно випиваємо воду, призначену для охолодження кулеметів”. Зрозуміло, що солдат, який бере участь в атаці, веде виснажливий бій, почуває нестерпну спрагу. Проте фразою „а тоді ми жадібно випиваємо воду, призначену для охолодження кулеметів”, Ремарк хотів сказати не тільки це. Контекст наче зрівнює пиття води із знищенням собі подібних; неначе вони й справді знищені лише для того, щоб без перешкод задовольнити одну з природних людських потреб... [16, 78].
Важко уявити собі щось не нормальніше за війну, яка стала побутом, стала повсякденністю, яка так захопила людину в свою орбіту, що заступає їй „істинне” життя: „Таким чином, тепер ми маємо те, чого треба солдатові для щастя: добрі харчі та спокій. Це зовсім не багато, коли поміркувати. Якихось два роки тому ми страшенно зневажали б себе за це. А тепер ми майже задоволені. До всього можна звикнути, навіть до траншей„.
Війну можна критикувати по-різному. Тут війна критикується переважно з огляду на те, що вона зробила з людиною, з людьми: „Ми обпеклися на фактах, ми розрізняємо речі, як гендлярі, й розуміємо необхідність, як різники. Ми вже не безжурні, ми страшенно байдужі. Можливо, ми зостанемося живі, але чи будемо насправді жити?” Складається відповідна до обставин лінія поведінки, виникає згідна з ними мораль: солдат покладається на мудрість інстинкту, ловить мить, не замислюється над тим, що випадає з поля зору, зважає лише на голу, насущну необхідність. У госпіталі вмирає солдат Кеммеріх. Він іще живий, а інший солдат, колишній Кеммеріхів однокласник Мюллер, думає не про смерть товариша, а про його добрі чоботи. Та „якби ті чоботи були ще хоч трохи потрібні Кеммеріхові, Мюллер волів би краще бігати босоніж по колючому дротові, ніж думати про те, як тими чобітьми заволодіти”.
В романі „На Західному фронті без змін” таких людей переважна більшість, а поганих – жменька. Ні ті, ні інші не змальовані як характери і різняться між собою не так психологічно, як з приналежності до певного покоління. „Погані” – це світ дорослих, що, звабивши молодь фальшивим блиском „класичного ідеалу вітчизни”, ошукав її, віддав у ім’я цього фетиша на заклання.
Якщо деформація особистості героїв Ремарка лежить на поверхні, впадає кожному в око, то про їхню життєстійкість цього не скажеш. Через це і в 30-і роки, і пізніше „На Західному фронті без змін” часом тлумачили хибно: як твір, сповнений почуття безвиході, а то й як такий, що по-своєму прославляє війну. Але це насамперед твір гуманний, твір, який стверджує, що існує межа, за якою душа не піддається вже моральному змізернінню, не капітулює перед „реальністю” війни, перед невблаганністю її законів.
„Я схиляюсь до його обличчя, не видного у присмерку. Він іще дихає, тихо дихає. Обличчя в нього мокре, він плаче... – Ну, Франце, – я обіймаю його за плечі і тулюся обличчям до його обличчя.. Він не відповідає. Сльози течуть у нього по щоках. Мені хочеться їх витерти, але мій носовичок дуже брудний„. Так описано прощання Боймера з Кеммеріхом (адже Кеммеріх і його однокласник), прощання зворушливе, більш того – сентиментальне. І річ не в тім, ніби Боймер лагідніший, добріший за Мюллера (після смерті останнього саме до Боймера перейдуть Кеммеріхові чоботи). Просто його тепер по-іншому показано читачеві.
У романі чимало сентиментальних сцен. Наприклад, та, де Боймер насуває на голову зляканого новобранця каску, а новобранець, мов д итина, тулиться до Боймера. Чи любовна сцена з юною француженкою. Любов там опоганена війною, куплена за хліб та ковбасу і все-таки – хай на мить – дарує героєві чудо: „...я відчуваю губи тоненької чорнявої і жадібно тягнуся їм назустріч, заплющую очі, наче прагну згасити в пам’яті війну, її жах і мерзоту, щоб прокинутися молодим і щасливим...”
Ремарківська сентиментальність – це своєрідна форма опору, і не варто вбачати в ній лише самообман чи тим більше ознаку слабкості.
Нас не розбито, – твердить Боймер, – бо ми кращі, досвідченіші солдати; нас просто розчавлено і відкинуто, адже противник у багато разів численніший”. Критика здебільшого відносила ці слова героя на Рахунок його наївного, навіть дещо несподіваного „націоналізму”. І, справді, від людини, що, звертаючись до вбитого нею французького солдата, каже: „Ти така ж людина, як і я”, яка вже зрозуміла: „Фабриканти в Німеччині на нас збагатіли, а нам розриває кишки кривавий пронос”, можна було б сподіватися й більшої послідовності. Безперечно, і Ремарк, і його герої часом непослідовні. Але тут, мабуть, річ не тільки в цьому: солдатська непереможність – лише одна з ознак непереможності людської.
В цьому, до речі, теж слід шукати причину, яка зумовлює те, що ремарківський герой – завжди бувалий солдат; але вона ж і причина того, що він – солдат не справжній, переряджений, іще й досі хлопчик, який соромиться скористатися нічною посудиною на очах у сестри санітарного поїзда. Він відчуває себе створеним для добра, а його примушують чинити зло. І за це він гостро ненавидить війну, пристрасно її заперечує.
Майже кожен з критиків, що будь-коли писав про роман „На Західному фронті без змін”, відзначав, що автор не зумів піднятися над світоглядом солдата, рядового в усіх відношеннях, і його, автора, за це, природно, картали. Така вже традиція, така думка, і вона здається настільки сама собою зрозумілою, що її нелегко заперечувати.
Д. Задонський спростовує цю думку, говорячи, що Ремарк не так не зумів, як не схотів піднятись над світоглядом свого героя. Це не одне й те саме, бо той, хто не зумів, просто такий самий сліпий, а хто не схотів, не виказує себе, що він більше зрячий [16, 80].
Ремаркові пощастило створити те, чого не створив жоден з авторів, які писали про „втрачене покоління”. Це тип солдата першої світової війни. Таких, як він, були мільйони – тих, що втратили віру і водночас прагнули її, зневірились і водночас не втратили надії, вже прозрілих і ще незрячих, тих, що руйнували міфи й вигадували замість них нові. Вони мали вплив на долю нашого сторіччя, через них прозирає багато його втрат, шукань, звершень. Їхній образ відтворений з точністю, якій міг би позаздрити автор соціологічного дослідження. Ремарк їх добре знав, добре відчував: сам був одним із них. І все-таки бачив більше. Він не копіював прототип, не просто узагальнив його риси, а вдихнув у нього життя. Чим заслужив право на виступ від своєрідної збірної особи, право на займенник „ми” (виділення наше – Г.Д.).
Розповідають, що, коли в 30-і роки створювалась перша екранізація „На Західному фронті без змін”, продюсер, занепокоєний гірким фіналом фільму, попросив його змінити. Режисер (він був відомою постаттю і міг дозволити собі таку відповідь) сказав, що, мовляв, нема нічого легшого: треба тільки так перебудувати сюжет, щоб війну виграли німці. Але у Ремарка не німці програли війну; її програла людяність, а втім, залишилася непереможеною.
1.2 Роман „Повернення”
Наступний роман Ремарка „Повернення” побачив світ у 1931 році, тобто через два роки після опублікування роману „На Західному фронті без змін”, був тісно пов’язаний з ним тематично й навіть сприймався багатьма як його продовження. Хоча сам письменник згодом визнавав, що любить цей свій твір більше інших, але по своєму художньому рівні роман, безсумнівно, слабший, ніж попередній. Однак саме в цьому романі ми натрапляємо на дві важливі особливості, які є характерними для творчості Ремарка протягом тривалого періоду.
Перша з них пов’язана з поняттям так званого „втраченого покоління”. Уже в романі „На Західному фронті без змін”, хоча в ньому розповідається про війну, а не про мирні часи, відчувається передчуття майбутньої трагедії покоління, що, як сказано в епіграфі, „згубила війна” передчуття смутної участі „тих, хто став її жертвою, навіть якщо врятувався від снарядів”. В „Поверненні” же цей мотив стає основним, сюжетотворчим. І багато в чому схожий на автора герой-оповідач Ернст Біркхольц та його фронтові друзі, що повернулися після війни додому (у безіменному місті, що є місцем дії книги, легко впізнати рідний Ремарку Оснабрюк, деякі жителі якого послужили прототипами для її персонажів), – це вчорашні школярі, які стали солдатами і які нам добре знайомі за романом „На Західному фронті без змін”, але тільки з тією тільки різницею, що всі вони залишаються непошкодженими. Давно вже відгриміли збройові залпи, але в душах багатьох з них війна продовжує свою спустошливу роботу [32, 11].
Друга особливість цієї книги полягає в тому, що тут розвинена одна з тих думок, яка також лягла в основу попереднього роману. Це лейтмотив про дружбу, товариство як єдину цінність, породжену війною. І якщо в романі „На Західному фронті без змін” перед смертельною небезпекою, що грозить рівною мірою всім, дружба увесь час залишається міцною силою, то в „Поверненні”, де колишні фронтовики по-різному шукають „дорогу до нового життя” і де виявляються майнові та й інші розходження між ними, поступово виявляється вся ілюзорність цього поняття.
Менше ніж через два роки після виходу „Повернення” у світ в Німеччині відбулася подія, що стала не тільки національною, але й світовою катастрофою: до влади прийшов Гітлер. За кілька днів до цього Ремарк виїхав з Берліна у Швейцарію, у курортне містечко Порто Ронко біля озера Лаго Маджоре, де в 1931 році їм була придбана вілла „Мойте Табор”. У Німеччину, де його як затятого ворога мілітаризму й націоналізму міг очікувати лише арешт, він не повернувся, поповнивши тим самим численні ряди німецьких антифашистів-емігрантів. А тим часом обоє його антивоєнних романів були занесені в чорні списки книг, заборонених у нацистській Німеччині, і кинуті 10 травня 1933 року разом з багатьма іншими неугодними гітлерівцям видатними творами німецької й світової літератури у величезне багаття, запаленому у серці Берліна (навмисно, для посилення ганьби, поблизу двох найбільших центрів національної культури: університету й оперного театру). У промові, яка „опікою” Геббельса супроводжувала цю варварську акцію один зі студентів, прибічників фашизму, говорив про „літературне зрадництво”, Еріха Марії Ремарка „стосовно солдата світової війни” [18].
Твори поєднує ідейна спільність, наявність тих самих героїв, сумні й страшні образи війни, що виникають на самому початку другого роману й зумовлює його трагічну тональність. „Все, що пов’язане з війною, викликає в оповідача асоціації з небезпекою, страхом, жахом, смертю, ненавистю; вони проникають у сферу образності роману й цілком опановують нею” [32, 10]. Тут у центрі уваги автора подальша доля „втраченого покоління”, його чистилище й негоди вже після повернення з війни. На кожному кроці переконуються колишні солдати в жорстокому обмані, у фальші патріотичних проповідей, за яких ховалися корисливі плани.